Перша — це те, що передбачається формальною літерою Мінських угод. Там залишається невирішеним питання послідовного розведення в часі деокупації — виведення військ, роззброєння, та часу проведення виборів. Очевидне трактування Росією та очевидна схильність «нормандських» партнерів до російської сили, грошей, а відтак і до проросійської політики, виглядає так — спочатку вибори, а потім деокупація. Ця довгограюча політика відновлення регіональної зони впливу імперського сусіда майже безнадійна для втілення західноєвропейського вибору України.
Друга — це те, що вимагає здоровий глузд української сторони як нації, що достойно відповіла на військовий удар Росії. Це констатація факту, що агресор — путінська Росія, а не ЛДНР — має бути суб'єктом міжнародної правової відповідальності. Тобто спочатку повний вивід військ та деокупація, державний контроль над закритими кордонами, а потім вибори. Ця політика — на зміцнення незалежності та європейської інтенції України та нашого НАТО-вектору. Політика розвитку, реформ, європейського рівня добробуту народу.
Сьогодні очевидно, що другу політику — правильну для українців з моральної та правової точки зору — навряд чи можливо цілком перевести в статус міжнародної дипломатії «нормандського» формату. Та це намагання наповнити формальну літеру Мінських угод та конфліктну формулу німецького президента реальним змістом. А також позитивно вплинути на нову редакцію закону про особливий статус реінтегрованих територій.
Це прагнення замало висловлювати лише голосами міноритарних партій в парламенті. Відтак Свято захисника України 14 жовтня має великий сенс. Як мирна демонстрація демократичного балансу народного вибору. Справжнього народовладдя. Це свято також має бути справжнім святом.
Монобільшість в парламенті має бути послідовною: народовладдя зовсім не поміщається в смартфоні. Особливо тоді, коли йдеться про екзистенційний вибір, вже зроблений ціною героїв Майдану і війни.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