Убивця царя

Убити царя, незважаючи на випадкові жертви, — було ідеєю фікс кількох поколінь російських революціонерів-терористів. Максимально її реалізував Петро Войков, один із учасників знищення імператорської сім'ї

Олег Шама

«С

віт ніколи не дізнається, що ми зробили з царською сім'єю", — хвалився Петро Войков, член Єкатеринбурзького ревкому, після вбивства Романових влітку 1918 року в підвалі будинку купця Іпатьєва.

Приховувати було що — вбивство вийшло жорстоким. Окрім вінценосної пари, більшовики розстріляли п’ятьох дітей, доктора Євгена Боткіна, кухаря, покоївку та двох породистих собак.

Вже за горбачовських часів стало відомо, що розстрільна команда, якою керував Яків Юровський, прикладами гвинтівок розбила обличчя трупів — щоб їх неможливо було впізнати. До того ж Войков облив убитих сірчаною кислотою: її конфіскували з усіх аптек Єкатеринбурга — набралося майже 100 л.

Тіла п’ятьох членів царської сім'ї та їхніх слуг закопали під дорогою за містом, а трупи царевича Олексія і княжни Марії скинули у вугільну шахту.

Необхідність цього вбивства Войков і Юровський пояснювали тим, що в країні зріє монархічна змова, яку вони самі ж і придумали. Про те, навіщо потрібно було знущатися над тілами, більшовики промовчали.
.

Убивство царської сім'ї, скоєне Войковим, стало логічним завершенням прагнень кількох поколінь російських революціонерів-терористів.

Царевбивця і сам усвідомлював цю спадкоємність. Радянський історик Микола Жуковський у 1960‑х писав, що Войков мріяв убити царя ще за тих часів, коли навчався у керченській гімназії. Він з гордістю сказав батькові, що сидить за партою Андрія Желябова.

Желябов — знаменитий російський терорист, який 1881 року брав участь у замаху на імператора Олександра II. Він справді навчався в Керчі, а пізніше став учасником організації Народна воля, члени якої були одержимі романтичними ідеями щодо лібералізації Росії.

Народовольці оголосили полювання на Олександра, хоча саме цей цар скасував кріпацтво в імперії, за що в народі його називали визволителем.

Але революціонерів це не обходило. Їм потрібно було голосно заявити про себе і спровокувати бунт. Пропагандистська діяльність у них не ладилася. Тому вони вирішили вбити Олександра, щоб селяни піднялися на повстання.

.

.

Революціонери-терористи домоглися свого лише з четвертого разу.

Спочатку народовольці підірвали під Москвою поїзд, в якому імператор повертався з Криму. Потім стріляли в його екіпаж у Петербурзі. Серйозною акцією став вибух принесеної в Зимовий палац Степаном Халтуріним бомби, що трапився 1880 року: цар уцілів, але загинули 11 солдатів охорони.

Роком пізніше підпільники повторили теракт — і цього разу успішно: 1 березня 1881 року народовольці двома бомбами таки підірвали Олександра. Від вибухів загинув один терорист, імператор, козак з охорони і випадковий підліток. Ще 11 осіб було поранено.

Желябова, який керував операцією та був арештований за кілька днів до її здійснення, повісили разом з чотирма іншими народовольцями. На суді змовники відмовилися від захисту.

Войков народився через сім років після теракту. Він виріс в інтелігентному ліберальному середовищі, в якому народовольців оцінювали вкрай романтизировано. «Правду кажуть, що сам цар наказав стратити Желябова? — запитав якось юний Войков батька. — А його лист царю ти читав?» Підліток вийняв з кишені аркуш паперу, розгорнув його, і батько прочитав: «Було б кричущою несправедливістю зберегти життя мені, який багаторазово замірявся на життя Олександра II і не взяв фізичної участі в умертвінні його лише через дурну випадковість». Войков-старший наказав синові спалити переписаного від руки листа.

Але Войков вже вибрав свій шлях: він виявився замішаним в організації принаймні трьох терактів в Ялті. Бомбісти тут були такі активні, що на час російсько-японської війни 1905 року в місті ввели положення «надзвичайної охорони».

.

.

Войкова постійно виключали з гімназій за підбурливі висловлювання. Батькам довелося змінити не одне кримське місто — вони бігли від поганої слави їхнього нащадка. Той не вгавав, поки терпець батька не урвався, і старий Войков вигнав революціонера з дому.

Юний терорист кілька років їздив країною, ховаючись від поліції. Тимчасовий притулок він знайшов у Франції. Навіть поступив у Паризький університет, де вивчав хімію.

1909 року Войков зійшовся з Володимиром Леніним у Женеві, звідки 1917‑го з лідерами більшовиків прибув у запломбованому вагоні до Росії для організації держперевороту.

Більшовицький уряд надіслав Войкова до Єкатеринбурга вирішувати питання постачання. Він «вирішував» — реквізував продовольство у селян.

У

Єкатеринбурзі тоді перебувала сім'я російського імператора, який зрікся престолу. Після лютневої революції царя відправили у заслання на схід — до Тобольська, а потім вже радянська влада перевела його на Урал — подалі від усіх зовнішніх ворогів.

Більшовики певний час подумували надіслати Романових до Німеччини. Німецький кайзер Вільгельм хоч і воював з Росією в Першу світову, був кузеном Миколи II. Однак після програшу у війні йому самому довелося емігрувати в Голландію.

Поводилася революційна влада із заарештованими Романовими вельми неделікатно. Їм дозволили взяти з собою мінімум речей. Охорона тягала в них продукти. Імператор записав у щоденнику: «В сараї, де стоять наші скрині, постійно відкривають ящики та виймають різні предмети і провізію з Тобольська. І при цьому без будь-якого пояснення причин. Все це дає на розум, що вподобані речі дуже легко можуть відвозитися по домівках і, отже, зникнути для нас! Огидно!»

З коштовностей у царської сім'ї до розстрілу залишилися лише ті, які жінки зашили в білизну.

При цьому єкатеринбурзькі більшовики вели більш ніж розкішний спосіб життя. Вони зайняли дорогий Американський готель у центрі міста. Про бенкети, які там регулярно влаштовувалися, ходили легенди: шампанське, ананаси, ікра на столах комісарів були не найвишуканішими стравами. А в номер до Войкова можна було заскочити «примарафетитися» — на жаргоні наркоманів того часу це означало понюхати кокаїн.

.

.

Улітку 1918 року імператор отримав два листи від анонімного офіцера. Той писав, що небайдужі до імператорської долі люди готують втечу сім'ї.

Деякі російські історики вважають, що анонімні листи цареві міг складати сам Войков. Вони прийшли захованими в продуктах, а охорона, якою керував хімік-бомбист, ретельно перевіряла кожен кошик. До того ж один лист був французькою, а з керівництва єкатеринбурзьких більшовиків лише Войков володів цією мовою.

Сам він спершу демонстрував ввічливість у спілкуванні з імператором. Навіть припинив злодійство охорони, а коштовності сім'ї зібрав у коробку та, замкнувши її на ключ, вручив царю. Щоправда, куди вони поділися після вбивства, залишилося таємницею.

Листи стали формальним приводом для місцевих більшовиків оголосити про змову з метою звільнення царя. На закритому засіданні вони вирішили, що до міста стрімко підходить ворог, і за таких умов живий символ контрреволюції — Микола — може опинитися в руках білогвардійців. Тому символ вирішили вбити разом з усією родиною. Войков відразу ж підтримав цю ідею. І взяв участь в її реалізації.

Знайомі Войкова розповідали, що після цього на руці більшовицького функціонера з’явився перстень із великим рубіном, який до цього бачили на імператриці Олександрі Федорівні.

Ц

арські коштовності переслідували Войкова і далі. Після розстрілу, 1920 року, він став членом колегії Наркомату (міністерства) зовнішньої торгівлі в Москві. Відповідав за зберігання коштовностей царської сім'ї в Збройній палаті й Алмазному фонді. І конфісковане добро часто прилипало до рук Петра Лазаревича.

Кремлівське керівництво остаточно розлютило те, що Войков обдаровував хутрами з держсховища своїх коханок, а ті не нехтували з’являтися у них на людях.

Войкова вирішили відправити послом у далеку Канаду. Однак ця країна офіційно перебувала у складі Британської імперії, а її монархи були родичами Романовим. Про те, що їх вже кілька років немає серед живих і як до цього був причетний Войков, в Канаді знали. І керівництво цієї країни відмовилося приймати такого посланця.

А от Польща, якою правив маршал Юзеф Пілсудський, схвалила кандидатуру Войкова.

Він під час роботи в Наркомзовнішторзі контролював виконання умов Ризького мирного договору. Один з його пунктів зобов’язував більшовиків повернути Польщі історичні цінності та твори мистецтва, вивезені з країни за час російського правління.

Ходили чутки, що Войков віддав або продав полякам більш ніж було треба, чим і здобув прихильність Пілсудського.

Проте користуватися нею довелося недовго. Войков дратував російську білу еміграцію, яка осіла в Європі. Він не соромився своєї дурної слави і навіть бравірував нею. Колега Войкова за варшавським посольством Григорій Бесєдовський згадував: «Дієслово розстріляти було його улюбленим словом. Він використовував його доречно та недоречно, з будь-якого приводу».

У червні 1927 року 19‑річний Борис Коверда, емігрант з колишньої Російської імперії, шістьма пострілами вбив Войкова.

Коверда народився у Вільнюсі, а коли фронт Першої світової війни наблизився до міста, евакуювався з матір'ю до Самари. Червоний терор, що захлеснув Росію після більшовицького перевороту, залишив сильний відбиток у свідомості юнака. Після еміграції до Варшави він став працювати коректором в антикомуністичній газеті.
.

.

Замах на Войкова залишив чимало запитань. Відразу після вбивства в сейфах радянського посольства виявили гранати й арсенал вогнепальної зброї. Польська преса подала це як підготовку до теракту проти Пілсудського. Невідомі найняли для Коверди чотирьох дорогих адвокатів, і замість довічного ув’язнення вбивця отримав 15 років каторжних робіт. За десять років він вийшов на свободу.

У Москві не стали роздмухувати великого скандалу: більшовики просто розстріляли 20 представників знатних російських сімей, які не встигли емігрувати, та з почестями поховали Войкова на Червоній площі.

А поет Володимир Маяковський, який добре знав посла-бомбіста, увічнив його у віршах: «Вот с этим виделся только за час, / Смеялся, снимался около. / И падает Войков, кровью сочась, / И кровью газета намокла».

Засуджувати діяльність Войкова в Росії почали лише після розвалу Радянського Союзу, коли влада відкрила секретні архіви. Російська генпрокуратура порушила навіть кримінальну справу за фактом розстрілу царської сім'ї. Однак слідство дивним чином повністю спростувало участь Войкова у злочині.

А в листопаді цього року москвичі підтвердили свої симпатії до більшовицького минулого та людей, чиїми руками відбувався червоний терор. На референдумі вони сказали ні перейменуванню станції Войковська.

.