Генерал від совліту.

50 років тому Нобелівську премію з літератури отримав Михайло Шолохов — єдиний з російськомовних письменників, відзначених цією нагородою, хто вихваляв радянську владу

Олег Шама

.

.

Д

ень 15 жовтня 1965 року був успішним у всіх сенсах, — написав Михайло Шолохов, радянський письменник, автор Тихого Дону та Піднятої цілини, у своєму щоденнику. — Зранку я закінчив главу, яка мені важко давалася. Потім на полюванні двома пострілами вбив двох гусей. А ввечері дізнався про присудження мені Нобелівської премії".

За декілька місяців до цього він надіслав лист керівнику Радянського Союзу Леоніду Брежнєву: "Нещодавно в Москві був віце-президент Нобелівського комітету. У розмові в спілці письменників він дав зрозуміти, що цього року Нобелівський комітет, очевидно, обговорюватиме мою кандидатуру. Про всяк випадок мені хотілося б знати, як президія ЦК КПРС поставиться до того, якщо ця премія буде присуджена мені, і що мій ЦК мені порадить".

Премія до того часу для Москви мала сумнівну славу. 1933-го року її присудили Івану Буніну, який емігрував із країни. А 1958-го лауреатом став Борис Пастернак. Роком раніше в Європі вийшов його роман Доктор Живаго, що його письменницький цех СРСР визнав наклепницьким та антирадянським. У країні почалося широкомасштабне цькування письменника. У Кремль потоком посипалися листи від літераторів і громадських діячів з вимогою вислати Пастернака з країни.

До того ж за рік до присудження премії Шолохову від неї гучно відмовився французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр. Він, переконаний соціаліст, вважав себе "другом" Радянського Союзу і не захотів отримувати нагороду від буржуазної спільноти. У відкритому листі Сартр нарікав на упередженість Нобелівського комітету, бо той не відзначив симпатиків комунізму — поетів Луї Арагона і Пабло Неруду. "Викликає жаль той факт, що Нобелівська премія була присуджена Пастернаку, а не Шолохову, і що єдиним радянським твором, який отримав премію, була книга, видана за кордоном і заборонена в рідній країні", — писав Сартр. У Союзі таку позицію сприйняли радо, незважаючи на те, що філософ трохи раніше засудив вторгнення радянських військ до Угорщини 1956-го року і критикував кремлівську владу за придушення інакомислення.

Але на присудження Нобелівки Шолохову в Москві відреагували позитивно — письменник вважався першим літератором країни. Цей образ цілеспрямовано створювався партійними вождями, починаючи з Йосипа Сталіна.

О

тримуючи премію, Шолохов дав прес-конференцію в Стокгольмі, на якій у нього запитали, наскільки вільна письменницька професія в СРСР від партійного тиску. Лауреат відповів, що на його батьківщині книги пишуть серцями, а ті належать партії. Нагороду радянський літератор отримав з формулюванням "За художню силу та цілісність епосу про донське козацтво в переломний для Росії час". Насамперед мається на увазі його роман-епопея Тихий Дон.

Навряд чи Шолохов був щирий у Стокгольмі. Свій головний твір він писав у важких психологічних умовах 15 років. Перші частини Тихого Дону читачі побачили, коли авторові виповнилося лише 20. Далі була довга боротьба з самим собою: Шолохов писав про донських козаків, які сприйняли більшовицький переворот 1917‑го не так привітно, як це зображено в романі. Писав і переписував у проміжках між затяжними нападами депресії, алкоголізму та ревізійними візитами до нього московського керівництва.

1937 року, на початку масових репресій, за Шолохова взялися органи. Спочатку до нього додому, в станицю Вьошенську, завітав генеральний секретар Спілки письменників Володимир Ставський. Після повернення до Москви він написав донос у Кремль: “Шолохов не поїхав до Іспанії на конгрес письменників. Він пояснює це "складністю свого політичного становища у Вьошенському районі". Шолохов досі не здав четвертої книги Тихого Дону і другої частини Піднятої цілини. Останній роман був присвячений колективізації на Дону.

До чекістів доходили нарікання письменника на жорстокість партійців під час проведення колективізації і розстріли козаків більшовиками. Вьошенські органи навіть сфабрикували справу на Шолохова, в якій він проходив як "голова контрреволюційного підпілля, що готує повстання на Дону".

“Чого йому бракує в житті? — писав у доносі Ставський про письменника. — Будинок-палац двоповерховий, батрак, наймичка, автомобіль, двоє коней, зграя собак. А все бурчить".

До катівень Вьошенського НКВС потрапило майже все партійне керівництво району, з яким був дружний письменник. Але Шолохов не побоявся звернутися з листом безпосередньо до Сталіна. У ньому він детально описав тортури і допити своїх товаришів. Не посоромився яскраво описати і "роботу" слідчого Марковича, який допитував голову Вьошенського виконкому Тихона Логачова: "Чому не говориш про Шолохова? — кричав чекіст.— Він же, бл*діна, сидить у нас! І сидить міцно! Контрреволюційний писака, а ти покриваєш його?!" До кінця четвертої доби Логачов підписав те, що зготував і прочитав йому слідчий".

Катування та тортури були настільки страшними, писав Шолохов, що "розстріл або інше покарання здавалися звільненням". Над чистими людьми знущалися, знищували людську гідність, били, погрожували: "Не говоритимеш, не зрадиш своїх співучасників — переб'ємо руки. Заживуть руки — переб'ємо ноги. Ноги заживуть — переб'ємо ребра. У крові будеш повзати біля моїх ніг і, як милості, проситимеш смерті".

Шолохов надіслав Сталіну кілька листів і таки достукався до вождя. Його, а також вьошенців — як підслідних, так і чекістів — викликали в Кремль. Сталін особисто розбирався зі справою. Присутній тоді на зустрічі звинувачений земляк Шолохова Петро Луговий згадував: "Сталін, походжаючи по кімнаті, час від часу підходив до столу, щось записував і знову ходив, ставив питання, робив зауваження".

Наприкінці зустрічі вождь запитав письменника: "Ви, Михайло Олександровичу, багато п'єте?" Той відповів: "Від такого життя не дивно і запити". "Даремно ви, товаришу Шолохов, подумали, що ми повірили б наклепникам", — резюмував вождь. У відповідь Шолохов розповів Сталіну анекдот: "Біжить заєць, зустрічає його вовк і питає: "Ти чого біжиш?" Заєць відповідає: "Як чого біжу: ловлять і підковують". Вовк: "Так ловлять і підковують не зайців, а верблюдів". Заєць йому відповів: "Зловлять, підкують, тоді доведи, що ти не верблюд".

Справу закрили з усною рекомендацією письменнику завершити Тихий Дон в потрібному ключі. "Ти дивись мені, щоб той Григорій Мелехов обов'язково повернувся до станиці", — повчав Шолохова секретар Спілки письменників Олександр Фадєєв.

Невідомо, яким замислювався фінал роману спочатку, але його головний герой все ж повертається додому, що читається як прийняття ним радянської влади. Про знищення кількох сотень тисяч козаків у творі — ні слова.

Зате в Кремлі залишилися задоволені. А Шолохов 1940-го року отримує сталінську премію в 100 тис. крб.

Ставлення господаря Кремля до Шолохова було часом навіть ніжним. У січні 1942 року письменник летів з Москви до Куйбишева, куди на час битви за столицю перебрався радянський уряд. Літак зазнав аварії, і всі, хто перебував на борту, крім пілота і письменника, загинули. Шолохова доставили додому, в Вьошенську, із сильною контузією. Дочка письменника Світлана згадувала, що Сталін надіслав батькові великий ящик продуктів — делікатеси, назв яких адресати навіть не знали.

Авіакатастрофа зіграла фатальну роль у житті Шолохова. Близькі люди помічали у нього серйозні психічні розлади. Він став ледь писати, та й то статті у газети як воєнкор. Колеги-літератори перешіптувалися, мовляв, це зовсім інший Шолохов — настільки недолугими були його тексти. Після війни письменник регулярно давав у пресу до непристойності схвальні здравиці Сталіну. От вони вважалися взірцем стилю. А в день похорону вождя Шолохов дав у Правді некролог "Прощавай, батьку!" Заголовок обговорювався в літературних колах як вершина словесної майстерності.

1946 року Шолохов якось на полюванні зустрів Павла Доннікова, який втратив під час війни сім'ю і пройшов німецький полон. Письменника вразила розповідь колишнього солдата, і він тримав її в голові довгих десять років. 1956-го за кілька днів Шолохов написав оповідання Доля людини. У ньому він, правда, промовчав про те, як прототип головного героя Андрія Соколова після нацистських концтаборів потрапляє у радянський фільтраційний.

Оповідання переклали на всі основні літературні мови світу, а Сергій Бондарчук взявся за зйомки фільму за його мотивами.

.

Під час роботи над сценарієм з Шолоховим трапився скандал всесоюзного масштабу. У Вьошенську до письменника приїхав фотограф Віктор Руйкович. Він кілька днів гостював там і привіз до Москви фоторепортаж про життя літературної знаменитості.

Шолохов того часу жив як поміщик,— з прислугою і солідним рахунком у банку, куди надходили гонорари. Але в побуті був надзвичайно простий. Тижнями міг не голитися, а на вулицю виходив у тілогрійці. На фотографіях Руйковича письменник вийшов таким, яким був насправді — без офіціозного позування й із обов'язковою цигаркою Голуаз в руці. В будинку Шолохових постійно були застілля. "Увечері — горілочка, вранці — шампанське", — згадував Руйкович.

Репортаж вийшов у часописі Радянський Союз. Коли його побачили в Кремлі, там трапилася істерика. Журнал продавався і за кордоном, а головний письменник країни постав, на думку керівництва, в непривабливому вигляді. У липні 1958 року за підписом Михайла Суслова, який відповідав за ідеологію в Кремлі, вийшла постанова з грифом "цілком таємно". "Опублікований в часописі Радянський Союз фоторепортаж показує випадкові нехарактерні для діяльності Шолохова епізоди, що спотворюють його образ як видатного майстра художньої літератури", — йшлося в документі.

Того року Кремль розбурхало повідомлення про те, що Нобелівський комітет обговорює кандидатуру Пастернака на лауреата літературної премії. У квітні з Москви в Стокгольм радянському послу Федору Гусєву надійшла телеграма: “Було б бажаним через близьких до нас діячів культури дати зрозуміти шведській громадськості, що в Радянському Союзі високо оцінили б присудження Нобелівської премії Шолохову. Важливо також дати зрозуміти, що Пастернак як літератор не користується визнанням у радянських письменників і прогресивних літераторів інших країн".

Однак вплинути на Нобелівський комітет, як і на громадськість, Кремлю не вдалося, і премія дісталася автору Доктора Живаго. Навіть незважаючи на те, що його ім'я не сходило зі шпальт усіх радянських газет. Щоправда, з епітетами юда, шавка, продажна гнида. Пастернаку довелося відмовитися від премії.

Отримати Нобелівку Шолохову дозволив сам Брежнєв, у якого той просив поради, як бути зі скандальною нагородою.

На початку грудня 1965 року письменник прибув до Стокгольма з дружиною і чотирма дітьми — дорогу і проживання Академія наук Швеції оплачувала всім, кого побажає взяти лауреат. Медаль з профілем Альфреда Нобеля та чек на суму в еквіваленті 52 тис. крб Шолохову вручив король Густав VI Адольф.

Діти письменника стверджують, що це була єдина премія, яку він витратив на сім'ю. Інші грошові винагороди літератор часто спускав на гостини або просто давав знайомим і друзям, які цього потребували. Цього разу письменник організував для сім'ї поїздки до Японії та країн Європи. А в Західній Німеччині прикупив ще й Мерседес, який в Вьошенську йому пригнали своїм ходом.

На церемонії вручення не обійшлося без радянських фокусів. За традицією лауреати, отримуючи нагороду, вклоняються королю. Але Шолохов не став. Послався на те, що він з козаків, а вони ніколи не схиляли голови перед царями. А на урочистому обіді проголосив тост за працьовитий шведський народ, хоча найпрацьовитішими і вважав радянських людей.

Письменниками Країни Рад будь-яка нагорода сприймалася як аванс і зобов'язувала до нових звершень. Майже всі літератори, які пройшли війну, вже написали про неї книги, і тільки Шолохов мовчав. Він, правда, почав писати фронтову епопею Вони билися за батьківщину, причому ще під час війни. Але далі справа не пішла: Шолохов погано знав окопне життя, хоча і отримав під час війни звання полковника. Щоправда, любив повторювати, що в літературі він — генерал. До того ж хвороби послабили його майстерність.

Коли наприкінці 1960‑х років Шолохов закінчив роман, його відмовилися друкувати відразу декілька літературних журналів — через низький рівень тексту. Автор написав Брежнєву, попросив про зустріч, щоб той посприяв публікації твору. Але помічники генсека дали чітко зрозуміти: Шолохова не візьмуть.

Розповідали, що ображений нобеліат у Москві зайшов до ресторану Центрального будинку літераторів, зазвичай випив зайвого і почав голосно нарікати: “Мене Сталін приймав у будь-який час. Хрущов взагалі сам приїжджав до мене у Вьошенську. А цей..." — і додавав непристойне слово на адресу "дорогого" Леоніда Ілліча.

Поки Шолохов дописував свій останній роман, Брежнєв ліквідував хрущовську відлигу. У країні знову стали відбілювати Сталіна. Роман Вони билися за батьківщину погодилася надрукувати газета Правда, але редактори прибрали з тексту абзаци з критикою репресій. "Я ще таке напишу, що їм [письменник-дисидент Олександр] Солженіцин своїм здасться", — не раз погрожував Шолохов. Але перевершити автора Архіпелагу ГУЛАГ у справі викриття сталінізму не зміг.

Після Шолохова саме Солженіцину судилося стати наступним російськомовним лауреатом Нобелівки — сталося це 1970 року. А за 16 років цю нагороду отримав Йосип Бродський. Критики вважали, що обох авторів комітет відзначив з політичних міркувань: обидва були затятими критиками радянської системи, обидва відсиділи у таборах (перший — за співчуття зрадникам-власівцям, другий — за дармоїдство), обох вислали з Радянського Союзу.

Хоча Шолохов позитивно відгукувався про Солженіцина, в його особі він мав критика. Та якого: виїхавши за кордон, той написав статтю про те, що Тихий Дон запозичений з чернеток письменника Федора Крюкова, прихильника білого руху. Звинувачення здавалися непереконливими, але тінь на генерала радянської літератури кинули. Та так, що вона й досі лежить на його образі.

.

.