Герой нашого часу

Перебуваючи у вогні та димі, Україна потребує нового голосу, сильного героя, здатного на те, чого так хочеться всім,— перемогти і відповісти на питання. Він вже десь близько

Сергій Жадан,
письменник

Іноді думаю: три роки тому це була зовсім інша країна. Потім починаю згадувати, аналізувати і розумію: та ні, країна була такою самою. Не дуже зручною, не дуже привітною, не дуже ефективною. Ми були іншими. З іншими турботами, переживаннями про інші речі. І ось як все змінилося останнім часом. Мова про поведінку, почуття, нерви, емоції. Про мову, зрештою. Адже ми й говоримо сьогодні інакше — підшукуючи слова, щоб висловити те, що відбувається навколо, часом помиляючись у виборі, а іноді абсолютно точно виймаючи з усього потоку необхідні складові.

Час в будь-якому разі має бути кимось ословлений, озвучений, він потребує голосу. І не дивно, що країна, перебуваючи третій рік у вогні та димі, вишукує нових героїв, нових персонажів, тих, хто здатний якщо не дати відповіді на питання, то хоча б сформулювати самі питання. Неозвученість і непроказаність завжди призводять до неврозів і хронічних небезпек. Звісно, можна жити з цими неврозами, судячи з досвіду попередніх 25 років нашої дивної історії. Ось тільки закінчується це все сумно — зрадою та кров'ю.

Під час війни наявність чіткого голосу і конкретного прикладу особливо важлива. В умовах тиску та балансування людина не схильна рефлексувати, ймовірніше — реагувати на прості та зрозумілі слова, навіть якщо ними не пояснюється нічого нового. Так вибудовується суспільний запит на сильного героя, здатного на те, чого всім так хочеться,— перемогти. Природно, першим на такий запит відгукується агітпроп. З початку революції новинні сайти і телеканали вихоплювали з натовпу обличчя і очі чоловіків, готових до дії, готових давати відсіч і протистояти. З початку боїв на сході ця картинка стала лише виразнішою, зафіксувавши новий образ для країни — бійця-кіборга, образ, який неможливо було уявити собі ще три роки тому. Так само, як і неможливо було уявити в нашому житті волонтерів, госпітальєрів, капеланів і саперів. І якщо їх не було в реальному житті, звідки їм узятися в інформаційному або художньому просторі?

Тепер вони є. Їхні фігури дуже виразні, а переконання — занадто чіткі, щоб їх не фіксувати і не реагувати на них. Інша справа, що створення нового героя захоплює і переконує лише того, хто ідеологічно підтримує цього героя. Зрештою, пропаганда (як і контрпропаганда) — лише частина війни, розв'язаної в нашій країні тими, для кого наші герої такими не є. Але універсальні герої бувають тільки в кіно.

У реальному житті на кожного героя обов'язково знайдеться антигерой. І створення нового негативного персонажа (скажімо, "ху..ла") теж невід'ємна частина військового часу. З "того боку", звісно, відбуваються свої процеси, і нашим героям у цих процесах місця немає. До того ж там з новими обличчями визначилися вже давно і, схоже, надовго — ще з 90‑х, з нового російського кіно і вкотре оновленої радянської історії. Так, можливо, це їхні проблеми, але нас вони, так чи інакше, стосуються, оскільки у сфері їхнього потенційного впливу — кожна українська оселя, де дивляться російське ТБ. Тобто теоретично це зачіпає кожного. Адже далеко не всі здатні відмовитися від зручної та комфортної картини світу, яка надається в готовому вигляді. Пропаганда небезпечна тим, що вона безкоштовна. Розплачуватися за неї доводиться набагато пізніше.

Але повернімося до нашого нового героя, який сьогодні десь зовсім близько та якого складно вписати в чіткі пропагандистські межі.

Якою б ефективною і переконливою пропаганда не була, попит нею не обмежується. Питань та запитів суспільства набагато більше, ніж можна розмістити на рекламному плакаті. Чого вони стосуються? Самоідентифікації, громадянства, патріотизму. А ще — історії, мови, церкви. Справедливості, зрештою. Всього того, що створює правила, за якими суспільство намагається жити. Припускаю, що найближчими роками з'являться ті, хто спробує знайти відповіді. Хтось різкіший і пряміший, хтось — із сумнівами і коливаннями. Поява цих нових героїв — питання часу. Вони вже ходять вулицями. Справа за художніми романами, театральними сценами та кінотеатрами.