Єврейська відповідь

Йосиф Зісельс, голова Асоціації єврейських організацій і громад України (Ваад), витягує всі скелети з шафи українсько-єврейських відносин, переказуючи історію своєї родини, а потім переходить на труднощі у становленні української нації

 

Ольга Духніч

 

 

З Йосифом Зісельсом, який вважається незаперечним авторитетом в українській єврейській громаді, НВ зустрічається майже відразу після скандальної заяви президента Ізраїлю Реувена Рівліна про участь українців у розстрілах єврейського населення в Бабиному Яру. Слова ізраїльського політика мали в Україні великий резонанс, а деякі оглядачі вважають їх провокаційними.

Зісельс, який є керівником Асоціації єврейських організацій і громад України (Ваад) і віце-президентом Конгресу національних громад, приводом для розмови не здивований. Він не приховує, що критично ставиться до заяви ізраїльського президента і навіть жартує з цього приводу: "Один єврей, тобто Рівлін, помилився, а другий єврей, тобто я, його виправив". Утім, легко погоджується поміркувати над найпомітнішими скелетами в шафі міжнаціональних відносин, ілюструючи кожен з них подіями з історії своєї родини.

Висловлювання Рівліна не тільки некоректні, але й абсурдні. Доказів про участь членів ОУН [Організації українських націоналістів] в екзекуціях у Бабиному Яру немає. ОУН — це ідеологічна організація, тому що значить "бійці ОУН"? Навіть про чекістів ніхто не говорить, що вони бійці КПРС. Багато нестиковок дають некоректний рівень цієї фрази. Такі звинувачення можна було б пред'являти, якби ми знаходили системні рішення ОУН брати участь у розстрілах євреїв. Тоді б цю організацію судив міжнародний трибунал. Але ж нічого такого не було. Навіть більше, радянська влада перед Нюрнберзьким процесом намагалася розвинути цю версію і звинуватити ОУН у смерті євреїв, але ніхто не піддався на провокацію. Немає доказів.

У мене іноді таке враження, що терористи на Донбасі та на Близькому Сході навчалися в одних спецшколах

Інша річ, чи брало участь місцеве населення в поліції, а поліція в екзекуціях? Звісно, так. У великій кількості? Безсумнівно, у великій. В якій? Ми не знаємо. Дехто йшов у поліцію, щоб прогодувати дітей, дехто ненавидів радянську владу і, можливо, були репресовані. Вся українська поліція вбивала євреїв? Знову ні.

 

Моя прийомна мати вижила тільки завдяки тому, що українські поліцаї відбили її у німців, які її та інших євреїв Могилева-Подільського вели на розстріл. За логікою Рівліна, я повинен вважати, що українські поліцаї того часу — захисники євреїв. Це абсурд. Не можна мислити одиничними категоріями, узагальнюючи їх до масових. Це породжує проблему масової провини, колективної провини.

Не треба вбачати у висловлюваннях Рівліна дипломатичний сенс, він людина, що сформувалася у ХХ столітті в Ізраїлі, в якому до 70‑х років соціалісти були значущою політичною силою, а в суспільстві присутня ностальгія по відносинах з СРСР. Я радий, що ніхто з представників українського уряду не відреагував на це висловлювання. Це значить, ми потроху перестаємо дивитися на світ стереотипними історичними кліше і чесно визнаємо, що багато чого ще не знаємо, а багато чого доведеться переосмислити.

Процес переосмислення суспільством своєї історії дуже тривалий. Радянська історіографія часто будувалася на сфальсифікованих джерелах. Тільки зараз зростає нове покоління українських істориків, вільних від впливу радянських інститутів. Коли вони напишуть свої монографії, а на основі їх монографій з'являться підручники історії України, і за цими підручниками вивчиться покоління дітей — і ось тоді ми можемо сказати, що суспільство переосмислило свою історію і змінилося.

Що стосується вузького аспекту стосунків євреїв з місцевим населенням, то ми бачимо, що у всіх європейських країнах воно було приблизно однаковим у період двох світових воєн. Потужний ідеологічний тиск Німеччини позначався на всіх — спотворювалася роль євреїв в історії. Та ж Польща напередодні Другої світової війни була антинімецькою і одночасно дуже антисемітською країною. Румунія, країни Балтії також переймали від нацистської Німеччини нелюбов до євреїв.

І український рух ОУН, який, до речі, виник у Відні в 1929 році, просто не міг мати іншого ставлення до євреїв, крім негативного. Особливо після Голодомору. В українських каральних органах справді було багато євреїв. Чому? Тому що в Російській імперії євреї були страшно затиснуті в правах, соціальні ліфти не працювали. А радянська влада первинно зрівняла в правах всіх і відкрила багато можливостей.

Водночас соціально благополучні єврейські кола виступали проти революції і ЧК. У мого батька було два брати: Лев і Григорій. Лев поїхав до Москви, став бізнесменом, одружився на дочці підприємця Сави Морозова, в 1929 році його розстріляли чекісти ж. А Григорій пішов у ЧК і навіть очолював регіональне відділення. Я впевнений, що він був катом. Так хто ж євреї — кати чи жертви радянської влади? Не можна так узагальнювати. А про те, що під час Голодомору загинуло близько 80 тис. євреїв, мало хто знає. Так все‑таки євреї проводили Голодомор чи вмирали від нього? Все це грубе сприйняття історії тому, що ми тривалий час виховувалися у брехливій радянській ідеологічній системі координат.

 

Ми не можемо звільнитися від взаємних стереотипних звинувачень — українсько-єврейських, українсько-польських. Стоять два народи зі списками звинувачень і не бачать один одного, вони загородилися списками цих звинувачень. 75 років після Бабиного Яру і ще століття до ми стоїмо зі списками. У чому сенс? Можливо, досить і пошукаємо інший шлях?

У Польщі вийшло кілька книг американського історика польського походження Яна Томаша Гросса, який показав дуже неблаговидне ставлення поляків до євреїв під час війни і після, а саме вбивства євреїв поляками. Книги сколихнули суспільство і викликали величезну дискусію, і сьогодні поляки переглядають своє ставлення до євреїв, своєї історії і самих себе.

У Литві відбувається те ж саме — нещодавно вийшла книга литовської дослідниці про вбивства євреїв литовцями. І важливо, що вона написана саме литовською дослідницею. Це важлива внутрішня робота суспільства, яке бачить себе не тільки жертвою, а визнає різні етапи і моменти своєї історії, приймає себе.

 

 

Я дуже чекаю на історії про українських євреїв від українських істориків. Хорошої внутрішньої дискусії. Європа теж через це пройшла. Їй знадобилося 50 років, щоб визнати Голокост трагедією всієї Європи, а не тільки євреїв. А ми 25 років намагаємося намацати цей шлях.

 

Наші народи — український, польський, литовський — виробили за час перебування в імперіях комплекс жертви. З одного боку, культивування трагедій веде до розвитку національних ідентичностей. І ми бачили десять років тому, як на прикладі Голодомору розвивалася українська ідентичність. З іншого — комплекс жертви, як броня, заважає жити і розвиватися. Він заважає бачити іншого, його страждання і жертви, тільки своє. Виходить, народ-жертва вважає, що він нікому нічого не винен, всі повинні йому, і він відкидає з порога будь-які негативні згадки самого себе. І ми, українці, неуникальні: і поляки, і литовці такі ж.

 

Ізраїль виник, відштовхуючись від Голокосту, і тому він не культивує жертовність, тільки боротьбу. Інакше б він не встояв. Протягом тих 70 років, що пройшли з моменту створення держави Ізраїль, його безперервно і постійно хочуть знищити. Всі випадки, які свідчать про боротьбу і перемоги народу,— наріжний камінь ідентичності.

Якби українці опинилися в такому ж становищі, на межі знищення, вони вибрали б такий само варіант. Але українцям не загрожувало знищення. Їм загрожувало рабство, кріпосне право, різні обмеження, часткова жертовність, але не повне знищення, як Ізраїлю, бо вони вибирають жертовність і адаптацію. Історична роль диктує парадигму виховання.

 

Сьогодні відбувається часткова мобілізація українського суспільства під впливом загрози зі сходу. І суспільство просунулося в розвитку значно далі самої держави і її владних інститутів. Воно творить українство як націю політичну, а не етнічну. Я можу тільки поспівчувати націоналістам, які будують проект етнічної нації. Я нічого проти них не маю, але вони запізнилися на сто років, сьогодні затверджуються політичні нації. В Україні близько 12 млн національних меншин, це відкрита країна. У ній дуже складно буде побудувати етнічну націю. А ось політичну — можливо.

 

Мені смішні ті, хто вже розчарований модернізацією України. Значить, вони не розуміють, в якому суспільстві ми живемо. Вони не розуміють історичних процесів, які робляться не революціями, а еволюцією. Революція може змінити орієнтири, скорегувати, якщо ми раптом йдемо хибним шляхом. Але зміна систем цінностей здійснюється тільки еволюційним шляхом.

І я хочу, щоб багато людей задумалися над цим. Політики не можуть цього пояснити людям. Їм треба діяти тут і зараз, щоб їх вибрали. Адже вони багато в чому популісти. Але еліта суспільства — культурна, інтелектуальна — повинна звертатися до людей, терпляче пояснювати, не боячись розтратити свій авторитет. Оскільки будуть говорити справедливі, але часто непопулярні речі.

В Україні складно буде побудувати етнічну націю. А ось політичну — можливо

Ситуація з російською агресією призводить до того, що ксенофобія з боку правих радикалів та інших каналізуються в русофобію. І це нормальне і природне явище, абсолютно виправдане, тому що Росія веде проти нас війну. Але і цієї негативної енергії, ксенофобської і гомофобської, було не так вже й багато. Українське суспільство не схильне до радикалізму.

Навіть два роки війни не призвели до масової радикалізації суспільства. Коли два праворадикальних кандидати, разом узяті, на президентських виборах отримують менше голосів, ніж один кандидат-єврей, про що ще можна говорити? Це все роздута російською пропагандою загроза, яка не варта виїденого яйця. Ми всім своїм експертним громадським середовищем не бачимо загрози, яка могла б змусити суспільство поправішати. Навіть успіх у 2012 році партії Свобода не означав радикалізації суспільства. Він означав роздратування Віктором Януковичем. Наші громадяни звикли голосувати проти, а не за.

 

Як і багато українців, я люблю порівнювати Україну з Ізраїлем. Але Україна не повинна прагнути в усьому наслідувати Ізраїль. Він перебуває в зовсім інших умовах. У нас різні історії. Різні геополітичні умови. А схожість у тому, що і Україна, і Ізраїль як держави створюються в новітній час. У них схожі вороги. Араби завжди користувалися підтримкою Радянського Союзу, а зараз — і Росії. У мене іноді таке враження, що терористи на Донбасі та на Близькому Сході навчалися в одних спецшколах.

 

В Ізраїля теж немає відкритої оголошеної війни, вона має схожий гібридний характер. Але є і різниця в цих ситуаціях. Ізраїль може собі дозволити не звертати увагу на те, що про нього кажуть в Європі і світі, для нього головне — власна національна безпека. Україна не може собі цього дозволити, і я про це шкодую. Адже питання не стільки в економічній самодостатності, а в подоланні власних хвороб росту — зайвій адаптивності, корупції, жертовності.