І на одному крилі

Під час Другої світової американські військові лише одного разу безпосередньо співпрацювали з радянськими військами в боях — під час бомбардувань Німеччини, коли важка авіація США використовувала аеродроми Полтави, Миргорода та Пирятина

Олег Шама

Бак пробит, хвост горит, но машина летит. На честном слове и на одном крыле",— ці рядки з Пісеньки нічних бомбардувальників у кінці Другої світової війни завоювали радянський музичний простір.

Шлягер в буквальному сенсі приземлився під Полтавою на початку літа 1944 року з літаками 15‑ї повітряної армії ВПС США. Тоді почалася операція зі знищення з повітря нафтопереробних заводів у східних районах Третього рейху. Задля цієї мети радянський лідер Йосип Сталін погодився пустити американців на радянську територію — так у Штатів і з'явилася авіабаза в Україні. Вона стала ще й дипломатичним пунктом: тільки тут громадяни СРСР і США зустрічалися майже вільно і змогли спізнати один одного по‑справжньому.

З самого початку війни СРСР регулярно отримував технічні та гуманітарні поставки від союзників. У жовтні 1942‑го у розпал боїв за Північний Кавказ американське командування навіть пропонувало Червоній армії свої авіаційні підрозділи, але Москва відмовилася. “Мені незрозуміло, що саме сталося стосовно нашої пропозиції про американську авіаційну допомогу на Кавказі,— обурювався президент США Франклін Рузвельт. — Я цілком готовий направити з'єднання з американськими пілотами та екіпажами". Сталін відповів тільки через два місяці: “Зараз відпала необхідність в їх надсиланні в Закавказзя. Я буду дуже вам вдячний, якщо ви прискорите присилку літаків, зокрема винищувачів, але без льотного складу".

У вересні 1943‑го американські війська зайняли південну Італію. Звідти і з британських авіабаз здійснювалися основні бомбардувальні операції ВПС США. Для цього часто використовували літаки В-17, які авіатори охрестили "літаючими фортецями". Оснащені чотирма двигунами, вони несли 8 т бомб та мали 13 кулеметів для відбиття атак ворожих винищувачів у повітрі.

Про надзвичайну витривалість В-17 ходили легенди. У лютому 1943‑го "літаюча фортеця" капітана Г'ю Ашкрафта серйозно постраждала під час бойового вильоту. На базу літак дивом долетів на одному двигуні і з половиною одного крила. Американці Гарольд Адамсон і Джиммі Макг'ю і написали про це свою пісню, яка стала шлягером у всіх країнах, що воювали з Рейхом.

Часто німці атакували групи В-17 в той момент, коли бомбардувальники поверталися на базу. Тоді американці придумали тактику човникових вильотів: після скидання бомб літаки летіли на інший аеродром невідомим противнику шляхом. Так, курсуючи між південною Італією та Англією, В-17 легко вражали цілі в самій Німеччині.

Але військові підприємства на сході Рейху були поза досяжністю таких "човників". І в жовтні 1943‑го американці попросили радянське командування надати їм базу на своїй території.

Сталін думав над пропозицією більш трьох місяців. Лише 2 лютого він передав американському послу Авереллу Гарріману згоду надати бомбардувальникам США аеродром під Полтавою і два допоміжних — у Миргороді та Пирятині.

Полтава виявилася ідеальним пунктом для човникових операцій, рівновіддаленим від італійських і англійських авіабаз. Але злітно-посадкові смуги тамтешнього аеродрому не могли прийняти важкі В-17.

На початку квітня 1944‑го в Мурманськ із США доставили більше 12 т металевих перфорованих плит, щоб покрити ними величезне поле під Полтавою. Тоді ж з Ірану, який перебував під протекторатом Великої Британії, прибув ешелон з 390 американськими фахівцями. Ті взялися за роботу разом з місцевим населенням.

Гарріман якось відвідав споруджуваний аеродром і з подивом помітив: “Американці укладають за день 9 м металевої злітної доріжки... І українські жінки, які проводили цю роботу, укладали по 12 м за день. Маленькі, але міцні, [вони] перевищили американську норму".

Рано-вранці 2 червня 1944‑го почалася серія операцій Frantic (несамовитий), названих так на честь "несамовитого Джо", як на Заході охрестили Сталіна.

129 "літаючих фортець" американської 15‑ї повітряної армії піднялися в небо з бази в італійському містечку Фоджа. Вони скинули свій смертоносний вантаж на угорський Дебрецен, важливий військово-транспортний вузол на сході Рейху. Німецькі винищувачі, які чекали противника на зворотному шляху, ворога так і не виявили — важкі літаки кудись зникли.

Тим часом всі B-17, які брали участь у нальоті, приземлилися в Полтаві. Американські винищувачі P-51 Mustang, які супроводжували їх, сіли в Миргороді та Пирятині.

Через чотири дні вся авіагрупа знову вирушила в політ: 6 червня, коли союзники почали операцію з висадки в Нормандії. Бомбардувальники, що перепочили в Полтаві, завдали удару по військовому аеродрому і підприємствах у румунському Галаці.

Вищі чини люфтваффе сікли й рубали — вони не могли зрозуміти, звідки прилетіли B-17. Але незабаром німцям посміхнулася удача: 11 червня літаки 15‑ї повітряної армії США вилетіли з Полтави і через пару годин бомбили авіабазу в румунських Фокшанах. Далі вони успішно відправилися транзитом в Фоджу, на іншу свою базу.

Німецькі винищувачі збили три В-17. Для такої операції втрата скромна, але в одному з цих бомбардувальників летів лейтенант Маккей з фотозвітом про американську місію в Полтаві. Так до рук противника потрапило понад 500 фотографій, за якими німці визначили місце розташування секретного аеродрому. У люфтваффе стали чекати зручного випадку.

Вранці 21 червня 2,5 тис. американських літаків піднялися з п'яти англійських аеродромів. Їх метою був Берлін. Але частина цієї армади — полтавський контингент у складі 163 "фортець" і 70 винищувачів — вдарила по заводу синтетичних масел в Руланді, що неподалік від німецької столиці. Далі — курс на схід, в Україну.

Ніхто з американських пілотів не надав значення одинокому винищувачу люфтваффе, який, ховаючись у хмарах, слідував за ними до самого приземлення. Через кілька годин фотографії з відзнятими аеродромами лежали на столах у командирів німецьких авіапідрозділів, які вже були готові помститися американцям.

У справу втрутився бюрократизм радянської сторони. В день напередодні нальоту люфтваффе прикривати літаки союзників мала група Миколи Фадєєва. Але хтось зі штабу виявив невідповідності у записах про його попередні вильоти. Фадєєва відсторонили від польотів, не встигнувши призначити йому заміну. Сам льотчик згадує, що того вечора командувач полтавської авіабази з радянської сторони генерал Олексій Пермінов давав урочисту вечерю американцям. Коли розвідка повідомила, що велике з'єднання німецької авіації рухається до Полтави, він заспокоїв союзників: мовляв, люфтваффе вже давно не залітає так далеко на схід. “Командир нашого полку майор Жукоцький запропонував командиру американської авіагрупи Арчі Олду негайно перегнати В-17 у Харків і Дніпропетровськ, — розповідав Фадєєв. — Проте він відмовився, заявивши, що його люди втомилися і до бомбардувань їм не звикати. До того ж їх охороняють російські льотчики".

Але тієї ночі жоден радянський літак не піднявся в небо. Нічні винищувачі стояли не в Полтаві, а в Карлівці, з якою після перших вибухів скинутих бомб обірвався зв'язок. Німці скинули на американські "фортеці" понад 100 т смертоносного вантажу і 15 тис. протипіхотних мін-жаб. В результаті були знищені 44 В-17. Підірвані склади з авіабомбами і цистерни з пальним — загалом 360 т — перетворили аеродром в епіцентр цього апокаліпсису.

Американці сховалися в бомбосховище ще на початку нальоту. А радянське командування після того, як ворожа авіація відлетіла, віддало наказ своїм солдатам гасити палаючі літаки.

“Це був злочин, — згадував механік Юрій Дубровін, який служив у той час на американській авіабазі.— Рятувати вже було нічого, а безліч хлопців постраждали від німецьких мін".

У результаті нічного нальоту люфтваффе загинув лише один американець і 15 отримали поранення. Радянський гарнізон втратив 37 бійців, ще 88 отримали важкі поранення.

