Оком художника

Сергій Лозниця, український режисер і житель Німеччини, якого заслужено прозвали улюбленцем Каннського кінофестивалю, ділиться своїми спостереженнями за співгромадянами, а коли мова заходить про вітчизняне кіно, безапеляційно заявляє, що врятують його тільки іноземні професіонали

Катерина Богданович

С ергій Лозниця народився в Білорусі, кінематографічну освіту здобув у Росії, а з 2001 року живе в Німеччині. Але при цьому випускник не тільки московського ВДІКу, але і київського КПІ — і колишній науковий співробітник Київського інституту кібернетики — залишається українським режисером.

Його художня стрічка Щастя моє в 2010 році стала першим українським фільмом, представленим в основному конкурсі одного з головних кінематографічних оглядів світу — на Каннському кінофестивалі. Дві наступні ігрові картини — В тумані (2012) і Лагідна (2017) — також були показані на французькому кінофорумі. Відомий Лозниця і як документаліст — на його рахунку 18 неігрових стрічок.

Свої фільми режисер знімає головним чином за рахунок європейського фінансування: Щастя моє створено у копродукції Німеччини, України та Нідерландів, в роботі над фільмом В тумані брали участь чотири країни, в роботі над Лагідною — сім. При цьому головні герої всіх трьох стрічок — жителі радянського і пострадянського простору, досі пов'язаного, на думку Лозниці, загальними проблемами.

У розмові з НВ, яка відбулася в Києві, куди він приїхав представити фільм Лагідна, Лозниця багато і захоплено говорить про Україну, даючи зрозуміти, що життя за кордоном ніяк не відокремлює його від батьківщини. Про революційні події 2014 року він зняв фільм — документальна стрічка Майдан була показана знову ж в Канні в тому ж 2014 році. На черзі — проект про Донбас. Цей фільм буде художнім, вже відомий його бюджет — 71,3 млн грн, з яких 16,7 млн грн виділяє Держкіно.

— Живучи в Німеччині, ви от уже 16 років дивитеся на співвітчизників збоку. Чи є якісь явні зміни, що відбулися з українцями за ці роки?

— Ви говорите "живучи в Німеччині", але я проводжу там три-чотири місяці на рік. Весь інший час я живу в інших країнах. І що ви маєте на увазі, кажучи "дивитеся на українців збоку"? Хіба моє географічне положення має якесь значення? Я виріс в Києві. Все, що є в мені, — тут, і якщо б я "дивився збоку", мене б це не цікавило так жваво, не хвилювало б так сильно, і я б робив інші фільми.

— Але ж Лагідна — фільм про Росію?

— Межа дуже тонка. Вся наша історія переплетена. Київ від татар колись звільняли литовці, а Москву — хто створив? Кому вони повинні дякувати за те, що їм там в їхніх лісах зробили зруб? Досі це все дуже складно розділити. І от, де я народився, те я з собою і несу — і цю культуру, і всі ті проблеми, які ще не вирішені. І мені дуже хотілося б, щоб вони нарешті вирішилися, щоб вся ця територія зрушила, змінилася. Щоб вся підлість, гидота, ницість, все, що відбувалося в нашій страшній історії, було, по-перше, усвідомлено, а по-друге, подолано.

— Коли три роки тому ви знімали документальний фільм про Майдан, у вас напевно були припущення, що за всім цим настане. Те, що відбувається зараз, збігається з тим баченням?

— Нічого нового не відбувається. Тільки людина, сповнена ілюзій, може очікувати миттєвих змін. Колись я був якраз такою людиною і думав: ну от, комуністи пали, тепер почнеться нове життя, суцільний капіталізм і свобода — я був дуже наївний! Я зараз говорю про 1991 рік, про який теж робив картину — Подія. І, як мені здається, тоді нічого не сталося через те, що ніхто не був готовий, ніхто не знав, як діяти далі.

Зараз — інша справа. З тих пір тут трохи відпустили територію, народилося нове, вільне покоління, а люди старшого віку відчули себе інакше — почитали, подумали, поїздили, — і в результаті накопичилася критична маса, яка змогла сказати: тепер ми знаємо, як хотіли б жити.

Але при цьому ніхто не поставив дуже серйозне питання: треба якось поставитися до свого минулого, потрібно провести судовий процес, щоб не здавалося, що все, що відбувалося раніше, — це нормально.

— Якраз зараз в Україні відбувається декомунізація.

— Так, але при цьому досі не вирішена проблема з власністю — те, що називається реституцією в усьому цивілізованому світі. У Франції, наприклад, це питання не має терміну давності, але ні в Україні, ні в Росії, ні в багатьох інших пострадянських державах, крім трьох балтійських республік, ця проблема не вирішена. А поки не зміниться наше ставлення до майна, поки вважатиметься допустимим переділ чужої власності — нічого не зміниться.

Підіть і запитайте будь-кого в Україні: а де такий-то взяв свої ліси? Або заводи? Або шахти? Ніхто не зможе відповісти. Тому що відповідь — вкрав. Дістав, натирив, намилив — це все евфемізми дозволеного в певний момент присвоювання. Дозволеного, але не законного.

— Тобто боротьбу з серпами і молотами ви вважаєте менш значущою в порівнянні з фундаментальними проблемами?

— Ця боротьба теж має значення, як і відкриття архівів — це дуже важливо. Але дійсно є фундаментальніші проблеми: потрібен новий суспільний договір.

— Ви плануєте знімати фільм про війну на Донбасі. Розкажіть докладніше про цей проект?

— Так, ми готуємося знімати фільм, ігрову стрічку. Але військові дії мене не цікавлять — мене цікавить те, що відбувається у свідомості, що дозволяє відбуватися таким речам, що за цим стоїть.

— У вас уже є відповідь на це питання?

Так. У мене є підозра, але я не хотів би її озвучувати, тому що кожен фільм — це дослідження, і тільки після перегляду ви зможете говорити про його сенс. А я просто створюю умови для виникнення сенсу, "по комнате, точно шаман, кружа" кружлятиму навколо цих тем.

Але можу сказати, що якщо Лагідна — це фільм про владу, то Донбас — про безвладдя. І воно там настало не тому, що в Києві був Майдан — влада вона не в Києві, а в свідомості. Влада — це, в числі іншого, право на використання інструментів насильства, яке ми добровільно делегуємо людям або інституціям. А коли інструменти насильства починають гуляти, коли, наприклад, поліцейських починають бити, і вони перестають бути представниками влади — настає анархія.

— Ну, в Києві теж били поліцейських. Правда, при цьому все одно зберігся громадський порядок, як би парадоксально це не звучало.

— От! І тепер у мене питання: чому в одних місцях, при тому, що є всі підстави до падіння громадського порядку, це трапляється, а в інших — ні? Я, наприклад, не можу уявити Львів в тому стані, в якому зараз перебуває Луганськ або Донецьк.

— У всіх ваших художніх фільмах герої, потрапивши в кругообіг фатальних подій, стають їхніми жертвами. Ви вважаєте, особистість не в силах протистояти обставинам?

— У героїні Лагідної дійсно немає можливості протистояти. Але ніякий фільм не говорить про людей в цілому — ми розглядаємо конкретну людину в конкретному середовищі. Ми розглядаємо окрему проблему, а вихід з неї необхідно шукати за межами кіноекрана. Це Ейнштейн: неможливо вирішити проблему в тому ж просторі, в якому вона виникла, — потрібно піднятися на наступний рівень. І рятувати треба не героїню Лагідної, рятувати треба свідомість.

— Три ваші ігрові стрічки, а також документальний Майдан були з успіхом представлені в Канні, ви регулярний учасник фестивалю починаючи з 2010 року. На ваш погляд, кінофорум якось змінювався за цей час?

— Канни не змінюються — вони, як і раніше, щороку представляють найкращу програму з усіх європейських фестивалів. Якщо ви хочете подивитися досягнення світового кіно за рік — їдьте до Канн. Іншим перепадають крихти: щось ви знайдете в Берліні, щось в Сан-Себастьяні, щось в Роттердамі, щось у Венеції, але всюди по троху. На Московському фестивалі ви зараз взагалі нічого не знайдете — ось там мутація відбулася. А Каннський фестиваль тримає планку дуже міцно.

У його відбіркову комісію входять люди, які можуть дозволити собі помічати те, що, можливо, є недосконалим, але відрізняється від решти потоку. І частково завдяки Каннам я маю можливість і далі знімати ігрові картини на теми, які, здавалося б, для Європи не так близькі — "здавалося б", тому що насправді питання влади у них теж стоїть. Культурний прошарок, який нас утримує від варварства, дуже тонкий.

— А з творчістю когось із ваших українських колег ви знайомі?

— Прекрасний фільм у Мирослава Слабошпицького — Плем'я, чудову стрічку зняв Сергій Буковський — Головна роль. Спільний українсько-словацький проект Межа — теж на рівні. І більше я поки нічого такого не можу згадати. Може, я не все ще подивився — Рівень чорного, наприклад, ще не бачив.

Але в цілому українських фільмів мало, і українських режисерів мало — при всьому візуальному багатстві, яке тут оточує людей. Причин дві: по-перше, виснаженість культури. Тут колись всіх творчих людей викосили, знищили — тому що ніхто в величезній імперії не зацікавлений виховувати національне, інше. А по-друге, — і це вже сучасна проблема — вкрай низький загальний рівень освіти.

Зайдіть до Університету ім. Карпенка-Карого і запитайте у майбутніх кінематографістів, чи читали вони Томаса Манна, Сервантеса або хоча б Франсуа Рабле? Книги не знають, книги не обговорюють, і коли ви починаєте цитувати, наприклад, класичну літературу, то бачите, що вас не розуміють.

— І тим не менше в останні роки в Україні стали знімати стільки стрічок, що здається, ніби вітчизняний кінематограф буквально рвонув вперед.

— Слава богу, почали фінансувати. І тепер важливо також запрошувати якомога більше фахівців з-за кордону, які будуть виховувати середню ланку кінематографістів. Тому що в Україні зараз один грамотний локейшн-менеджер на всю країну, і жодного продакшен-менеджера, жодного сет-менеджера, немає навіть перших асистентів режисера — я не зустрів поки нікого, хто працював би так, як працюють в Європі.