Фіни не здаються

Фінські компанії намагаються закріпитися на традиційному пострадянському ринку. Але в Україні їм заважають звичаї цього ринку — корупція та безглузда економічна політика. Фіни скаржаться, але не йдуть

Олександр Пасховер

18 вересня 1964 року. З Москви до Гельсінкі з дивною місією вилітає голова президії Верховної ради СРСР Анастас Мікоян. В фінській столиці старий більшовик вручає президенту капіталістичної країни Уркхо Кекконену одну за найвищих нагород соцтабору — орден Леніна. Це перший і останній випадок в історії, коли ЦК КПРС так високо вшанував політичного лідера західної демократії.

Але в тому жесті було визнання Фінляндії як стратегічного, так і економічного партнера, що ладен йти на економічні, а подекуди й на політичні поступки. На батьківщині Кекконена за цю гутаперчеву геополітику і цькували, і шанували. Хай там як, але за рахунок взаємних компромісів (відмова Фінляндії від спільної з США участі у відновленні Європи по так званому плану Маршалла, вступу до НАТО та надалі до Євросоюзу) фіни отримали вільний доступ до радянського ринку. Дві третини фінського експорту електротехнічної промисловості, судно- та машинобудування приходилось на СРСР. Третина фінського сировинного імпорту — made in USSR. У відповідь на критику Кекконен відповідав, що перетворив Фінляндію на міст між Заходом та Сходом. У 1991‑му СРСР помер. Міст, що будував фінський президент, зависнув у повітрі.

Пріоритети хутко змінилися. У 1995 році Фінляндія вступила до ЄС і ось тепер під невдоволений гуркіт Москви готується стати членом НАТО. “Інтеграція з північноєвропейськими країнами й державами ЄС є наріжним каменем нашої зовнішньої політики”,— каже посол Фінляндії в Україні Юга Віртанен.

Водночас фіни добре пам’ятають всі зиски, які їм несла спів­праця з радянським ринком, і тому усіма силами намагаються закріпитися тут. Віктор Пушкарьов, голова представництва в країнах СНД фінської фармкомпанії Оріон, розділює цю ділову активність на дві хвилі: перша — початок 1990‑х, коли бізнес Фінляндії намагається закріпитися на споживчих ринках, зокрема в медичній галузі. Друга, вона ж і остання,— відкриття офісів транснаціональних корпорацій, капітальні інвестиції, спільні виробництва тощо.

Фінська економіка надто успішна та інноваційна, щоб нехтувати її можливостями. Але українці мають талант. Талант нехтувати та гальмувати. Тим не менш фіни демонструють свій історичний геній будувати мости між Заходом і Сходом.
  

Вже кілька років поспіль Фінляндія не полишає вершини різноманітних рейтингів, які свідчать, що ця країна — одна з найтехнологічніших та найрозвинутіших у світі. Згідно докладу Глобальний інноваційний індекс 2016, який було оприлюднено у серпні минулого року Корнельским університетом, школою бізнесу INSEAD та Всесвітньою організацією інтелектуальної власності, фіни замикають п’ятірку кращих в світі серед найіноваційніших країн планети. Попереду Фінляндії лише Швейцарія, Швеція, Великобританія та США. Але фінський ринок надто малий, щоб переварити свою надлишкову продуктивність.

Тому вони є одними з найактивніших шукачів нових ринків, куди можна спрямувати свої товари, послуги, капітал, інновації, виробництво тощо. Пушкарьов — один з тих, хто вже понад 20 років опікується фінським питанням в Україні. Він очолює Фінську бізнес-групу, яка лобіює інтереси тамошнього ділового світу.

“В Фінляндії є Асоціація зовнішньої торгівлі, що активно допомагає компаніям заходити на нові ринки,— каже він.— Ми разом намагаємось зробити голос фінських компаній помітним”.

За даними фінської амбасади в Україні, за перші десять місяців минулого року  Фінляндія інвестувала в українську економіку трохи більше $ 112 млн, тоді як за весь 2015‑й — трохи менше $ 90 млн. Здебільшого ці ін’єкції спрямовані в наступні сфери: торгівля, ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів (69,7%), промисловість (18%), адміністративні послуги (10,6%), професійні, наукові і технічні послуги (0,3%), інформація та телекомунікації (0,3%). Ця статистика виглядає доволі скромно на тлі можливостей фінської економіки та потенціалу України. Дотепер в Україні працює 45 компаній із фінськими інвестиціями. Серед них електротехнічні, будівельні та фармакологічні гіганти Енсто, Коне, Аблой, Хонка, Оріон-Фарма, Конекрейнс, Телко.

Пушкарьов додає до списку дві новини: як завжди, одна погана, друга добра. Отже, перша — за останні кілька років він не пам’ятає прикладів, коли якась фінська компанія зайшла в Україну. Повідомлення № 2 — ніхто й не пішов з нашого ринку.

Підприємець пов’язує цю стабільність з фінським характером. “Вони навчились чекати, роблячи глибокий аналіз,— пояснює він.— Вони знають, що в країнах колишнього СРСР є певна циклічність”. Тому фінський бізнес не облишає надію розширити свою присутність в Україні.

Приміром є компанія Телко, що спеціалізується на хімічній продукції, працює в Україні з 2004 року. Зараз її річний обіг складає 1 млрд грн, але Телко шукає нові площадки для логістичного центру. В листопаді менеджери групи звернулися до керівництва Рівненської області, аби ті віднайшли промислову площадку, що відповідає всім нормам для розгортання такого вузла з наливними терміналами.

Пушкарьов додає, що ця та інші партнерські пропозиції озвучені і в інших регіонах країни. Деякі вже реалізовуються. Він наводить приклад своєї компанії Оріон, яка позаторік перенесла з Фінляндії частину двох високотехнологічних фармпродуктів на українське підприємство Кусум-Фарм, що розташоване у Сумах. “Це призвело до трансферу технологій, ділової культури, фармакологічних стандартів.

Втім суттєво розширювати свою присутність фінські фармацевти та їх колеги з інших бізнесів поки що не планують. Не тому що не можуть або не хочуть. Просто страшно. Українське ділове середовище все ще хворе щонайменш на три недуги: 1. кволий ринок; 2. тотальна корупція; 3. неефективна економічна політика. М’яко кажучи, Україна — то не Фінляндія, хоча мала би бути не гіршою.

У 2005 році фінський транснаціональний гігант Konecranes, світовий лідер кранобудування (578 підприємств у 46 країнах світу, річний обіг понад $ 2 млрд) викупив старий радянський завод Запоріжкран, що колись був найпотужнішим підприємством галузі на всьому просторі СРСР. В реконструкцію приміщень та інфраструктуру інвестовано € 30 млн. Відтоді стало можливо експортувати продукцію заводу на Захід. Антті Ванхатало, віце-президент з розвитку бізнесу Konecranes, додає, що його компанія хотіла б продавати техніку як в Україні, так і в Росії, але ці ринки надто слабкі. “Потенціал заводу досі використовується не в повній мірі,— бідкається фінський топ-менеджер.— Багато хто з іноземних клієнтів просто бояться замовляти крани в Україні”.

І цей страх продиктований не лише війною на сході країни та політичної кризою в зв’язку з анексією Криму. Ванхатало розповідає, що Запоріжкран має чудову інфраструктуру, кваліфіковану робочу силу, підприємство знаходиться близько до виробників сталі. Але фінам цього замало. Ванхатало пояснює, чого ще не вистачає Україні, щоб зустріти ситість: контроль над рівнем інфляції, покращення законодавства у галузі імпорту та експорту та удосконалення податкової системи. “На жаль, сьогодні фінські компанії не зацікавлені інвестувати в Україну,— резюмує північно-західний сусід,— є надто великі ризики. Послаблення гривні привабливе, але той зиск збережеться лише на короткий термін через високий темп інфляції”.

Сергій Шомін, директор фінської компанії Телко-Україна, витратив менше часу на підбір дипломатичних виразів, ніж Ванхатало, і тому більш яскраво пояснив, що ж не так в нашому королівстві кривих дзеркал.

Він каже, що останні два роки фінський бізнес працює в режимі кризисного менеджменту. Серед головних проблем — обмеження Нацбанку та податковий тиск.

Мова йде про те, що компанії не можуть в один день відправити валюту на адресу іноземного контрагента. Згідно з вимогами НБУ, процес займає щонайменше два дні. Розмір максимальної передплати, яку можна відправити на адресу одного контрагента, не може перевищувати $ 1 млн. Для виходу на міжбанківську валютну біржу необхідно позбавитися всієї валюти, якщо на рахунках у компанії є понад $ 25 тис. Крім того, за допомогою розпорядження НБУ компанії примушують продавати 60% експортної валютної виручки. Всі ці обмеження штучно гальмують транснаціональний бізнес і викликають у фінських підприємців, що працюють на самих різних ринках світу, лише одне питання — навіщо. Тобто навіщо держава ставить штучні препони для інвестицій? Навіщо їм інвестувати в Україну, коли за ці мільярди конкурують сусіди з більш-менш прогнозованим законодавством?

На цьому фінські сльози не вичерпуються. Шомін розповідає, що за результатами останньої податкової перевірки компанія отримала штраф та інші фінансові обов’язки на суму 600 тис. грн. “Я вважаю, що то було зроблено для отримання особистої вигоди,— пояснює Шомін.— У зв’язку з різким скороченням числа суддів суд не має часу на всебічний розгляд цього питання”.

Шомін додає вже не свою, а загальну оцінку: його бізнес-партнери, існуючі та потенційні інвестори, як і 12 років тому, коли виходили на український ринок, сподіваються на викорінення корупції. “Ми, на жаль, були змушені призупинити інвестиційну програму по будівництву логістичного терміналу в Україні”,— резюмує він.

Той факт, що скандинавам важко сприймати українську дійсність, добре ілюструє Індекс сприйняття корупції, який щороку публікує Transparency International. Перші три місця найчистіших в цьому сенсі країн займають Данія, Фінляндія, Швеція. Сусідня Норвегія — на 5‑му місці. Таким чином, фіни знаходяться в майже стерильному світі. Натомість Україна (130‑е) поки що в тому ж рейтингу складає компанію Нікарагуа, Парагваю та Камеруну, значно відстає від Гватемали, Замбії та Гондурасу. І тішиться лише тим, що заткнула за пояс М’янму і Бурунді.

Якщо українцям не до вподоби таке сусідство, то їй просто слід дослухатися до порад тих, хто очолює рейтинг, навіть якщо то така маленька країна, як Фінляндія.

“Насправді Фінляндія не така вже й маленька,— заступається за своїх друзів Пушкарьов.— В ширині між Гельсінкі та Утсйокі (північна точка Фінляндії) відстань приблизно така ж, як від Брюсселю до Риму. Що є Європа поперек. Так що Фінляндія — то велика країна”.