Епоха змін

Павло Казарін, популярний український колумніст і телеведучий, аналізує багато, часто негативні процеси, які відбуваються в країні, і впевнено робить висновок: ми переможемо

Ольга Духніч

Кількість підписників у соціальній мережі Фейсбук раніше кримського, а тепер київського 33-річного журналіста Павла Казаріна давно перевалила за кілька десятків тисяч. Його люблять цитувати і в Адміністрації президента, і в середовищі непримиренних опонентів нинішньої влади. Його тексти часто займають топ-рядки в інформаційному просторі українського інтернету, а за найгостріші та антиросійські з них він вже давно потрапив у персони нон грата в Росії.

Уродженець Криму і хлопчик з хорошої — професорської — сім'ї, Казарін деякий час встиг попрацювати у великому російському інформаційному агентстві, а коли трапився Майдан, переїхав до Києва.

Тепер користувачі соціальних мереж знають Казаріна як популярного колумніста, який пише на політичні теми, а для телеглядачів він — веселий бородань і ведучий ранкового розважального шоу на ICTV Ранок у великому місті. Також він є одним з топових ведучих проекту Радіо Свобода Крим. Реалії, де вже третій рік намагається пояснювати ситуацію в Криму українцям з інших областей країни і нинішню Україну — кримчанам, які живуть в окупації.

НВ зустрічається в Казаріним недалеко від офісу Радіо Свобода в центрі Києва. З посмішкою замовляючи каву, журналіст легко переходить від загальних моментів до трьох найважливішим для себе тем — України, Криму та Росії.

Ми часто вимовляємо слово контрреволюція, але це скоріше фрустрація від наших завищених очікувань. У 2014 році ми думали, що українські реформи будуть кинджальними, кадрові зміни - тотальними, зміни — швидкими. З моменту початку українських протестів і до моменту втечі Віктора Януковича пройшло всього три місяці, і це був період, коли час стискався, подібно гармошці, і ми впали в ілюзію, що так само швидко, як вирішили питання зміни влади, вирішимо питання реформ.

Тільки об'єднуватися в боротьбі проти когось і об'єднуватися за щось — це різні речі. У лютому 2014 го ми були схожі на молодого боксера, який виходить на ринг, сподіваючись відправити старі еліти в нокаут у першому раунді. Раптово старі еліти почали клинчувати, і нам тепер доведеться битися всі 12 раундів — це погана новина. Але є і хороша: якщо не відбудеться якихось форс-мажорів, ми все одно приречені перемогти, хоча б з огляду на вік. Це як бій Джошуа і Кличко, якщо хочете.

23 пострадянських роки соціальний договір в Україні зводився до приватизації колективних благ в ім'я приватних. Цим займалися майже всі. Тільки на самому верху хтось приватизував завод, а на нижньому рівні хтось ставив на дитячий майданчик свій гараж або не платив податки. Це одне і теж. І виправдання у всіх випадках схожі: ми це робимо в ім'я власних дітей.

Сім'єю було прийнято виправдовувати будь-яку підлість. За два десятки років виросло одне-два покоління людей з таким світовідчуттям. А тепер їм потрібно змінюватися, тому що реформування — це не просто прийняття нових законів, а зміна правил, за якими живе суспільство.

Ті, хто кричить, що реформи можуть бути швидкими, нехай згадають свій досвід схуднення. Це завжди довгий, методичний, пов'язаний з великою кількістю навантажень процес, який загрожує регулярними рецидивами і зривами. Навіть якщо ти досяг потрібної ваги, не факт, що це надовго.

У боротьбі за майбутнє важливо виграти битву за адекватне сприйняття реальності. Глава данського громадського телебачення недавно написав колонку про те, що реальність більше не важлива - важливо те, як ми її сприймаємо.

Наприклад, французи вважають, що мусульмани у Франції становлять 22%, а насправді їх всього 8%. Італійці думають, що безробіття в їх країні на рівні 25%, а насправді тільки 14%. У соціології є схожа теорема Томаса про те, що якщо люди вважають події реальними, то вони реальні за своїми наслідками.

Найбільш завзято за викривлене сприйняття реальності борються популісти. Це відбувається по всьому світу, і Україна — не виняток. У нас часто люблять знаходити зраду і помилки там, де їх немає, не помічаючи їх там, де вони дійсно є. У нас не стало більше вбивств, у нас стало більше прямого ефіру. І цей принцип діє і в інших сферах. В умовах жорсткої конкуренції за аудиторію погані новини продаються краще, ніж хороші.

Здається, що єдність українців часів Майдану кануло в небуття — всі сперечаються з усіма. Але це хороший знак. Український проєвропейський табір, який довгі роки був монолітний перед загальним суперником — проросійським табором,— сьогодні залишився на самоті на ринку ідеологічної пропозиції. Головні його опоненти залишилися в Криму і на Донбасі. А агітувати за Росію і Митний союз в інших частинах України прилюдно вже точно ніхто не буде. В результаті проукраїнський політичний табір почав дробитися, в ньому виникли ліві і праві.

Праві визнають право держави регулювати сферу суспільного життя, ліві зосереджені на приборканні держави. Праві вважають, що заради виживання держави свободи можуть і посунутися. Ліві вважають, що війна — не привід змінювати правила гри. Це дроблення — природний процес, і він, безумовно, викликає суперечки, тому що нова реальність у нас вже виникла, а ось мова для її опису ще не сформована.

З нами вже відбулися зміни, обнулення яких вимагало б серйозних сил. Наприклад, війна. Іноді суспільство описують як океан, де будь-які шторми і цунамі зачіпають верхні 10 метрів, а там, де нижче,— все стабільно, і плавають одні і ті ж риби. Україна була таким же суспільством-океаном до моменту загальних хвиль мобілізації. Тоді на війну потрапили і директори великих підприємств, і роботяги, і айтішники, і таксисти.

Ці хвилі мобілізації стали соціальними шурфами в тілі суспільства, які пробивають його до дна. Вони запустили процес ідеологічних дифузій. Тепер в будь-якому місті України ви знайдете атошників, які відрізняються за життєвим досвідом від інших обивателів міста, але в той же час у них багато спільного з атошниками з інших сіл і міст України. Їхній персональний військовий досвід дуже травматичний, і його точно неможливо скасувати.

Точка неповернення — це й історія про знайдену і вкрадену перемоги. І якщо придбана перемога — це Майдан, то історія про вкрадену перемогу — це війна, яку Україна не виграла в 2014 році, коли українська армія була близька до перемоги, коли розсікла бойовиків на два угруповання, взяла їх у кільце. Тоді Росія, зрозумівши, що бойовики самі не справляються, ввела в Україну свої тактичні групи і батальйони, трапився Іловайський котел. Вкрадена перемога, вона теж не забувається.

Найголовніше — запущений масштабний процес емансипації від Росії. Якщо в 2014 році ми віддалялися від російської держави, але обговорювали, що показує про нас російське телебачення, то в 2015 році це стало вже неважливо. У 2015 році ми жваво дивувалися російському обивателеві, чому він не вимагає від Росії припинення війни, а в 2016 році ми відсторонилися від російського обивателя і почали емансипацію від російського ліберала.

Раптово виявилося, що менторські інтонації російських лібералів закінчуються там, де закінчується межа з Російською Федерацією. І російські ліберали для себе це раптово виявили — вони ж теж звикли бути світочами добра і правди для всього пострадянського простору. Тут вони приходять з мораллю до українців і чують раптово цитати з інвективами з творів Леся Подерв'янського, не розуміючи, ну як же так. А ось так. Повна емансипація настане тоді, коли ми взагалі перестанемо звертати увагу на щось, що звучить на нашу адресу з Російської Федерації.

Не опинись завтра Україна на інформаційній карті, Росія зависне в повітрі. Що їй обговорювати, крім нас і ще трошки США?

Сучасна Росія — це реалізована п'єса Євгена Шварца Убити дракона. Шварц написав її в 1943 році в Сталінобаде і думав, що написав про Веймарську Німеччину і Третій рейх, а виявилося - про СРСР і путінську Росію. Це історія про бюргерів, які не змогли перемогти дракона в собі і після смерті реального дракона, спершу вибрали злодійкуватого бургомістра, а потім зраділи реінкарнації дракона.

Переживати фантомні болі після краху імперії — природний процес, але Росія в нього скотилася повністю. Тому я не вважаю, що на зміну правлінню Путіна в Росії прийде торжество ліберальної демократії. Тому що Росія сьогодні — це країна з геть зруйнованими демократичними інститутами, зруйнованими судами, відсутністю діалогу на всіх рівнях, починаючи з парламенту, де діалог — форма його існування, закінчуючи медіа. Країна з відсутністю самих медіа, які повинні пояснювати велику країну. Наприклад, пояснювати Магадану, як живе Псков і Калуга. Магадану немає сенсу дивитися федеральні російські канали, тому що там немає Магадана, одна Україна.

Росія втратила свій інформаційний суверенітет, бо українці — власники інформаційного російського поля. Якщо не знайдеться завтра нас на інформаційній карті, Росія повисне в повітрі. Що їй обговорювати, крім нас і ще трохи США? У такій країні ліберальна демократія може бути фіналом дуже довгого і послідовного руху, але ніяк не стартовою точкою зміни влади. Тому я не думаю, що на зміну Володимиру Путіну прийде якийсь ліберал. Там все буде куди більш драматично.

Росія буде триматися за Крим до останнього. Сьогодні він — основа її легітимності. Якщо в 2000-х основою легітимності Путіна була виграна Перша чеченська війна, основа його другого терміну — добробут, основа третього — Крим. Залишається тільки гадати, що буде основою четвертого терміну.

Анексія Криму запустила процес складання України. Якби не анексія Криму, українські еліти не зважилися б на жодні серйозні зміни. Для них важливо залишатися в зоні комфорту. А після Криму залишитися в зоні комфорту означало обороняти Україну та їхні власні бізнеси, інакше не залишиться нічого. Якби не було анексії Криму, Москва могла б обнулити результати другого Майдану точно так само, як це було зроблено з першим Майданом 2005 року. І ми б зараз домовлялися з Росією про ціну на газ, армія задумливо дивилася б на непрацюючі танки, а малайзійський Боїнг спокійно б повертався додому.

У майбутніх підручниках історії України буде написано, що анексія була дефібрилятором для України.

Українцям важливо розуміти, що не можна відмовитися від регіону, який окупований ворогом. Тому що вся війна почалася з Криму, а не з бойових дій під Волновахою. У Криму були перші загиблі. Там з'явилися перші політв'язні. Не було б анексії Криму, не було б усього, що сталося на Донбасі. Це лише другий акт кримської п'єси. І буде закінчена ця війна тільки тоді, коли Крим повернеться до складу України.