Про мертвих – або добре, або нічого, крім правди.
Добровільний відхід з життя Ігоря Малашенка, з яким я був близько знайомий щонайменше 30 років, став для мене великим потрясінням.
Незважаючи на те, що ми кілька разів зустрічалися в Києві незадовго до його смерті, наприкінці минулого року, і я бачив, що Ігор – у поганому стані. Хоч я і не лікар, але мені здалося, що у нього важка депресія. Не в тому сенсі, в якому ми часто вживаємо це слово, як синонім нудьги, зневіри, поганого настрою, а в медичному сенсі – серйозної хвороби. Я ще довго буду думати про цю людську трагедію, шукати відповідь, чому це сталося, і чи тільки хвороба була тому причиною.
Але поки хочу зреагувати на дві думки, які прозвучали у зв'язку зі смертю Малашенка.
По-перше, про його призначення главою адміністрації Єльцина, яке не відбулося.
Я нагадаю, що влітку 1996 року Борис Єльцин, незабаром після переобрання на другий президентський термін, першим запропонував саме Ігорю Малашенку, одному з керівників свого передвиборчого штабу, очолити свою адміністрацію.
Саме Малашенку, а не Анатолію Чубайсу, який у підсумку обійняв цю посаду – після того, як Ігор відмовився. Чому Єльцин – знаючи, що йому доведеться виконати складну, з непередбачуваним результатом, операцію на серці, чудово розуміючи, що посада глави президентської адміністрації ледве не друга за значенням у країні – запропонував цей пост саме Малашенку? Можливо, тому, що відчув у ньому масштаб особистості, оцінив величезну ерудицію, неабиякі здібності керівника? Ми навряд чи коли-небудь дізнаємося відповідь на це питання.
Чому Малашенко відмовився, я приблизно уявляю – з його слів. Він був зовсім молодий, трохи за сорок, у нього були тоді інші життєві плани, і особисті, і кар'єрні, йому не хотілося повертатися на державну службу, якої він встиг покуштувати, зокрема працюючи під кінець перебудови в апараті Горбачова. Його просто лякала перспектива звалити на себе цю величезну відповідальність, як він зізнався мені в одній розмові незадовго до смерті.
Малашенко був дуже складною людиною. З ним було дуже важко будувати стосунки. Він, траплялося, поводився зарозуміло, висловлювався безапеляційно. Міг грубо помилятися інколи і довго не визнавати цього, міг тебе образити, зокрема несправедливо, незаслужено. Одного разу, коли він уже жив у добровільній еміграції, ми з ним посварилися вщент, і потім кілька років не бачилися і не спілкувалися. Потім знову здружилися. Під кінець життя він став м'якшим і людянішим. Став визнавати свої помилки.
Ось і про ту історію зі своєю відмовою від пропозиції Єльцина багато років вперто говорив, що вчинив тоді правильно. Але, знову-таки, незадовго до смерті сказав мені – при свідках: «Це була найважча помилка в моєму житті».
Історія не знає умовного способу. Наприклад, щиро шанований мною Володимир Мілов має рацію, коли він пише у себе в фейсбуці, що висловлені багатьма, зокрема і вашим покірним слугою, припущення, що країна могла б піти зовсім іншим шляхом, не зроби тоді Малашенко цю помилку, відкрило ворота у традиційний для Росії жанр «от якби».
Але одразу сам вдається до тієї ж єресі: «Я якраз думаю, що нічого особливого не було, – пише Володимир Станіславович, – були б чергові видання олігархічних кабінетів міністрів і таке вічне розторговування. Тому не думаю, що це той сюжет, який міг би щось радикально змінити – ну хіба що в гірший бік».
Я не знаю, чи був Володимир Мілов знайомий з покійним Малашенком, боюся, що якщо і так, то тільки поверхово. Мені ж здається, що Малашенко став би готувати грунт для ще радикальніших і послідовніших інституційних реформ, ніж ті, які проводились Чубайсом спочатку на посаді глави адміністрації президента, а потім – першого віце-прем'єра в так званому «уряді реформаторів».
Малашенко був системним, послідовним лібералом і західником. Він вважав, що абсолютно не потрібно винаходити велосипед, якщо існують випробувані, ефективні моделі організації життя і виробництва, що на рівні однієї телекомпанії, що на рівні цілої країни, які давно випробувані і в Європі, і в Америці, і треба сміливо їх впроваджувати, без будь-якої оглядки на нібито «російську специфіку».
Він дивовижно швидко вчився. Прийшовши на державне ще телебачення в кінці 91 року, – ще СРСР існував, – Малашенко дуже швидко став усвідомлювати, як воно було влаштовано, і як працював там механізм перетворення державних грошей на приватні, через всілякі кишенькові продюсерські фірми і студії, які фактично належали деяким останкінським керівникам.
Коли Малашенко запросили очолити НТВ, він міг і НТВ створити за цими лекалами, налагодити розпил грошей, які вкладав у канал власник, збагатитися і відвалити куди-небудь.
Однак він зробив зовсім іншу компанію, однією з важливих складових успіху якої була її абсолютно правильна, влаштована за міжнародними стандартами економічна модель, заточена на прозорість, ефективність, конкуренцію.
А що стосується «олігархічних кабінетів міністрів», розповім таку історію – знову-таки, за словами Малашенка. Справа була навесні 1998 року. Тоді в Кремлі стали шукати нового прем'єр-міністра на заміну Віктору Черномирдіну. Стратегічний план полягав у тому, щоб почати просувати главу уряду на роль наступника Єльцина. Черномирдін на цю роль не годився – соціологи однозначно говорили: його президентом не оберуть, потрібен інший кандидат. Радникам Єльцина – а Малашенко, незважаючи на відмову очолити адміністрацію, залишався в цьому колі і брав участь у багатьох нарадах у Кремлі – було поставлено завдання подумати над кандидатурами. Ні ім'я Путіна, ні інші імена, які згодом потрапили в шорт-лист потенційних наступників (Степашин, Аксьоненко, Бордюжа), тоді не розглядалися, фантазія учасників мозкових штурмів оберталася навколо інших персон, але без особливих результатів.
І ось в один прекрасний день Валентин Юмашев, який на той час змінив Чубайса на тому самому посту глави кремлівської адміністрації, раптом сказав: «Послухайте, що ми голову сушимо? Ось же серед нас готовий прем'єр-міністр!» – і показав на Ігоря. Самому Малашенку здалося тоді, що Юмашев жартує. Але присутній там же Борис Березовський підхопив цю ідею дуже радісно, що Малашенка вивело з себе – він вирішив, що це провокація. І тоді зреагував досить різко, навіть трохи картав себе потім за цю нестриманість:
«Борисе, ти марно радієш. Тому що якби я дійсно став прем'єр-міністром, то я б тебе першого змусив забратися геть з країни. Тому що з олігархічними справами треба закінчувати».
Я жодної секунди не сумніваюся, що так воно і було – і це відповідь на питання, чи допустив би Малашенко, якби була на те його воля, формування «олігархічних кабінетів». Втім, можливо, він ще і тому відмовився від пропозиції Єльцина, що розумів – є речі, які він нездатний буде змінити навіть на найвищій посаді.
І друге. Є люди, які вперто повторюють, що все нинішнє зло в Росії – через «казус 1996 року», через таких, як Малашенко, які не дали можливості Зюганову перемогти на президентських виборах, хоча лідер російських комуністів був тоді нібито не страшніший за польського Кваснєвського. Знаючи трохи особисто і Зюганова, і Кваснєвського, насмілюся стверджувати: це не так. Зюганов і особливо деякі інші лідери російських комуністів, озлоблені, спраглі реваншу (всього п'ять років минуло, як компартія владу втратила), готові до репресій проти своїх політичних супротивників і навіть до великої крові, були в тисячу разів страшнішими і небезпечнішими за лідера польських лівих. Це був зовсім не нинішній Зюганов, який звик до вельми комфортної ролі лідера декоративної лівої опозиції, яка ні до чого особливо не зобов'язує, до якої, до того ж, додається безліч усіляких благ, привілеїв та інших чудових можливостей.
Але пам'ять у нас коротка. На жаль.
Процитую Малашенка: «Я вважав за краще обрати труп Єльцина, ніж живого Зюганова» – і від себе додам: я теж. І досі анітрохи про це не шкодую.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени