Я багато років живу в Росії з українським паспортом. Інтерв'ю з Олександром Роднянським

Уродженець Києва, а в останні два-три десятиліття — російський кіно- і телепродюсер Олександр Роднянський після тривалої відсутності приїхав в Україну. Член Американської кіноакадемії та один з найбільш ефективних телеменеджерів пострадянського простору прилетів до Києва на кілька днів, щоб виступити як спеціальний гість медіафоруму Kyiv Media week.

Україну Роднянський надовго покинув у 2002 році, на піку слави і народної любові до його дітища — телеканала 1+1, очоливши російський телевізійний холдинг СТС-Медиа. І там не схибив: за шість років він перетворив СТС-Медиа на один з найбільших публічних медіахолдингів Європи з капіталізацією $4 млрд. Однак від 2011 року, фактично розпрощавшись з СТС-Медиа (право впливати на 1+1 він втратив ще в далекому 2008 році), Роднянський повністю зосередився на власних кінопроектах і телесеріалах.

За минулі роки він встиг спродюсували фільми практично всіх помітних російських режисерів — від опозиційного Андрія Звягінцева до Федора Бондарчука, який буває у кремлівських кабінетах. А потім став своїм у Голлівуді, де у 2012 році спільно з відомими американськими режисерами Томом Тиковером, Енді та Ланою Вачовскі спродюсував американський фантастичний фільм Хмарний атлас.

Обережний, як і будь-який російський бізнесмен, який прибув в Україну, Роднянський відмовляється коментувати політичні події. Втім, поміркувавши, заради НВ робить виняток.

Про втрату довіри до традиційних політиків:

В останні роки з’явилося багато позасистемних політиків, які відповідають на запит масової аудиторії, яка втомилася від партійної номенклатури. Адже це не особливість України, те саме відбувається в Італії, де до влади прийшла партія П’ять зірок з відомим коміком Беппе Грілло. І таких прикладів чимало.

Люди втратили довіру до професійних політиків. В Україні багато хто з них до того ж належав до покоління радянських функціонерів, апаратників. Спочатку Леонід Кравчук, який був першим секретарем ЦК КПУ, а до цього довгі роки секретарем з ідеології. Ну що може бути страшніше, жахливіше, ніж ця позиція? Але зараз це симпатичний такий президент на пенсії. Скрізь дає інтерв'ю про демократичну Україну.

Потім прийшло покоління червоних директорів, таких як Леонід Кучма, а за ним — покоління комсомольців.

І ось нарешті в Україні виросло покоління людей, які Радянський Союз не пам’ятають, не знають і не хочуть знати. Вибираючи Зеленського, вони хочуть, щоб їхні інтереси були представлені у владі. Це моє припущення. Я не живу в Україні давно.

Про Володимира Зеленського:

Зеленський завжди був надзвичайно обдарованою людиною, він успішний менеджер і довгий час був лідером у команді талановитих людей. Його заяви можуть бути популістичні, але Україна в цьому не самотня. У США ми теж маємо справу з президентом-популістом, який переміг. Популізму не потрібні програми, популізму потрібні гасла, що відповідають на потреби середнього класу в США або в Україні. Саме він забезпечує більшу частину голосів.

Мудрому політику потрібно заговорити мовою виборців, потрібно озвучити їхні болі, їхні проблеми, їхні очікування, їхні внутрішні сумніви. Просто позначити їх, не видавати бажане за дійсне, не грати західного політика в його екранному розумінні, тобто здертого швидше з образів героїв серіалів. Зеленському це вдалося, в цьому сенсі він популіст.

Про вплив телебачення на політику:

Зараз нову українську владу називають «елітою телевізора, що переміг». Але це ж не новина, починаючи зі славнозвісних дебатів американських президентів Джона Кеннеді і Річарда Ніксона. Тоді їх поява у прямому ефірі принесло перемогу Кеннеді з перевагою в 70 тис. голосів. Він став славнозвісним американським президентом, залишив помітний слід в історії США і переміг завдяки телебаченню. Не в останню чергу тому, що був молодий, яскравий і привабливий.

А уявіть собі, вийшов би Йосип Сталін на вибори, огидний, зі своїм покритим віспинами обличчям і поганою російською. Ну куди б його сьогодні обрали?

Телебачення точно не помре найближчим часом. Воно, як і раніше, існує як спосіб донесення прямоефірних подій, репортажів з місць події. Так, фільми і серіали ви будете дивитися на інших платформах, це зручніше. Але передвиборчі дебати у прямому ефірі, новини в момент, коли вони відбуваються, або футбол ви все одно будете дивитися у прямому телевізійному ефірі.

