Потяг до знань

30 років тому в СРСР розстріляли підполковника КДБ Володимира Вєтрова. До смертної кари цього чоловіка засудили за те, що він розкрив західним спецслужбам агентурну мережу, що займалася промисловим шпигунством

Олег Шама

.

.

Керівництво Радянського Союзу завжди усвідомлювало технологічну відсталість опікуваної ним країни. Незважаючи на це, воно рідко щадило своїх вчених і конструкторів, виносячи їм суворі вироки — аж до розстрілів — за найбезглуздішим звинуваченням. У біографіях багатьох з тих, хто створював зразки радянської техніки, значилися роки таборів і робота в так званих шарашках — конструкторських бюро, що складалися з зеків і тих, над ким спецслужби взяли кураторство. Через таке пройшов навіть Сергій Корольов, творець космічної програми СРСР, і Андрій Туполєв, авіаконструктор, літаками якого Росія користується досі.

Складні стосунки з власною технічною елітою і отримана у спадок від імперії відсталість призвели до того, що в 1930‑х Кремль, не шкодуючи відібраних у народу грошей, купував іноземні технології. Але після Другої світової війни, коли почалося холодне протистояння СРСР і Заходу, доступ Москви до іноземних інновацій ускладнився. І їх почали красти.

На початку 1970‑х років радянські спецслужби створили широку агентурну мережу, через яку в Союз надходили західні технології як для хімічної промисловості, так і для будівництва газопроводів або атомних підводних човнів. Однак на початку 1980‑х списки її агентів потрапили спочатку до французьких контррозвідників, а потім і до американських. Західні спецслужби скористалися цими даними, передавши в Кремль через шпигунів, які нічого не підозрювали, кілька порцій неправдивих відомостей. Це призвело до ряду технологічних катастроф, що сталися в СРСР.

Провал агентів організував не який‑небудь досвідчений західний контррозвідник, а підполковник КДБ Володимир Вєтров.

Рання біографія Вєтрова за радянськими мірками була бездоганною. Батьки — робітники, він — випускник інституту ім. Баумана, найпрестижнішого технічного вищого навчального закладу країни, фахівець з обчислювальної техніки.

Якось у 1959 році до Вєтрова звернулися ввічливі люди в цивільному і в такій же ввічливій бесіді запропонували великі перспективи, якщо він почне працювати на радянську розвідку.

У країні вирувала хрущовська відлига, і від співпраці з органами можна було безболісно відмовитися. Однак молодого інженера поманила шпигунська романтика і можливість пожити по той бік залізної завіси.

Кілька років підготовки і вивчення французької мови, і в 1965 році Вєтров вирушає в Париж як фахівець радянського торгівельного представництва. За легендою він грав роль бонвівана, що дозволяло легко заводити знайомства.

Якось на торговельній виставці у французькій столиці Вєтров зійшовся з Жаком Прево, співробітником представництва американської компанії Thomson-CSF. Вона випускала електроніку, причому її використовували і у військових цілях. Але про останнє знали лише люди подібні Вєтрову.

Радянський агент здався новому знайомому підозрілим. А оскільки Прево вже співпрацював з французькою контррозвідкою DST, в Парижі до Вєтрова почали придивлятися уважніше.

Учасники цієї історії пізніше розповідали, що після однієї з розваг Вєтров розбив посольську машину і звернувся до Прево за допомогою. Обіцяв добре віддячити, якщо той відремонтує автомобіль,— мовляв, подія могла коштувати йому посади.

Поки керівництво DST розмірковувало, як використати ситуацію на свою користь і завербувати Вєтрова, того перевели в канадський Монреаль. Не минуло й року, як шпигуна відкликали з Канади в Союз — "за аморальну поведінку".

Ішов 1975 рік. СРСР вступив у добу брежнєвського "розвинутого" соціалізму. Правда, про це знали тільки читачі радянських газет. А ось до Державної комісії з військово-промислових питань невпинно йшли заявки з міністерств — вони хотіли отримати певні західні технології. Виходячи з заявок, кожен рік складався розвідувальний план. Його реалізацією займалося управління Т (науково-технічна розвідка) Першого головного управління КДБ. Російський історик і публіцист Володимир Абарінов стверджує, що щорічний бюджет держкомісії становив 12 млрд французьких франків. Та й взагалі, на військову промисловість разом зі шпигунством СРСР витрачав 40% ВВП.

Закордонні пригоди Вєтрова обійшлися йому внутрішніми розбірками і подальшим невиїзним статусом. Однак у КДБ його залишили в тому ж управлінні Т. Хоча Вєтров і займався аналізом технічної документації, яка надходила з Заходу, він мав доступ до інформації про радянську агентуру за кордоном.

Ветерани DST стверджують, що Вєтров сам запропонував свої послуги. У лютому 1981 року на Міжнародній промисловій виставці в Москві він зустрів старого паризького знайомого Олександра де Поля, представника нафтосервісної компанії Schlumberger.

Через нього Вєтров передав Жаку Прево коротку записку з проханням зв'язатися з ним. Колишній глава DST Марсель Шале пізніше розповідав, що підполковник зробив це не просто так: він, мовляв, підозрював — Прево працює з контррозвідкою. Підполковник не помилився.

Повідомлені Прево, французькі контррозвідники швидко зважилися на співпрацю з Вєтровим. І з Москви почали регулярно надходити дані про радянських промислових шпигунів. З цієї інформації складалася грандіозна картина: агентурна мережа на той момент охоплювала 15 країн, під дипломатичним прикриттям в ній працювало близько 500 співробітників спецслужб.

Вєтров за свою роботу не просив особливої винагороди. І до початку 1982 року він фактично на добровільних засадах передав у Париж 2.997 сторінок цілком таємних документів.

