Я бачив цю іншу країну на власні очі за два роки до цього на виборах президента Білорусі в Мінську.
Десятки журналістів, активістів і громадських діячів були б оголошені зниклими безвісти, сотні протестувальників ще кілька років гнили б у камерах СІЗО, а обличчям протесту стала б зневірена жменька маргінальних політиків, які погодилися на роль кишенькової опозиції. (Просто розпитайте старше покоління білорусів, що вони пам'ятають про кінець 90-х; ментально і політично ми б повернулися саме туди).
У Віктора Януковича просто не було б іншого вибору. Він чітко розумів джерело протесту, розумів, хто за ним стоїть, і одного разу побувавши на краю прірви, зробив би все можливе, щоб туди не повернутися.
Якби ми тоді не відстояли свій вибір, впевнений, багатьох з нас чекала б доля Юрія Вербицького.
Якби я вижив, я навряд чи зміг би продовжити займатися журналістикою.
І найімовірніше, це б тільки прискорило мій шлях у політику. Тому що продовжувати лапідарно описувати владу і політику після розстрілів, було б для мене неможливо.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени