Глобальне потепління

Зірковий літератор Юрій Андрухович розмірковує про те, як змінюється сприйняття України за кордоном, і дає несподівані оцінки процесам, що відбуваються в Німеччині та Польщі

 

Ольга Духніч

 

 

Письменника Юрія Андруховича часто називають основоположником сучасної української літератури та найвідомішим вітчизняним письменником за кордоном. Його книги перекладені на 12 мов, а західна критика вважає його яскравим представником літературного постмодернізму, порівнюючи з відомим італійським письменником Умберто Еко.

Крім того, поет, публіцист і прозаїк Андрухович давно зарекомендував себе прихильником демократичного розвитку України, а його авторські колонки не раз викликали бурхливі дискусії в українському суспільстві.

Втім, Андрухович — рідкісний гість у Києві. Останні роки більшість часу він проводить або в рідному Івано-Франківську, або в Німеччині та Польщі, з якою Андруховича пов'язує польська музична група Karbido. Більше 11 років письменник є співавтором експериментальних музичних проектів колективу і успішно гастролює з ним Європою.

Під час свого короткого київського візиту він зустрічається з НВ в холі готелю Hyatt. Викочуючи з ліфта невеликий дорожню валізу, міцно тисне руку у вітанні. "Є час і для розмови, і для кави",— посміхається він. А вже за кілька хвилин один з найвідоміших українських літераторів за чашкою еспресо розмірковує про помилки Європи, яких Україні важливо не повторити.

Громадське обурення навколо електронних декларацій — фактичне підтвердження нашої спільної з владою гри. Ми думали про наших політиків погано, але в глибині душі зберігали надію, що вони не такі вже погані. Вони виявилися ще гіршими. Чому так? Напевно, тому, що вони — плоть від плоті нашого суспільства, а значить — нас самих. Точно так само ми думаємо про себе краще, ніж ми є, забуваючи, що корупція — явище поширене не тільки серед можновладців.

Зараз цікавий навіть не список корупціонерів, а перелік тих, хто задекларував чесно і при цьому виявився аскетом. Їх точно буде меншість, але відразу буде видно політичне ядро, яке дійсно можна підтримати на виборах у майбутньому.

Нам належить не тільки вдивлятися в себе, але й вибирати. Прагнучи стати частиною Європи, ми балансуємо на межі часткового заперечення стандартів і принципів сучасного західного суспільства.

Наприклад, це стосується питання гендерної рівності. Я вже не кажу про ЛГБТ, коли для проведення прайду знадобилася спеціальна поліцейська підтримка. Це ті ж самі скріпи, які тримають і російське суспільство. І якщо ми їх зберігаємо, то показуємо, що хочемо і далі бути з Росією, навіть якщо самі цього не визнаємо.

 

Те, що поляки проголосували за консервативну партію,— це наслідок незграбної риторики Євросоюзу про поступове відмирання національних кордонів

У нас зараз якась проміжна ситуація, коли ми намагаємося спиратися на цінності, які ще зовсім не викристалізовані. Цінності Євромайдану і того, за що загинула Небесна сотня, ще не стали універсальними цінностями всіх українців. Щось спільне у нас виникає хіба що як реакція на зовнішню загрозу. Формування нашої ідентичності відбувається на запереченні іншої ідентичності.

А значить, залишається серйозна небезпека, що під впливом певних зовнішніх подій, наприклад чергової відмови в безвізовому режимі, ми сильно образимося на Європу. Маятник хитнеться в інший бік, і ми почнемо демонтувати у себе вже якісь європейські досягнення.

 

Повчальні для нас процеси відбуваються у Польщі. Сьогодні це вкрай розколоте суспільство, в якому значна частина населення — консервативно-реакційна, і вона тримається за "польськість", католицизм і традиції минулого.

Є такий католицький священик — отець Ридзик, він виступає по радіо Maryja і має майже прямий політичний вплив на величезну частину країни. Його слухають ті, хто вважає себе обділеними, і таких мільйони. Вони ж — електоральна база нинішнього президента і основа однопартійного польського уряду. Але їхня перевага хитка, і вони шукають якісь приводи, здатні допомогти їм залучити на свій бік нових людей.

 

Так була сформована потреба у сильній загальнонаціональній трагедії. Авіакатастрофа під Смоленськом [у квітні 2010 року під Смоленськом зазнав катастрофи літак, на якому перебував практично весь польський істеблішмент, включно з президентом Лехом Качиньським] не додала їм балів, а, навпаки, поляризувала суспільство. Адже вже довгий час на горизонті виднілася пам'ять про Волинську трагедію. Її використали набагато ефективніше, і тут набагато більше поляків об'єдналися у впевненості, що українські націоналісти організували геноцид, під час якого населення Волині почало знищувати своїх сусідів-поляків.

Я не заперечую провину українців, але дотримуюся думки, що це трагедія обох наших народів. При цьому наші вибачення не приймаються поляками як достатня міра покаяння.

 

Те, що відбувається в Польщі — приклад тривожного ресентименту, намагання постійно підкріплювати емоціями минулого своє сьогодення. Це урок про те, що історія може заступити майбутнє, а також про те, що не можна занадто грубо поводитися з національною ідентичністю.

Останні світові події — це реакція на глобалізаційні крайнощі. У ситуації з нашими найближчими західними сусідами — відповідь на євроцентризм. І те, що поляки проголосували за консервативну партію, за цих ретроградів,— це наслідок досить незграбної риторики Євросоюзу про поступове відмирання національних кордонів, про розмивання національної ідентичності. Це відлякало багатьох людей, для яких рівень національної самоідентифікації має дуже велике значення.

Я не знаю, як би відповіли 80-90% наших співгромадян на пропозицію про приєднання до Євросоюзу, якби при цьому необхідно було викреслити слово Україна і українець. Такі речі я зараз спостерігаю у німців. Вони заметушилися в тотальній забороні взагалі будь-якої ідентичності. Тобто для них із зрозумілих причин були сформовані поняття, що нація — це зло, національна держава — це зло, а Євросоюз — це єдиний порятунок. Але зараз вони починають потихеньку усвідомлювати, що занадто багато платять за цей єдиний Євросоюз, а віддача від нього зовсім неадекватна цій платі.

На книжковій виставці у Франкфурті добре розумієш: на Україну чекає велика робота над власним культурним профілем.

 

Європа говорить мовою культури, і будь-яке суспільство відкривається їй з цього боку. На жаль, навіть на 26 році нашої незалежності при згадуванні України у західного європейця виникає тема російської культури. З цим необхідно постійно працювати і відповідати на можливі запитання.

Потрібно працювати в такому напрямку, щоб у європейця при слові Україна не спалахувала сигнальна лампочка, що це частина "русского мира".

Навіть у Німеччині, де настрої щодо Росії — спасибі німецьким журналістам — суттєво змінилися за останній рік, є дуже популярна ідея про те, що можна не любити Володимира Путіна, його людей і його режим, але Росія володіє високою культурою, а тому вона частина нашого світу. Вони не розуміють, що російський імперіалізм — це почасти породження тієї ж російської культури, що і Федір Достоєвський.

А значить, має з'являтися більше якісних текстів українських письменників, а головне, їх якісних перекладів на європейські мови. Сьогодні вперше за всю українську історію з'являються можливості для цього.