У 2010 році, коли світовий керівний футбольний орган FIFA обдарував Росію правом приймати цьогорічний чемпіонат світу з футболу, мало хто вбачав у Москві якусь загрозу. На той час президент Дмитро Медведєв, здавалося, позиціонував себе як прозахідний реформатор. Що стосується дипломатичної арени, то перезавантаження Білого дому Обами ще не проглядалось, і залишалось два роки до того, як кандидата в президенти Мітта Ромні публічно висміють за те, що він назве Росію геополітичним ворогом номер №1 для США. Хоча кібератака на Естонію у 2007-му та війна в Грузії у 2008-му і посилала деякі тривожні дзвіночки, розмови про нову Холодну війну все ж розцінювали як абсурд.
Зараз ситуація кардинально змінилась. Мало хто сумнівається, що Росія та західний світ зчепилися у найбільш затятій геополітичній битві з часів розвалу СРСР. Можливо, варто сказати навіть більше – Росія, здається, бере верх. За останні чотири роки західні лідери не раз бачили, що Кремлю з його витонченою нахабністю неодноразово вдавалось їх перехитрити. Росія спромоглась зберегти за собою ініціативу – вторглась до України, перекинула війська на підтримку Асада в Сирії, наробила хаосу в кіберпросторі та здійснила революцію у нашому розумінні інформації. У жодних виборах не можна поставити крапку без розслідування про втручання туди росіян. У той же час кремлівські тролі стали настільки усюдисущими, що велика кількість сайтів вирішила виключити можливість коментувати взагалі.
Чимала частка міжнародної спільноти втрачає інтерес до конфронтації з Кремлем
Гібридна війна Кремля створила неабиякі виклики для ідеї глобального порядку, основаного на правилах, – та Захід і досі не певен, як на це гідно відповісти. Атака за використання нервово-паралітичної речовини цього року у Великобританії спровокувала велику кількість західних країн на колективну відсіч з висилкою російських дипломатів. Тим не менш, є також і ознаки того, що чимала частка міжнародної спільноти втрачає інтерес до конфронтації з Кремлем. Нещодавно ми бачили, як президент США Дональд Трамп кілька разів наголосив на тому, що Росію треба повернути у Велику вісімку. Подібне відбувається повсюди: президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер закликає покласти кінець «цькуванню Росії», Німеччина відстоює партнерство з Росією щодо прокладання газопроводу, очільник Франції Еммануель Макрон заключає мільярдні угоди у Санкт-Петербурзі.
Мало хто бурчить і в бік чемпіонату світу з футболу-2018. У той час, як десятки країн відмовились брати участь в Олімпійських Іграх-1980 у Москві за вторгнення СРСР до Афганістану, сьогодні жодна нація не стала серйозно бойкотувати величезний турнір FIFA, що пройде цього літа в Росії. Натомість будь-які протести звузили до пустопорожнього, суто символічного, дипломатичного бойкоту – наче відсутність високопосадовців у рядах стадіону може якимсь чином відволікти від свята. Така в’яла реакція – це дарунок Кремлю, принесений на блюдечку зі золотим обідочком. Важко переоцінити, наскільки пропаганда вплинула на відсутність будь-якого міжнародного бойкоту Путіна. І це означає схвалювати його контроверсійну політику, легітимізувати весь режим, а заразом – виставляти на посміховисько будь-які спроби ізолювати Росію від світу. Зрештою, що це за ізгой, який приймає у себе найбільше спортивне свято на планеті?
Нормалізація відносин з Росією відбувається одночасно з продовженням політики окупації територій сусідньої України. Легітимізація, яку забезпечує проведення ЧС-2018, може переконати Москву в тому, що можна ризикнути відкрити новий розділ у цьому чотирирічному конфлікті, який світ уже встиг забути. Насправді, відсутність будь-якого ефективного бойкоту напередодні футбольного турніру свідчить про той факт, на якому наголошують багато оглядачів: війна в Україні вже стала «новою нормою».
І це неабияк непокоїть, враховуючи те, що немає жодних помітних ознак того, що Росія найближчим часом готова відступати. Починаючи з 2014 року, Москва побудувала кілька постійних баз для своїх військових по лінії кордону з Україною, водночас передислокувавши до регіону цілі війська та реконструювавши залізничні шляхи так, щоб підтримувати військових стало значно легше. На морі Росія дедалі більше тисне на вразливе побережжя українського Азовського моря. Москва також продовжує будувати газопроводи в обхід України, що теоретично створює можливості для розгортання великої сухопутної війни без перебоїв життєво важливих доставок енергії на європейські ринки. На внутрішніх фронтах підконтрольні Кремлю ЗМІ залишаються невблаганними у своєму цькуванні України. Позиція Росії така: влада не бажає втрачати Україну та терпляче вичікує на момент, коли справу можна вирішити у військовий спосіб.
Одним із ключових аргументів, що стримував Кремль від подальшого вторгнення на територію України, завжди була ймовірність всеохоплюючої міжнародної відповіді. Масштаби розгортання дипломатичної опозиції, яка з’явилась після захоплення Криму та початком війни на Донбасі, стала неприємним сюрпризом для більшості чиновників із Москви, які сподівались, що Захід реагуватиме так само, як у 2008 році під час вторгнення до Грузії та швидко повернеться до політики ведення «бізнесу, як зазвичай».
Більше того, якщо світ, як видається, готовий за деякими винятками прийняти сумні реалії військової присутності Росії в Україні, то про велику геополітичну гру також не може бути і мови. Якщо Захід готовий висилати свої футбольні команди до Москви у той самий час як російські танки стріляють по українських позиціях, то лідерам цих країн може виявитись неабияк складно переконати своїх виборців у тому, що подальша ескалація у цьому регіоні вимагає від них якихось драматичних жертв.
Для самих українців проведення ЧС-2018 в Росії несе в собі очевидний зловісний аспект. Війна Росії в Україні розпочалась відразу ж після того, як опустилась завіса останнього великого спортивного тріумфу Путіна – зимової Олімпіади-2014 в Сочі. Тож зараз Київ буде з тривогою спостерігати за проведенням Чемпіонату світу з футболу-2018, гублячись у здогадках, чи повториться історія після того, як затихне фінальний свисток.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікенсона. Републікаці. повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени