Гра з глядачами

Фанатський рух Вірні збірній набирає обертів і формує в країні нову субкультуру. Тепер всі матчі національної футбольної збірної проходять під її приголомшливу організовану канонаду. Два останні поєдинки ілюструють цей тренд

Олександр Пасховер
(Київ-Харків-Рейк'явік-Київ)

Тиждень великого футболу пофарбував в жовто-синій колір Харків, а через три дні і ісландський Рейк'явік. Національна збірна України у відбірковому циклі за путівку на чемпіонат світу з футболу схрестила гетри з турецькими, а потім з ісландськими футболістами. Обидва матчі закінчилися 2:0 на користь господарів. І якщо в Харкові перемога над збірною Туреччини викликала в українських уболівальників ейфорію непереможних, то в Рейк'явіку на гарячі українські голови обрушився холодний ісландський душ в буквальному і переносному сенсі цього слова. У найпівнічнішій європейській столиці під час матчу постійно йшов дощ. Але і цього суворого острову здалося мало. Пронизливий вітер з океану довершив картину того похмурого для українських уболівальників дня. Не порушуючи хронологію подій, НВ розповість і покаже, де все це було, як це пережити і що все це означає.

2 вересня Харків здавався байдужим до найгучнішої спортивної події країни — а саме до великого футболу у виконанні національних збірних Україна-Туреччина. У місті не було ні афіш, ні відповідної реклами на сітілайтах. Єдиний нудний папірець в підземному переході повідомляв пасажирам, що робота метрополітену продовжена на годину у зв'язку з проведенням футбольного матчу відбіркового циклу на чемпіонат світу.

Втім, ті харків'яни, які стежать за футбольним життям країни, не підкачали і за три дні до поєдинку забезпечили 40-тисячному стадіону Металіст аншлаг. Увечері 2 вересня настав час розбудити інших жителів українського мільйонника. Приблизно о 18:00 від залізничної станції Харків-Балашовський рушила жовто-синя колона вболівальників футбольної збірної України. Всі вони в переважній більшості були членами руху Вірні збірній.

Харків ожив. З вікон трамваїв, автомобілів, будинків потягнулися руки зі смартфонами, планшетами, фотоапаратами, щоб відобразити фанатський марш, що рухався до стадіону Металіст.

— Я вас зараз познайомлю з цікавою парою, — обіцяє Катерина Стефанюк, прес-секретар Першої приватної броварні, компанії-засновника руху Вірні збірній.— Вони з нами їздять на всі останні ігри і, здається, дозріли до шлюбу. Готуються до Албанії.

В Албанії 6 жовтня українці зіграють з командою з Косово, і там вони зможуть вирішити долю путівки на чемпіонат світу-2018. Анонсована пара — Олександр Козлов та Марія Сидоренко — можливо, до цього матчу теж вирішать свою долю.

11 червня в складі фан-руху Вірні збірній вони вперше полетіли на гру національної збірної у Фінляндію. Це також був перший день, коли для українців вступив в силу безвізовий режим з країнами Шенгенської угоди. "Такі поїздки зближують, — каже Маша.— Ми знайомі один рік, але це була наша перша спільна поїздка. Для мене це була перша європейська країна і перше з'єднання з футболом".

"А для мене це був перший політ в моєму житті. Тобто я раніше літав. Але ніколи не здійснював посадку, — підхоплює і інтригує Олександр.— Мене викидали на парашуті".

Олександр — екстремал по життю. Крім стрибків з парашутом, він заробляє свою порцію адреналіну в фінансовому секторі, де розпродає активи банків, що знаходяться в стадії ліквідації, і на трибунах футбольних стадіонів. Маша дісталася йому з іншого життя. Вона була далека від фінансового сектора і від футболу. Зараз вона все ще студентка, працює в рекламному агентстві і ось на таких побаченнях осягає ази футболу.

Молодь познайомилася на гірськолижному курорті в Буковелі, і вже там кмітливий Олександр все для себе вирішив. "Ми будемо їздити і далі протягом усього життя", — підсумовує він. Журналіст НВ приймає цю обіцянку як частину шлюбної обітниці, зробленої на пероні залізничного вокзалу Харків-Балашовський за три години до початку поєдинку Україна-Туреччина.

Ще ніколи в своїй історії футбольна збірна України не здійснювала такого далекого переїзду, як 5 вересня, — 4,9 тис. км в один кінець. Тим більше ще ніколи так далеко не вибиралися вболівальники національної команди. І ось це сталося. Рейк'явік мінімум на один день пофарбований у жовто-сині тони. На щастя, ісландська столиця не така вже й велика. За чисельністю населення — як Бердянськ. А ось за площею — дві Вінниці.

У вівторок 5 вересня чи то у зв'язку з негодою, чи то тому, що цей день був робочим, вулиці міста були порожні. За годину до матчу ісландських уболівальників — цієї горезвісної грізної торсиди — ніде не видно. На підступах до стадіону можна почути лише фанатські "заряди" українців. Наприклад: "Ми приїхали за перемогою!"

Коли ж грізні вікінги в синіх футболках з синіми стягами з червоним хрестом і в шоломах на головах раптово з'явилися перед стадіоном, стало ясно: зараз трапиться битва народів. Віч-на-віч зійшлися українські та ісландські фанати. Битва тривала недовго і пройшла на голосових зв'язках. Перемогла дружба у вигляді спільного фотографування і пивопиття. На жаль, на футбольному полі в той день перемогла не дружба, а Ісландія.

Буквально за 30 хвилин ісландські вболівальники заповнили трибуни стадіону Лаугардалсвеллур і дали майстер-клас всьому світу, як потрібно підтримувати свою команду. Були використані тріскачки і тактика переклички секторів. Заворожуюче! Працював злагоджений механізм 17-тисячника. Це не мало. На матчі були присутні 5% населення країни. Це так, ніби на домашньому матчі збірної України були б присутні 2 млн осіб — в світі немає таких стадіонів і ніколи не буде.

Втім, приблизно 1 тис. уболівальників української збірної підтримували свою команду не менш яскраво, ніж суперник. Співали, скандували речівки. Цитовані і не цитовані "заряди". Після фінального свистка Шевченко підвів команду до українського сектору, щоб подякувати своєму 12-му гравцю. В кінцевому підсумку Україна програла ісландцям з рахунком 0: 2.

Попереду два вирішальних матчі: 6 жовтня гра з командою Косово пройде в Албанії, 9 жовтня — в Києві проти лідера групи збірної Хорватії.

— Ну що, хлопці, будете і далі їздити на ігри збірної? — запитує НВ у вболівальників зі студентського середовища КПІ.

— Якщо дадуть гроші! Ну, або якщо буде нормальна стипендія, — відповіли хлопці з натовпу.

Важливе зауваження. Але це вже інша історія.

Саме сюди увечері 2 вересня і прибули з різних куточків України вболівальники для того, щоб з'єднатися в марші фанатів Вірні збірній. Жовте харківське море швидко наповнилось потоками з Києва, Дніпра, Полтави, Вінниці, Тернополя, Львова, Луцька, Житомира та інших великих і малих міст країни.

Всі вони отримали від організаторів сценарій проведення флешмобів, а також суворі інструкції поведінки під час і після матчу. Ось деякі витяги з цього морального кодексу фаната: "Ми — еталон і приклад поведінки для інших уболівальників. Ми з повагою ставимося до інших уболівальників незалежно від їх етнічного походження, статі, віку і клубних уподобань". А ось досить складний для виконання пункт: "Ми приходимо на матч в тверезому стані і в доброму гуморі".

Ближче до початку матчу було важко відрізнити перших від других, а до кінця — практично неможливо. Хто не був п'яний від вина, сп'янів від блискучої гри збірної і ще більш блискучого результату матчу — 2:0 на нашу користь.

Післяматчеву прес-конференцію в Харкові головний тренер національної збірної Андрій Шевченко почав з такої фрази: "Велике спасибі уболівальникам. Вони створили сьогодні ідеальну атмосферу на стадіоні, активно підтримували — і, що дуже важливо, без усіляких інцидентів і використання фаєрів та іншої піротехніки".

Фанати, як і годиться, скандували відповідні духу часу речівки, скакали і закликали до цього всіх "немоскалів", дули в дудки, били в барабани. Не весь репертуар уболівальників можна цитувати в присутності дітей, але практично все, що вони співали, здатне прикрасити будь-який фестиваль української пісні. Найпопулярніша — Червона рута. Вона звучала багаторазово і з різним ступенем мелодійності — від меланхолії до фанатизму. У будь-якому випадку, виглядало це дійство ефектно.

Вже біля стадіону кілька веселих хлопців південної зовнішності і такого ж темпераменту буквально врізаються в групу уболівальників з прапором, на якому виведено КПІ. На очах здивованих студентів вони влаштовують спільне селфі-шоу.

— За кого вболіваєте? — в один голос запитують студенти КПІ.

— Юкрайна! — дружно відповідають гості.

— Та невже, — сумніваються студенти.

Тоді жителі півдня дістають жовто-синій стяг і цим знімають всі питання.