Режим Володимира Путіна значно легше зрозуміти, ніж може здатись на перший
погляд. У жовтні 1939-го Вінстон Черчилль славнозвісно зазначив, що Росія – «це
загадка, оповита містикою за сімома замками, та можливо, це і є ключем до
розгадки. І цей ключ – російські національні інтереси». Це було дуже давно.
Сьогодні ключ – це клановий капіталізм. Коли йдеться про Путіна, то йдеться про
дві речі – владу та багатство.
На Світовому економічному форумі в Давосі в січні 2000 року американська журналістка
Труді Рубін на панелі з росіянами поставила своє знамените питання: «Хто такий
містер Путін?». Всі грамотно промовчали. Протягом свого першого президентського
терміну в 2000-2004 роках Путін консолідував владу, ставши всім для кожного, і
російський економічний ринок працював так добре, як ніколи. Паралелі з першим
терміном 2003-2007 років турецького авторитарного лідера Реджепа Ердогана
очевидні. Обидва дегенерували, консолідувавши владу.
Другий президентський термін був визначений арештом Михайла Ходорковського, головного власника та СЕО компанії ЮКОС Ойл, і найбагатшого росіянина на момент арешту 25 жовтня 2003 року. Подальша конфіскація ЮКОСу рівносильна війні з олігархами, та великі бізнесмени зберігали мовчання. Суттю другого терміну Путіна став державний капіталізм. Путіна не хвилювала ефективність, соціальні цінності чи прибутковість державних компаній. Він хотів домогтися контролю через лоялістів, які передавали надлишок прибутку цих компаній йому та його друзям. Відповідно, ринкова цінність Газпрому опустилась з пікових $369 млрд у травні 2008-го до нинішньої позначки в заледве $60 млрд. СЕО компанії Олексій Міллер, який обходиться компанії в $310 млрд, залишається на своєму місці, таким чином демонструючи, що Путіну байдуже.
Протягом третього терміну Путіна президентом був формально Дмитро Медведєв.
Потім Путін все перекрутив, обравши справжній клановий капіталізм. Його друзі
підігрували масовому розкраданню активів державних компаній, головним чином
Газпрому. Чотири головних поплічники – це давні друзі Путіна з
Санкт-Петербурга. Брати Аркадій та Борис Ротенберги заробили грошей на
розбудові газопроводів для Газпрому та доріг для Росії за монопольними
контрактами. Геннадій Тимченко також будує газопроводи, разом з тим за
вигідними ліцензіями видобуваючи і газ. Юрій Ковальчук, СЕО банку «Росія»,
відповідальний за зняття фінансових та медіактивів Газпрому, а ще під його
контролем 20 телеканалів. У березні 2014-го США ввели санкції проти всіх цих
чотирьох та їх компаній, в той час як ЄС не ввів санкцій проти Бориса
Ротенберга та Тимченко, так як у 90-х ті отримали фінське громадянство.
Після того як Путін відновився на посаді президента в 2012-му, його
правління краще за все описати як «ручне», так як люблять це формулювати
росіяни. Путін робить усе, що йому хочеться, не особливо переживаючи за
наслідки і зважаючи лише на одне. В ході російського фінансового краху в серпні
1998 року Путін завчив: фінансові кризи є політично дестабілізуючими і їх треба
уникати будь-якою ціною. Відтак він переймається фінансовою стабільністю. Росія
підтримує великі валютні та золоті резерви, збалансовані бюджети, мінімальний
державний борг, низьку інфляцію та незначне безробіття.
На противагу цьому, Путін може менше перейматись рівнем життя і економічним
ростом. Офіційно реальні російські доходи з 2014 по 2018 роки знизились на 13%,
хоча до перегляду статистики цифра становила навіть 17%, і спад продовжується.
Після десятиліття щорічного росту на 7%, російська економіка в середньому зростає
на 1%, починаючи з 2009-го.
Ключове питання в тому, як багато статків накопичив Путін. Іронія в тому,
що підриваючи всі можливі права власності в Росії, Путін і його поплічники
змушені відмивати свою долю в офшорних гаванях. Якщо би вони втратили владу в
Росії, вони би втратили всі їхні активи там теж.
Загальний обсяг російських приватних статків за кордоном оцінюють у $800 мільярдів.
Я припускаю, що так як путінське оточення повністю налагодило своє мародерство
десь в 2006-му, то вони вилучали десь $15-25 млрд щороку, сягнувши $195-325 млрд у
сумі, великої частки російських приватних статків у офшорах. Припускаючи, що
половина всього цього належить Путіну, багатство його оточення сягає $100-160
мільярдів. Зрозуміло, що Путін і його поплічники не можуть насолоджуватись
своїми статками. Адже тут йдеться про владу. Якщо вони не найбагатші, то
побоюються, що втратять владу.
Клановий капіталізм Путіна прирікає Росію на стагнацію доти, доки він залишатиметься
при владі. В його порядку денному немає ні політичної, ні економічної реформи,
так як це би підірвало його власну могутність. Натомість Путіну необхідні
зовнішні авантюри на кшталт війни в Грузії, Україні чи Сирії, аби гуртувати своїх
людей навколо російського прапору.
Найкращим захистом Заходу проти путінського авторитаризму та
клептократичного режиму є прозорість, проливання світла на ці анонімні
багатства, що, ймовірно, зосереджені в основному в США та Великобританії. Двох
країнах, де панує міцне верховенство права, що допускає існування анонімних
компаній великих масштабів, та глибокі фінансові ринки.
Переклад НВ
Новое Время
володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Андерса Аслунда.
Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь
до нашого телеграм-каналу Мнения Нового
Времени