Початковий переполох і гнівна реакція в США перетворилися на сильний опір. Можливо, найсерйознішим підтвердженням твердої позиції США щодо російських нападок на світовий порядок стала Кримська декларація: Держдепартамент оприлюднив її 25 липня, на велике розчарування Кремля. Путін вважав, що йому вдалося зняти це питання з порядку денного, коли він побіжно згадав свою неготовність говорити про це на спільній прес-конференції з Трампом. Тоді він висунув ідею референдуму на Донбасі, свідомо знаючи, що вона нереалізовувана. Російський лідер вважав, що темою, щодо якої вдасться досягти не тільки порозуміння, але й згоди, стане Сирія. Невеликої угоди щодо цієї погано керованої катастрофи все ж було досягнуто, але з часу проведення конференції в Гельсінкі, вона встигла випаруватися.
Обидва президенти підтримали військове співробітництво США та Росії в цій зоні військових дій: Путін хотів використовувати цю «деконфліктність» і спільно з американськими військовими силами повернути біженців. Цю пропозицію категорично відкинув генерал Джозеф Вотел, командувач Центральним командуванням США: він не знайшов ніяких розумних підстав для розширення співпраці з російськими силами. У свою чергу, Міноборони РФ звинуватило Вотеля в дискредитації Верховного Головнокомандувача ЗС РФ. За цим коментарем послідувала заява із запитанням про наявність законних підстав для подальшої присутності американських військ у Сирії. Ймовірно, Москва намагалася скористатися бажанням Трампа вийти з Сирії. Але такі дурні домагання на «перемогу» Росії обов'язково виявляться контрпродуктивними.
Москва воліла прикидатися, що переговори пройшли чудово Пропозиції Путіна зосередитися на проблемі біженців також продиктована тим, як йому нелегко процвітати в боротьбі з повстанцями і забезпечувати панування режиму Башара Асада. Остання зустріч так званого [переговорного] «процесу в Астані», що відбулася 30 липня в Сочі повинна була додати дипломатичну вагу цьому переможному завершенню спустошувальної громадянської війни. США також запрошували взяти участь у цій політичній ліквідації сирійської опозиції, але Держдепартамент відмовився. Може здатися, що перемога Аль-Асада – поза сумнівами, але це зовсім не означає, що Вашингтон визнає її законною. Принаймні, доти, доки вона залежить від підтримки з боку Ірану.
Проблема того, що Іран є в Сирії, а іноді і панує там, дуже впливає на політику США на Близькому Сході. У Гельсінкі Трампу не вдалося переконати Путіна зробити якийсь значущий крок до вирішення цього. Стійкість військової інтервенції Росії в Сирії занадто сильно залежить від розвитку тісного військового партнерства з Іраном і різними про-іранськими бойовиками, тому Москва не ризикне віддалитися від Тегерана. Перед зустріччю з Трампом Путін, як міг, запевнив щодо цього старшого радника Верховного лідера Ірану Алі Хаменеї – Алі Акбар Велаяті, який відвідував Москву. Кремль у публічній площині також підтримує ядерну угоду з Іраном, з якої вийшов і засуджує Трамп.
Справжній виклик для Путіна – спробувати зробити неможливе: зберегти дружбу з Іраном за його тісних зв'язків з прем'єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху, який теж є частим гостем у Москві. Минулого тижня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров і начальник Генштабу ВС РФ Валерій Герасимов представили Нетаньяху план з перекидання про-іранських сил в Сирії на 100 км вглиб на північ від Ізраїлю. Ізраїль передбачувано відкинув цю пропозицію: там занадто добре знають, що у Росії немає влади над «Хезболлою» та вона слабо контролює сирійську армію. Проте, Москва воліла прикидатися, що переговори пройшли чудово. Удосконалюючи свою лукаву гру, МЗС РФ видало, а після – відкликало протест проти того, що ізраїльська протиповітряна оборона збила сирійський винищувач Сі-22 минулого вівторка (24 липня). Операція Ізраїлю з евакуації групи сирійських рятувальників «білих касок», захоплених поблизу Голанських висот після падіння Дараа, російські коментатори піднесли як допомогу екстремістам.
Принаймні, Путін зміг, спільно з Трампом, взяти на себе зобов'язання забезпечити безпеку Ізраїлю. Але щодо Туреччини позиції РФ і США дуже далекі одна від одної. Мабуть, після саміту в Гельсінкі Путін не подзвонив президенту Туреччини Реджепу Тайіпу Ердогану. І на зустрічі з Ердоганом, яка пройшла в Йоганнесбурзі минулого тижня (25-27 липня), в рамках БРІКС, Путін віддав перевагу прикинутися, що з їх партнерством все прекрасно. Тільки ось Сирія явно не вписується в цю картину абсолютної згоди, тим більше що сили Асада готують наступ в провінції Ідліб, контрольованій повстанцями різних переконань. Туреччина твердо має намір протистояти цьому завоюванню. З іншого боку, Путін виграє від ворожнечі між Вашингтоном і Анкарою в покупці його російських ракетно-космічних систем С-400, які повинні доставити до Туреччини в березні 2020 року.
Простір для результативного американо-російського співробітництва в Сирії фактично скоротився до того, щоб запобігти нападу проасадівських сил на територію на схід від Євфрату, яку контролюють підтримувані США Демократичні сили Сирії (ДСС). Москві не вдасться зібрати ніякі плоди своєї сумнівної перемоги, адже міжнародне співтовариство як і раніше відкидає режим Башара Асада. А враховуючи, що відновлення «умиротворених» регіонів в основному здійснюється за допомогою Ірану, на додачу до своєї військової присутності він ще й отримує економічні «м’язи». Росія щосили намагається уникнути відповідальності за порятунок Асада, адже те, що він коли-небудь зможе повністю об'єднати і оживити післявоєнну Сирію, – малоймовірно. Для себе Путін отримав право добре висловитися про теперішнє скрутне становище Сирії. Але адміністрація Трампа в цілому не особливо цікавиться тим, що скаже лідер Кремля про своє майбутнє. Незалежно від того, чи відбудеться наступний двосторонній саміт в найближчі місяці або роки, обидва лідери, найімовірніше, вважатимуть правильним відправити сирійське досьє в практично переповнену купку непримиренних розбіжностей.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікування повної версії тексту заборонене
Більше думок тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени