У Москві вбито керівника харківського Оплота Євгена Жиліна, одного з головних носіїв помаранчево-чорної стрічки, яку в Росії прийнято називати георгіївською. Ну, справа така, всім властиво вплутуватися в сумнівні історії, і не завжди з них вдається легко вийти. А за злі думки навіть про таких людей, як Жилін, коли вони ось так у 40 років гинуть, стає соромно.
Але зараз мені вкотре подумалося про помаранчево-чорний символ «русского мира». Якась за ним тягнеться трагічна історія. І справа, звичайно, не в клапті матерії, а в умах людей, які її на себе чіпляють.
На початку минулого століття нею активно почали користуватися чорносотенці, які назвалися «істинно російськими людьми». А істерія в них тоді була не гірше нинішньої. З однією лише різницею: зараз носії помаранчево-чорних стрічок поклоняються Путіну, а тоді імператору Миколі II. Сама думка про парламент викликала агресію. Коли в кінці 1906 року британські законодавці зібралися відвідати російських колег (хоча першу Думу до того моменту було розпущено), «істинні росіяни», здавалося, зійшли з розуму. Вони штурмували уряд з вимогою не приймати британців. Деякі активісти намагалися навіть додзвонитися в Лондон королю Едуарду і висловити обурення з приводу можливого візиту. І це незважаючи на те, що британський парламент затвердив нечувану за тих часів позику Росії в 89,325 млн фунтів стерлінгів. Після розгрому у війні з Японією ці гроші просто врятували країну від дефолту.
На початку жовтня 1906 року в Києві пройшов третій з'їзд руських людей, на який не пустили журналістів, не кажучи вже про фотографів. Знімати не дозволили навіть на вулиці, «щоб знімки не потрапили в руки крамольників». Яких крамольників?
Знову «цар» думає, що народ його любить і всім задоволений. Знову «своїх не кидаємо»
Напередодні з'їзду в Київській опері давали Життя за царя Михайла Глінки. Газета Киевлянин писала, що під час вистави публіка 12 разів виконала гімн Боже, царя храни.
Здавалося б, що поганого в патріотизмі? Якщо б у цьому випадку, за словами Семюеля Джонсона, він не був «останнім притулком негідників». Особливо проявив себе в цьому сенсі Олексій Коновніцин. Спершу в нього не склалася кар'єра предводителя дворянства Васильківського повіту – просто прокрався. В Одесі він отримав посаду керівника пральні в Товаристві пароплавства і торгівлі. Незабаром згадав, що він граф, зійшовся з командувачем Одеським військовим округом, разом стали проповідувати монархічні ідеї, створивши Союз російського народу. Його члени почепили помаранчево-чорні стрічки і почали громити єврейські магазини. Незабаром послідовників Коновніцина набралося 400 тис. по всій імперії.
У деякому сенсі вони і посприяли її розвалу. У царя під постійні заздоровні та гімни складалося враження, що народ його любить і всім задоволений. Реформи проводилися слабо, а на ліворадикалів влада часто стала дивитися крізь пальці. «Істинні росіяни» підняли нову хвилю панславізму. Постійно звучали ідеї необхідності стати захисниками всіх православних народів. А саме це стало приводом до вступу Росії у війну, що стала Першою світовою. Вона і поклала кінець імперії.
Ситуація багато в чому нагадує путінську Росію. Знову «цар» думає, що народ його любить і всім задоволений. Знову «своїх не кидаємо». І знову майорять помаранчево-чорні стрічки, про погану славу яких чомусь забули.