Про вплив на телебачення українських олігархів:

Українська реальність — це телевізійні канали, що належать олігархічним угрупованням. Вони з’ясовують між собою стосунки, сваряться, миряться. Вони могли стати бізнесом, але не стали. Пішли іншим шляхом, перетворилися на інформаційні підрозділи фінансово-промислових корпорацій. Причому на піар-підрозділи.

Результат будь-яких виборів вирішується тим, якою медійною підтримкою володіє кандидат, це теж аксіома. Цього року переміг той, хто телебаченням вміло користується. Більш дотепний, більш свіжий, більш яскравий, більш симпатичний і який вміліше, скажімо так, формулює свої думки. Він переміг тих, хто робив це не так.

Про розчарування в ефірному телебаченні:

В ефірному телебаченні я розчарувався. На відміну від преміального кабельного, такого як HBO, Showtime, АМС, воно не в змозі виробляти якісний контент. По-перше, тому що виробляє його для максимально широкої аудиторії, що включає дітей. А це значить, що сучасний гострий, драматичний, часом неполіткоректний і навіть радикальний контент робити в ефірному телебаченні не можна. Там не можна лаятися, там не може бути відвертих сцен, там не може бути насильства. Усе це — не самоціль, але частина того світу, в якому існують переконливі, автентичні за способом передачі і розмови про реальність улюблені серіали.

По-друге, всі ефірні канали — заручники свого бренду. Якщо канал орієнтований на жіночу аудиторію, скажімо, старше 35 років, вони все одно будуть хотіти від вас мелодраму, мильну оперу чи якусь іншу історію, орієнтовану насамперед на свою цільову аудиторію.

В українському ефірному телебаченні я розчарувався ще раніше. Розчаровує політизованість культурного сегменту, неповага до культурного будівництва та освіти.

Про канал 1+1:

Я виріс у Києві, і для мене завжди було важливе київське середовище інтелігентних людей. Це були науковці з НДІ, гуманітарії, які цікавилися книгами, театром та кінематографом. Вони створювали той поживний бульйон, всередині якого обговорювалися проекти, в тому числі й 1+1 як канал. Ідея ж була цілком собі інтелігентного каналу з якісним контентом.

Я досі пам’ятаю його сітку мовлення, ми показували ретроспективи [британського кінорежисера] Пітера Грінуея або [гонконгського режисера] Вонг Карвая. До 2000-х років, як мені здається, наша аудиторія еволюціонувала і пішла на кабельний контент з якісними і глибокими фільмами і передачами.

Зараз все звелося до вбогого, петеушному розуміння бізнесу, коли ти не будуєш надовго, не будуєш комунікації з аудиторією, а весь час спілкуєшся з політиками та олігархами, які тобі розповідають хто «наші», а хто «не наші». А людей, чиє висловлювання цікаве, таких як Андрій Сахаров, Мирослав Попович, Іван Дзюба, — їх стає все менше. І ми на повному серйозі обговорюємо не їхні ідеї, а ідеї затятих політиків і телеменеджерів як фактор життя країни. Кидаємося у трикутнику Банкова — Верховна Рада — Кабмін. Розглядаємо вбогі уявлення про телебізнес з акціонерами, для яких якісний контент взагалі не в пріоритеті. Ось це мене розчарувало і продовжує розчаровувати. Тому я пішов у кіно.

Про Росію і російське кіно:

Ви мене назвали російським продюсером, а я таким себе не вважаю. Я роблю багато фільмів у Росії, але я роблю багато фільмів і за межами Росії. Більше того, я багато років живу в Росії з українським паспортом, і мене в Росії часто називають українським продюсером, а тут російським. Але що робити.

Я дійсно дуже люблю російське кіно і багатьох російських кінематографістів. Я зараз, повірте, не говорю з точки зору політичної кон’юнктури. Пишаюся, що я робив картини з Андрієм Звягінцевим, а зараз роблю з Кантемиром Балаговим. Створював фільми з Олександром Сакуровим, Федором Бондарчуком. Мені все це близько і подобається. Я, як і раніше, шукаю талановитих молодих людей. Мене приваблюють ідеї. Якщо я зустріну талановитих молодих українських режисерів, я готовий зробити українською скільки завгодно фільмів.

Не в цьому фокус. Гарне кіно втратило прописку у якійсь країні. Навіть у Каннах, коли картина бере участь в конкурсі, її не позначають країною походження, і це негласний закон вже кілька десятків років.

Більше читайте у свіжому номері журналу НВ — № 36 від 3 жовтня 2019 року