Ось у Харкові збираються перейменовувати вулиці. Згідно з законом, так би мовити. Закликають громадян виявляти громадянську активність, брати участь в обговоренні – хто на що хоче поміняти. Мою, наскільки знаю, хочуть перейменувати на вулицю Мистецтв. Особисто мені подобається. А ось у сусідів я ще не питав.
Реакцію більшості громадян передбачити нескладно – мовляв, знайшли час, зайнятися більше немає чим, гроші більше немає на що витрачати. Це ж паспорти, документація, хабарі. А вже що таксисти про все це думають – можна лише уявити. Вони і зі старими назвами ставляться до світу з ненавистю, а тут, коли все перейменують – краще в таксі взагалі не сідати. Ну і, звісно, залізна аргументація останніх двадцяти п’яти років – це ж наша історична пам’ять, наше минуле, яке в нас хочуть відібрати, якого нас хочуть позбавити. На ентузіазм, одне слово, можна не розраховувати.
Натомість слід розраховувати на маніпуляції. На те, що всю цю історію з декомунізацією будуть використовувати (та вже використовують) у власних політичних інтересах різні, не надто сумлінні персонажі. Мовляв, що вони самі збудували, аби руйнувати збудоване? Що вони самі досягли, аби щось заперечувати? Навіщо нам нав’язують чужих героїв? Масла у вогонь піділлють «патріотично налаштовані» співгромадяни, які під шумок обов’язково спробують проштовхнути де-небудь в районі ХТЗ вулицю Бандери. Очевидно, нас чекає попереду ціла вистава з ображеною громадськістю та радикальними закликами до реваншизму. Очевидно, питання логічного й адекватного переосмислення історичних подій знову буде підмінене політичною кон’юнктурою. Як це було з голодомором, як це було з законом про мови – питаннями, які цілком могли стати прикладом суспільного діалогу, ставши натомість додатковими аргументами на користь тези про розкол у країні, про «різні України» і тому подібну ахінею. Нами так легко маніпулювати, ми стаємо такими беззахисними, щойно мова заходить про принципи та переконання. Принципи ми маємо, і переконання теж, ось лише сформулювати їх не вміємо, тому за нас їх формулюють представники різних аналітичних центрів та стратегічних інститутів.
Взяти, скажімо, ту ж таки історичну пам’ять. Адже вона не з’являється нізвідки, вона не всотується тобою з молоком матері. З молоком матері тобою всотуються зовсім інші речі – скажімо, любов. Чи ненависть. А історична пам’ять тобою всотується з випусками телевізійних новин. Хтось перший має тобі оголосити, скажімо, що найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття був саме розпад СРСР, а не мільйони загиблих у таборах чи на фронтах. Після чого підключається ціла пропагандистська машина, яка й формує для тебе твою історичну пам’ять. Хочеш ти цього чи не хочеш. І жодні родинні перекази про чистки та репресії потім не вплинуть – усе одно будеш жити реаліями «Короткого курсу ВКПб», вважаючи зрадниками всіх, хто не вважає Й. В. Сталіна батьком народів. Тому що в історичних фактах потрібно розбиратись, а пропагандистські матеріали жодних рефлексій не передбачають – ти їх просто сприймаєш як даність. І не треба бути великим аналітиком, аби вже сьогодні припустити, що теперішня декомунізація ще довго буде відлунювати на передвиборних мітингах. Що, втім, справи не міняє – не можна жити в світі, створеному тобою пропагандистами, речі все одно слід рано чи пізно називати своїми іменами, і історію достатньо просто знати, аби не лякатись перейменування своєї вулиці.
Мого прадіда було розкуркулено в 1930. Після цього він помер. Мій дід пережив голод 33-го. Бачив вимерлі села. В дитинстві розповідав мені, як людей ховали у криницях. Проте ціле своє життя, до смерті, щойно мова заходила про Сталіна, змінювався в обличчі й починав гарячково співати вождю дифірамби. Слова тоталітаризм не розумів. Якось у нього це поєднувалось – криниці, забиті трупами й добрий Сталін. Моя бабуся під час війни була медпрацівником, дійшла до Берліна, поставила підпис на колоні Рейхстагу. Але все своє життя, до смерті, щойно мова заходила про війну, замовкала й відверталася. Згадувала лише, що мешканці звільненої Варшави ставилися до них, воїнів-визволителів, із ненавистю. Але звідки взялась ця ненависть – не говорила. Мій тато «дитя війни», був комуністом, проте для чогось мене охрестив. Я й нині не надто розумію логіку його дій, до церкви не ходжу, але коли мене питають, чи я атеїст – відповідаю, що ні. Просто з поваги до старого.
До чого я, власне, веду? У мене все гаразд із історичною пам’яттю. У мене вона є. Саме тому я хочу жити на вулиці Мистецтв.
Колонка опублікована в журналі Новое время від 6 листопада 2015 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Більше поглядів тут