Стабільність завжди була головною обіцянкою, що легітимізувала монополізацію Путіним політичної влади в Росії. Відновлення стабільності стало переможним гаслом для нього у 2012 році, коли він претендував на повернення свого президентства після поступливого дублера Дмитра Медведєва, який намагався експериментувати з модернізацією. Перевибори Путіна у 2018-му також супроводжувались пропагандою стабільності. Шок від розвалу СРСР у 1991-му, так само як пролонгований біль від економічних потрясінь та політичної кризи, породили у більшості росіян бажання до тихого плавання та сильної руки за штурвалом. І гостра криза 2008 року лише посилила це прагнення. Однак сьогодні ця «більшість» скоротилась до статистичної незначущості. Нещодавнє опитування показало, що 59% росіян очікують і бачать потребу в глибоких змінах, а 31% приходять до висновку, що необхідні щонайменше деякі зміни.
Опитування у Росії часто є лише показником ефективності пропаганди. І рейтинг схвалення кремлівського лідера в 70% передусім ілюструє очевидне небажання населення виражати ризиковану незгоду з «політкоректним» мейнстрімом. Вищезгадане опитування про необхідність змін, із іншого боку, було частиною глибшого дослідницького проекту, де прослідковували очікування різних вікових груп і регіонів Росії. І насправді соціологи знайшли опозицію змінам лише серед державних бюрократів. Невдоволення молодих людей усе більш репресивною державою проявилось під час літньої хвилі протестів у Москві, проте глибоке розчарування також присутнє серед 45−60-річних, у зв’язку з потраченими у застої роками. Вплив телепропаганди на росіян зменшується, у той час як влада не може знайти ефективних засобів обмежити користування соціальними мережами чи накласти цензуру на інтернет — Путін продовжує підкреслено ігнорувати ці теми.
Окреме найбільш важливе джерело народної тривоги — і заразом найпотужніший драйвер непосильного прагнення змін — це тривале скорочення доходів домашніх господарств. Уряд поставив у пріоритет інтереси габаритних державних корпорацій та їх корупційних багатих менеджерів, а тому не може запропонувати вихід із жорсткої «пастки з низьким рівнем доходу». Декілька років ця проблема була замаскована під стимулюванням дешевих кредитів, але зараз заборгованість домогосподарств досягла рекордно високого рівня і викликає усе більше тривоги. Нема як пояснити, чому російські валютні резерви продовжують збільшуватись в часи, коли медичний сервіс страшенно погіршується, а система надання пенсій серйозно недопрацьовує.
Занепокоєння росіян економічними реформами все більше схоже на те, що уряд ігнорує нарікання збіднілого населення і готовий саботувати всі важливі реформістські плани. Відтак прагнення до економічного покращення переходить у наростання бажання політичних змін. Путін намагається нейтралізувати ці народні настрої, здійснюючи перестановки в рядах регіональних губернаторів, але стало вже надто очевидно, що такі заміни заледве щось змінюють, якщо і взагалі змінюють, у той час як потужне незадоволення діяльністю уряду залишається без відповіді. Кремль обтічно коментує народне прагнення до змін, але неохоче хоче визнавати те, що ця вимога стосується і топ-чиновників.
Найбільш показово ситуацію відображає використання дискурсу, пов’язаного з безпекою, а також мобілізація громадської думки, спрямована проти зовнішніх загроз. Страх війни, насправді, сильно помітний серед типових побоювань росіян, і стоїть вище страху бідності. Та в той же час мілітаризація вочевидь не здатна викликати бодай якусь іскру підтримки головнокомандувачу. Реклама надсучасних систем озброєння усе повторюється і стає менш переконливою на фоні недавньої низки інцидентів, зокрема невдалого випробування і вибуху прототипу атомної ракети Буревісник-9М730 — одного з улюблених проектів Путіна. «Патріотична» пропаганда змальовує картинку сучасної та готової до бою російської армії, але набагато потворніша реальність відкривається у новинах про жорстокі знущання, що призвели до смертоносної стрілянини за участі кількох людей у підрозділі, що оберігає одне з російських ядерних сховищ.
Громадська підтримка агресивної зовнішньої політики, основаної на демонстрації сили, також ослабла. Чотирирічна інтервенція в Сирію ставала все більш непопулярною з щонайменше 2018 року: лише 30% росіян підтримували її продовження наприкінці квітня, у той час як 55% хотіли, щоб війська повернулись додому. Путін намагався заручитись залишками підтримки, зробивши ставку на угоду, заключену з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом у Сочі 23 жовтня 2019 року, проте уникаючи згадувань про затрати, пов’язані з розгортанням нових військ, патруля турецької «буферної зони». Наразі сумнівний «меморандум про взаєморозуміння», непогані для Туреччини плоди від військового втручання, не був перевірений контрнаступами, хоча Росія вочевидь не готова до ймовірних ускладнень, так само як і до значних інвестицій у післявоєнну реконструкцію Сирії.
Найбільш серйозним глухим кутом російської зовнішньої політики є агресія проти України. Ніякі дипломатичні маневрування навколо мінських угод не можуть конвертувати окупацію Донбасу на «перемогу», в той час як раціональна опція виведення війська неминуче свідчитиме про поразку. Путін підштовхує Газпром до кричущого шантажу, очікуючи на те, що нова «газова війна» стане пагубною для зв’язків Києва з Європою. Будучи під таким потужним тиском, український президент Володимир Зеленський перевершує всі очікування, а його далекосяжна готовність змінити важке становище України становить головний виклик для Путіна та його політики створення та використання постійних проблем.
Зеленський уособлює ідею небувалих, але здійснених політичних змін, які руйнують фундамент, здавалося б, міцного та вочевидь недемократичного режиму Росії. І це робить голову української держави важливою ціллю для зловісного наклепу з боку кремлівської пропаганди. Путін намагається розширити свою роль «батька нації», аби охопити всі питання, що становлять суспільний інтерес — від охорони здоров’я до лінгвістичних дебатів і штучного інтелекту — та це лише демонструє його архаїчне мислення та ворожість до інновацій. Багато росіян можуть обурюватись і побоюватись швидкості змін у повсякденному житті, проте опір таким змінам усе більше вбачається програшною політичною пропозицією.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікування повної версії тексту заборонене
Присоединяйтесь к нашему телеграм-каналу Мнения НВ