І мзда їхня страшна

Війна, будівництво залізниць та інших інфраструктурних проектів — на цих темах чиновники перетворювались на мільйонерів ще в імперській Росії. Спроба Миколи I покінчити з хабарництвом повністю провалилася — імператор і сам не зміг покарати корупціонерів, а при його спадкоємцях злодійство ще більше розквітло

Олег Шама

 

Чиновницьке злодійство, "годування" державних людей — одна з основних традицій Російської імперії. Її масштаб повною мірою показує історія, що відбулася з імператором Миколою I. У 1854 році він доручив генерал-ад'ютанту Іллі Фролову за допомогою Третього відділення, таємної поліції того часу, дізнатися, хто з губернаторів не бере хабарів. Виявилося, що із 56 наявних на той момент чиновників цього рівня лише двоє не були помічені у хабарництві — київський губернатор Іван Фундуклей і ковенський губернатор Афанасій Радищев. З цього приводу цар зауважив: “Що не бере хабарів Фундуклей — це зрозуміло, тому що він дуже багатий. Ну а якщо не бере їх Радищев, значить, він надто чесний".

Найбільше цивільні чиновники імперії наживалися на державних будівельних проектах. А російський генералітет здобував свої статки на війнах. І всі спроби змінити подібний стан речей закінчувалися нічим: боротьба з корупцією в імперії починалася і закінчувалася на дрібних службовцях. Високопоставлені чиновники завжди виходили сухими з води. А все тому, що перш ніж вступити на грошову посаду, вони обзаводилися зв'язками в Петербурзі. Траплялося, що корупціонерів підтримували навіть люди, що належали до близького оточення імператора.

У 1836 році відбулася прем'єра комедії Миколи Гоголя Ревізор, яка яскраво демонструвала звичаї, що панували в середовищі держслужбовців того часу. Для Росії ця прем'єра стала великою подією: раніше тема хабарництва в імперії була під забороною. Але на той момент імператор Микола I вперше в російській історії всерйоз взявся за викорінення хабарництва. Він навіть з'явився на першу петербурзьку постановку п'єси, а по завершенні вистави похвалив Гоголя: “Всім дісталося. А мені більше за всіх". Через кілька тижнів велів переписати комедію анонімному автору так, щоб вона закінчувалася судом над хабарниками.

Імператор за допомогою таємної поліції серйозно взявся за корупціонерів. Проте його зусилля не перетворилися на системну боротьбу з корупцією, а приносили лише періодичні успіхи. Сенатор Костянтин Фішер писав про Миколу I: “Канцелярське нахабство з давніх давен було хронічною виразкою Росії. При Миколі це нахабство стало набувати правильних форм, незважаючи на суворість імператора. Раніше нахабство діяло через порушення законів, тепер воно стала окреслювати закони, які сприяють крадіжкам. Микола Павлович служив Росії сумлінно, але помилявся в системі і його обманювали з огидним цинізмом".

Імператор заснував регулярні ревізії в губернських і повітових містах. Виявилося, наприклад, що в столиці жодна каса в держустановах ніколи не перевірялася. Тоді ж у судах нарахували 2 млн справ, пов'язаних зі зловживаннями, а в тюрмах за подібні злочини сидів мізерно малий відсоток казнокрадів. Термін у виправних арештантських закладах присуджувався не вище 5-6 років. У 1847 році кількість чиновників державної служби, засуджених у палатах Кримінального суду за хабарництво, становила 220 осіб, у 1883‑му ця цифра збільшилася до 303, а до 1913‑го досягла 1.071.

Чиновники вищого ешелону відбувалися звільненням з посади. Олександр Політковський, який керував інвалідним фондом, примудрився присвоїти 1,2 млн руб., що виділяються на пенсії й лікування ветеранів війни з Наполеоном. Дізнавшись про це, Микола I розлютився і звелів віддати під суд зловмисника, але той раптово помер.

Процвітало казнокрадство і після смерті самого Миколи I в 1855 році. Однак лише найбільш кричущі випадки крадіжок мали наслідки для нечистих на руку чиновників, та й то, як правило, обмежувалися відставкою. Так, в кінці XIX століття міністр фінансів Іван Вишнеградський звільнив співробітника свого міністерства Іллю Ціона за те, що той отримав комісію в 200 тис. руб. від іноземних банкірів при розміщенні чергової державної позики. А в 1892 році імператор Олександр III звільнив Олександра Абазу, голову комітету фінансів, — той, володіючи інсайдерською інформацією про намір держави знизити курс рубля, пустився в масовані спекуляції, на яких нажив 900 тис. руб. Ще через два роки вже новий цар Микола II відправив у відставку міністра шляхів і сполучення Аполлона Кривошеїна, якого державний контролер викрив у цілому букеті злочинів: спробах брати хабарі при укладанні державних контрактів, проведення однієї з гілок дороги через землі самого міністра (з їх викупом за держрахунок) і в продажі лісу зі своїх маєтків державі за завищеними цінами.

Справжнім клондайком для казнокрадів була армія, особливо під час війни. Генерал Іван Вдовиченко в Записках про Кримську війну зазначав: “Полкові і батарейні командири в минулу кампанію в 1853 році в придунайських князівствах так набили собі кишені й [зірвали] порядні куші, що коли про це дізнався князь Олександр Горчаков [канцлер], хотів призначити слідство. Насилу його відрадили наближені, що так водилося завжди".

Дедалі більші розкрадання траплялися під час Російсько-турецької війни 1877-78 років. Тоді основні бої проходили на території Румунії і Болгарії, де справи з залізничним транспортом йшли не дуже. Підряд на постачання продовольства військам віддали одеській фірмі Грегер, Горовіц, Коган і Ко. Торговці, отримавши величезні гроші з держбюджету Росії, відкрили контору з постачання армії в Бухаресті. Але вже до серпня 1877 року припинили платежі — румунська влада визнала одеситів банкрутами з боргом в 26 млн франків. Виявилося, що комерсанти, які покриваються генералітетом, постачали армії або зіпсовані, або фальсифіковані продукти, викликаючи масові захворювання серед бійців. Сума вкраденого перевищила 12 млн золотих рублів.

У той період відзначився також бізнесмен з Миколаєва Маркус Варшавський. Йому вдалося вибити підряд на постачання лазаретів діючої армії медикаментами. Через два тижні госпіталі отримали всі необхідні препарати. Але антисептичні мазі не могли зупинити запальні процеси, жарознижуючі мікстури не збивали температуру, сірчанокислий хінін був не темно-коричневого, а рожевого кольору. Смертність поранених в польових лазаретах перевищила допустимий поріг — близько 7 тис. осіб.

Створена з цього приводу аудиторська комісія виявила: компанія Варшавського поставляла в армію виключно фальсифіковані медикаменти. Сума вкрадених коштів перевищила 2 млн золотих рублів з 3,5 млн, виданих підряднику.

Варшавського заарештували і до суду помістили в одеську в'язницю, де він провів всього три тижні. Виявилося, що за укладанням контрактів стояло оточення Миколи Миколайовича, брата тодішнього імператора Олександра II. В результаті комерсанта не тільки випустили на волю, але також компенсували йому збитки за два потоплених кораблі, заплатили страховку в 800 тис. руб. і навіть нагородили іменною медаллю російських військ За старання до перемоги .

У другій половині XIX століття почала забудовуватися Одеса. У ту пору до багатьох проектів по розвитку інфраструктури міста приклався успішний підприємець Микола Новосельський. В 1861 році він отримав з державної скарбниці 500 тис. руб. для поглиблення і розширення акваторії місцевого порту. Цих грошей йому не вистачило, і за кілька наступних років бізнесмен зажадав ще 4,5 млн руб. Це при тому, що річний бюджет Російської імперії на той момент коливався в межах 50 млн руб.

Одесити зараз згадують про Новосельского з шаною. Коли в 1868 році він став міським головою, то взявся за проведення водопроводу та каналізації, що незабаром призвело до міжнародного скандалу. Підрядником будівництва водопроводу муніципальна влада визначила петербурзького купця Вільгельма Швабена, а інвестором — англійця Джона Моора. У грудні 1870 року ті уклали з одеською Думою контракт на спорудження Одесько-Дністровського водогону та постачання жителів міста водою протягом 49 років. Контрактом передбачалося створення Швабеном і Моором в Лондоні Акціонерного товариства одеських водопроводів, яке брало би на себе будівництво і фінансування проекту. А побудована ними система водопостачання переходила в їхню компанію, яка отримувала хороший дохід від продажу води для потреб одеситів. Після закінчення ж вищевказаного терміну вона мала передати водопровід у власність міста.

Через три роки британська газета Hour опублікувала розслідування про те, що Новосельський отримав хабар від Моора з тим, щоби проект дістався саме йому. Гласний (депутат) думи Пашков, прибувши 7 квітня 1878 року в контору водопровідної агенції в Одесі, привселюдно заявив: "Справи водопровідного суспільства будуть погані доти, доки агентство буде давати Новосельському хабара".

Одеські історики Сергій Решетов і Лариса Іжик пишуть, що концесія водопроводу незабаром була перепродана за надзвичайно високу суму. На цій угоді поживилися спершу одеські аферисти, виманивши у підприємців у вигляді комісійних сотні тисяч. Гласний міської думи Гурович заробив, наприклад, 180 тис. руб. "Потім самі концесіонери передали свої права англійській компанії, показавши останній липову прибутковість водопроводу, і продали концесію за такою ціною, що водопровідне товариство і понині ще не отримує з водопроводу 5% на свої паї", — писав у 1894 році одеський видавець Микола Федоров.

Однак у мера був серйозний поручитель — одеський генерал-губернатор Павло Коцебу. Герой Кримської війни, він отримав у нагороду від царя золоту шаблю з діамантами. Його слово важило значно більше, ніж стаття британських журналістів. Та й сам імператор був прихильний до Новосельського.

А водопровід довелося викуповувати у власність міста за величезні гроші наступному меру Одеси — Григорію Маразлі.