З убивцями якась незрозуміла ситуація, але, сподіваюся, зрештою, вони будуть засуджені.
Ми з ним не були дружні, та й зустрічалися за життя всього кілька разів.
Здається, я його дратував. І навіть не тому, що колись давно написав невтішно про його першу книгу про Шевченка — книгу, яка була не стільки про Тараса, скільки про Олеся — який в душі так і залишився вічно ображеним на все людство підлітком.
Мабуть, я в його розумінні, був безнадійним лузером — адже, живучи в самому центрі імперії, вже міг би стати полковником лейб-гвардії — ніяк не менше! А я...
Мені ж був архаїчний і прозоро-зрозумілий, а тому не надто цікавий, ціннісний лад Олеся, система ідей, емоції, аргументи, пафос та його метод створення літературно-журнальних скандалів навколо начебто всім відомих подій, фактів і персонажів з української історії. Нічого концептуально нового він начебто не придумав, але сама ідея на початку XXI століття послідовно відродити дух і антураж дореволюційного малоросійства здавалася мені відчайдушним стьобом і смішним приколом. Сам же Олесь ставився до неї більш ніж серйозно.
Пам'ятаю, востаннє ми бачилися в Києві, в грудні 2013-го, у розпал Майдану. Він умовляв мене, що повинна запалитися моя політично-політологічна зірка: я повинен виступити з двома варіантами вирішення всіх майданних проблем. Перший варіант: розігнати Майдан найшвидшим чином! Другий: розігнати Майдан вчора! Почав міркувати, як би повели себе в подібній ситуації Єрмолов і Паскевич, і що я повинен затьмарити їх славу.
Я промовчав.
Він був за типом мислення історик, але не філософ. Його цікавили емпіричні подробиці минулого. Мене — концептуальні узагальнення майбутнього.
Тому йому Україна була дорога і цікава виключно як Малоросія — благословенна частина «Триєдиної Русі»; я ж розглядав (і продовжую розглядати) Україну як полігон для дивних експериментів з майбутнім, як генератор нових смислів, процесів і соціальних практик.
З палаючими очима Олесь розповів, які щасливі росіяни, тому зараз в Москві і Пітері виходить стільки дивовижних книг про історію Російської імперії, про історію лейб-гвардійських та усіляких інших полків. Ось тільки нещодавно він їздив на якесь останкінське телешоу — і в легендарній книгарні №100 на Тверській купив величезний фоліант — з історії Охтирського (або Сумського? або якогось ще) гусарського (або драгунського? або кірасирського? — точно не запам'ятав) полку. Це ж яка радість!
А ще — розкрив мені свою найбільшу таємницю.
Про те потрясіння, що зробило його новою людиною і перетворило зі звичайного радянського студента-словесника на творця Нової Малоросії.
І таким потрясінням став для нього роман Михайла Булгакова «Біла гвардія». Спочатку він за романом написав курсову роботу, ще навчаючись на російській філології Київського університету. Потім — дипломну. Ще пізніше — ряд статей. Після — вивчив весь величезний роман напам'ять. Напам'ять. Прямо як вірш. Але головне — він став новою людиною. Людиною з Місією. Місією перетворення пострадянської України на Малоросію — без Шевченка і українофілів, але з корнетами оболенськими, поручиками голіциними і турбіними, що живуть за кремовими шторами.
Я промовчав вдруге.
Цього разу мені було соромно за самого себе: за все своє життя я так і не подужав цей роман — кілька разів починав, але захлинався, не дійшовши навіть до середини. З дитинства пам'ятаю радіовиставу по мхатовській довоєнній виставі «Дні Турбіних», фільм 1970-х років з популярним стилізованим романсом «Цілу ніч соловейко нам насвистував», розумію порухи душі Олексія, Миколки і Олени Василівни, в курсі навіть, чому вони — не Андрій Болконський, не Наташа Ростова і не Анна Кареніна, здогадуюся, що головний герой «Білої гвардії» — зовсім не відданий імператору імперії військовий лікар, не білі офіцери, а турбінський будинок №13 по «найфантастичнішій вулиці у світі» — Олексіївському (Андріївському) спуску, який за кремовими шторами. У свій час навіть слухав лекції Маріетти Омарівни Чудакової, головного булгаковеда.
І ось спеціально до дворіччя вбивства Олеся я таки прочитав «Білу гвардію» — від початку і до кінця.
Так, видатний роман, етапний для російської літератури, можливо навіть великий. Але мене він не вразив. Хотів вибрати якийсь уривок, щоб вивчити напам'ять. Так і не знайшов.