Все могло б тривати досить довго, якби підполковника не підвели його давні слабкості. Якось пізнім лютневим вечером він вирушив на прогулянку на своєму автомобілі. Компанію Вєтрову склала його співробітниця і коханка Людмила Анічкіна. Від'їхавши подалі від центру Москви, парочка вирішила випити шампанського.

Далі стався ланцюг випадковостей, що призвів до сумних наслідків для Вєтрова. За однією з версій, у вікно його машини постукав перехожий, щоб про щось запитати. Підполковник вечорами рідко бував тверезим і, вирішивши на п'яну голову, що його викрили, у відповідь вдарив незнайомця ножем. Рана виявилася смертельною. Вєтрова затримали, а потім суд виніс вирок — 15 років колонії суворого режиму.

Але це ще був не провал.

На  початку 1981 року майже одночасно пройшли президентські вибори в США і Франції. На них перемогли затятий антикомуніст Рональд Рейган і соціаліст Франсуа Міттеран відповідно. Відносини двох держав одразу ж сильно ускладнилися.

Вони й без цього були напруженими. У 1966‑му Шарль де Голль, тодішній французький президент, домігся, щоб його країна вийшла з НАТО,— йому не подобалося, що в альянсі почали домінувати американці. За кілька місяців з Франції вивели основні натівські військові об'єкти, а штаб-квартира організації переїхала з Парижа в Брюссель.

З появою в Парижі нової влади Вашингтон стривожився не на жарт. Міттеран, 64‑річний політик-соціаліст, 23 роки був в опозиції. Він важко виграв вибори, та й то завдяки підтримці комуністів. Натомість Міттеран в перший призначений ним уряд ввів чотирьох членів цієї партії.

Його не зупинило те, що Жорж Марше, лідер французьких послідовників Карла Маркса, мало не кожен рік під різними приводами їздив до Москви і невпинно просував ідеї єврокомунізму.

Тепер один соратник Марше — палкий оратор Анісе Ле Пор — очолив міністерство державних реформ, а інший — Шарль Фітерман — міністерство транспорту і сполучень. Останнє призначення ставило під загрозу функціонування НАТО — Франція хоч і вийшла з альянсу, залишалася в його системі комунікацій.

Вашингтон обурився з приводу призначень. Міттеран відповів: “Мене не цікавить, чи відповідає прийняте рішення вимогам цієї країни. Як буде реагувати Америка — це її справа. Чим більше незалежно веде себе Франція, тим більше її поважають".

Але незабаром в Єлисейському палаці зрозуміли, що тріщина у відносинах з США може дорого обійтися країні. Та й популістська поведінка міністрів-комуністів стала заважати Миттерану. Тому в тому ж 1981 році на саміті G7 в Оттаві він вирішив помиритися з Рейганом.

При особистій зустрічі французький президент віддав американському колезі копію одного з документів, отриманих від Вєтрова. Рейган негайно передав її керівників спецслужб, і вже через два тижні в американську столицю прибув Марсель Шале з повною папкою паперів від агента, якого французи назвали по‑англійськи Farewell (Прощавай!).

Згодом Шале писав, що американці, побачивши документи з Москви, були приголомшені: "Їхні обличчя пополотніли".

Директор ЦРУ Вільям Кейсі терміново залучив до вивчення цього архіву Гаса Уайса: в Агентстві нацбезпеки той вважався найдосвідченішим аналітиком.

Американці давно помітили, що від СРСР стало надходити значно менше замовлень на техніку. З папки Farewell було зрозуміло чому: Москва просто краде результати науково-дослідних робіт. Головним об'єктом інтересу Кремля були військові технології.

Томас Рід, радник президента Рональда Рейгана, у своїх мемуарах писав, що у Вашингтоні швидко зметикували, як змінити мінус на плюс. Уайс запропонував підсунути радянським шпигунам необхідні їм дорогі розробки, але з невеликими дефектами.

Союз прагнув у першу чергу дістати системи комп'ютерного управління газопроводом, який СРСР тягнув через весь Сибір до своїх західних кордонів. США вже в той момент зрозуміли, що Москва може підсадити Європу на енергетичну голку. І Уайс "допоміг" радянським шпигунам викрасти потрібну програму. Але, як пише Рід, вона була налаштована не зовсім коректно: вона встановлювала завищену швидкість прокачування блакитного палива, через що виникав тиск, що перевищував межа міцності стиків і зварних швів газопроводу.

В СРСР про цю ваду не знали до літа 1982 року, коли на газопроводі Уренгой—Сургут—Челябінськ стався потужний вибух. Американський політолог Пітер Швайцер, нинішній глава Державного інституту статистики США, стверджує, що його потужність склала 3 тис. кт, і його спостерігали навіть з космосу. При цьому СРСР категорично заперечував сам факт катастрофи.

Схема дезінформації могла б послужити США ще, але втрутився випадок в особі того ж Міттерана.

На початку 1983 року, коли Вєтров відбував свій кримінальний термін в Іркутській області, у французькому посольстві в Москві зламався телекс (попередник факсу). При ремонті посольські фахівці виявили, що в нього вмонтований радянський "жучок" — таємний передавач. Новина була приголомшливою — у Парижі міністру закордонних справ Клоду Шейсону повідомили про це посеред ночі. На ранок той вже був з доповіддю у Міттерана.

Президента повідомлення розлютило, і він, не порадившись з американцями, велів вислати з Франції 47 радянських дипломатів зі списку Farewell. Коли радянська сторона попросила пояснень, французи показали копію документа, отриманого ними від Вєтрова.

Оскільки коло людей, які мали доступ до такої інформації, було невелике, в Москві методом виключення швидко встановили, від кого пішов витік. І 23 лютого 1985 року підполковника-кримінальника розстріляли за зраду батьківщині.

.