За півроку, що минули після інавгурації Дональда Трампа, відносини двох країн мотало, як на американських гірках. Перші тижні захоплення (пам'ятаєте, як думці шампанське розпивали) і надій на «велику угоду» (поміняємо санкції на спільну військову операцію в Сирії) змінилися безпрецедентною кризою у відносинах. Парадоксальним чином збулася мрія російських офіційних осіб, які ще років чотири тому скаржилися на принизливу неувагу з боку США. Сьогодні новини про те, як йде розслідування звинувачень про російське втручання у вибори американського президента, щодня відкривають інформаційні випуски телеканалів і йдуть на перші шпальти американських газет. Практично кожного тижня спливають факти контактів людей Трампа з російськими офіційними особами. Все, що відбувається – вражаюча історія про те, як суперуспішна секретна операція перетворилася на повну політичну катастрофу.
Сьогодні тільки божевільний може всерйоз говорити про «велику» угоду. Для Трампа вже сам факт зустрічі з Путіним загрожує серйозними політичними ризиками. Чим би така зустріч ні скінчилася, його противники будуть трактувати її підсумки як демонстрацію слабкості перед реальним противником Америки. Досить імовірно, що, як пророкує Newsweek, переговори, які всерйоз ніхто й не готував, перетворяться на змагання, який – російський чи американський – «мачо» крутіший. Що стосується Москви, то, зробивши все, щоб протиріччя стали нерозв'язними (анексія Криму, секретна війна на Донбасі, фактична відмова від виконання тих Мінських угод, реалізацію яких Кремль гарантував), вона чомусь стала сподіватися на магічну силу «політичної волі» до співпраці, яка з невідомих причин проявиться в процесі переговорів на вищому рівні. Під час декількох російсько-американських конференцій я спостерігав одну і ту ж картину: ті наші експерти, які позиціонували себе як фахівців з мотивації Кремля, із завзятістю били в одну точку – лише особиста зустріч президентів може привести до позитивних результатів. Можна припустити, що хтось свідомо культивує у Володимирі Путіні його віру у власний «фарт», якщо не в надлюдські здібності нав'язувати свою волю «контрпартнерам». Справедливості заради зазначу, що ці здібності працювали з тими із західних лідерів, для кого відсутність конфлікту з Росією (або, принаймні, відсутність прямого військового протистояння з нею) були найвищим пріоритетом. В результаті української кризи пріоритети рішуче змінилися – на перший план вийшло завдання приборкати «агресивну і реваншистську Москву». І тут же скінчилася путінська магія. Він абсолютно розгубився, коли французький президент Макрон прилюдно, на прес-конференції, повторив позицію, яку щойно озвучив на закритих переговорах.
Кремль, а за ним російські і ряд зарубіжних експертів ще продовжують вірити в магічну силу слова «співпраця». Варто, мовляв, виявити спільні інтереси Росії і Заходу (а вони існують у вигляді боротьби з «тероризмом», «денуклеізації» Північної Кореї і ряду інших), сконцентруватися на їх реалізації, і взаємні суперечності миттю відійдуть на другий план. Цей підхід, підозрюю, більше не працює. Розвинені країни не можуть поступитися своїми цінностями заради сумнівної Realpolitik 19-го століття. Та й небезпеки, які виходять від сьогоднішньої Росії, на думку західних еліт, принаймні, можна порівняти з тими загрозами, проти яких можна боротися, об'єднавшись з нею.
Мені здається, що в цих обставинах слід на деякий час забути про «співпрацю». При нинішньому рівні взаємної довіри шанси на успіх тут дорівнюють нулю. Сконцентруватися слід на тому, щоб не спалити планету в умовах військового протистояння, що наростає. Йдеться про позитивний досвід попередньої «холодної війни», про мирне співіснування. Найпозитивнішим результатом російсько-американської зустрічі на вищому рівні я б вважав за спільний заклик до початку переговорів про нові заходи військової довіри між Москвою і НАТО, а також рішення про негайне поновлення контактів з питань ядерних озброєнь. Однак шансів на це, на жаль, небагато: обидва президенти стурбовані своїм іміджем куди сильніше, ніж необхідністю досягти успіху на переговорах. І тоді успіхом буде вважатися, що президенти провели зустріч «сидячи», як сказав Дмитро Пєсков, а не на бігу...
Текст опубліковано з дозволу автора