Коли американців запитали, чому під час нальоту вони не рятували хоча б кулемети зі своїх літаків, ті відповіли, що у них повно запасних, а життя пілотів важливіші.

У Полтаві обидві сторони — американці і радянські громадяни дізналися один про одного багато нового і несподіваного.

Наприклад, янкі познайомилися із скритністю і підозрілістю своїх колег з СРСР. "Коли прилітали наші літаки, росіяни відразу ж оточували їх, оглядали і зовні, і всередині, — згадував Говард Кронер, капітан однієї з "літаючих фортець". — Але до своїх машин вони не підпускали нас і на 100 м. Хоча смішно: всі вони були нашого виробництва і поставлялися по ленд-лізу".

А у звітах радянської контррозвідки збереглися численні записи про "дивну" поведінку американців. “Лейтенант Фрід був затриманий на вході в полтавський обком партії, — йдеться в одному із звітів.— Він заявив, що хотів подивитися, де засідає ця сама комуністична партія. В будинок його не пустила охорона".

У журналі записів втрат на Полтавській авіабазі є незвичайний запис: "Річард Керчнер, рядовий I класу, самогубство". Цей американський солдат закохався в українську дівчину і хотів на ній одружитися. Він повідомив про свої наміри в радянський штаб, але там відповіли, що це неможливо. А кохана Керчнера взагалі зникла. Коли американці вже залишали Полтаву і Керчнер зрозумів, що не зможе навіть побачити свою обраницю, він застрелився.

Сторони намагалися справити один на одного різне враження.

Марвін Боумен, офіцер 15‑ї армії, розповідав, наскільки його товариші здивувалися наказом взяти з собою в Полтаву парадну форму класу А. “Очевидно, нам належало провести на росіян незабутнє враження своїм бравим виглядом і бойовою виучкою. Хоча ВПС були відомі радше браком цих двох якостей".

Радянські політруки проводили регулярні інструктажі свого особового складу. Основна настанова — "уникати тісних контактів".

Однак на взаємини між статями не могли вплинути навіть суворі приписи. Співробітники радянської контррозвідки Смерш ледве встигали відстежувати нестатутні зв'язку. З-під їх пера з'являлися анекдотичні звіти: "Під час обходу в будинку громадянки Бородай під ліжком був виявлений американський військовослужбовець в курному забрудненому стані". Після перевірки документів пару залишили в спокої — до американців у Полтаві ставилися тоді поблажливо.

"У червні місяці нами через командування звільнені з роботи дві вільнонаймані працівниці, — повідомляє інший звіт, — які, працюючи з обслуговування американців, встановили з останніми тісний неслужбовий зв'язок".

І там само: "В той же період оперативним шляхом було встановлено, що з американцями мають неслужбові зв'язки інженер метеослужби Марина Б. і червоноармієць Марія В. Нами цей зв'язок припинено".

Серйозний же конфлікт ледь не спровокували не "зв'язки", а повстання у Варшаві. Воно почалося за наказом польського емігрантського уряду з Лондона в серпні 1944 року. Планувалося, що з допомогою човникових рейсів союзники скинуть повстанцям зброю. Однак Сталін був проти цього. Польщу, згідно з його планами, повинні були звільняти виключно Червона армія і прорадянські польські сили. Так і сталося, але вже після того, як німці розгромили варшавське повстання і зруйнували місто.

Після цього до американцыв Кремль почав ставитися з обережністю. І в жовтні 1944‑го Сталін попросив Білий дім прибрати авіабазу з радянської землі.

Перед від'їздом кожен льотчик і технік 15‑ї повітряної армії США отримав від свого керівництва спецінструкцію. У ній зазначалося: “Вони [радянські солдати] прибрали всі бомби і міни, скинуті німцями 21 червня 1944 року і при цьому зазнали великих жертв. Бомби були призначені для американських літаків і особового складу. Жодна інша нація не зробила для нас так багато, як зробили для нас росіяни. Ви повинні бути чесними і правдивими у своїх висловлюваннях щодо Росії. Критикувати загальне по одному індивідууму не можна. Пам'ятай, що своїм висловлюванням можеш зіпсувати результат багатомісячних робіт і зусиль усього нашого командування".

З тим "літаючі фортеці" і покинули Україну.