Ех, молодь

Українська футбольна збірна готується перемогти у відбірковому турнірі Євро-2020. Чудова мета. Невирішеним залишається тільки одне питання: як?

Ігор Бойко

На початку осені 2016 року перспективи футбольної збірної України виглядали просто чудово. Поряд із досвідченими і умілими гравцями з'явилася молодь: Віктор Коваленко постійно грав в стартовому складі Шахтаря, Олександр Зінченко перейшов до Манчестер Сіті, провів з командою хороші збори і поїхав набиратися досвіду в ПСВ Ейндховен (Нідерланди). Засяяв у складі київського Динамо Віктор Циганков. Прогресувати почали його одноклубники — Микола Матвієнко, Володимир Шепелєв, Артем Бесєдін. У відмінній формі перебуває голкіпер з луганської Зорі Андрій Лунін і центральний півзахисник бельгійського Генка Руслан Малиновський.

На ці імена досі покладається головна надія на світле майбутнє збірної України. Коментатор телетрансляцій матчів збірної України Віктор Вацко наголошує, що кваліфікація на чемпіонат світу 2018 року стала певним перехідним періодом у формуванні збірної. "За два роки спільної роботи і після стількох пережитих хвилин радості та стресу команда та тренерський штаб отримали можливість краще дізнатися одне одного", — говорить він.

Однак в ході відбірного турніру стало очевидним, що молоді гравці ще нестабільні і ледь витримують темп "дорослого" футболу. Коваленко і Зінченко почали сезон в якості двох безумовних гравців стартового складу, але незабаром випали з числа претендентів на потрапляння в основу. Щось подібне сталося і з іншими їхніми однолітками.

Керівник інтернет-сайту Sport Arena Кирило Крижановський констатує, що виховання молодих гравців високого рівня майстерності і психологічної стійкості — поки що не наш сильний коник. А без цього складно сформувати основу для міцної команди. "Українські молоді й талановиті футболісти ментально не готові до жорсткої конкуренції", — резюмує експерт.

Але це зовсім не означає, що настав час скласти гетри. У вересні в українських ЗМІ з'явилося повідомлення про те, що легендарний форвард збірної України Андрій Воронін займеться селекційною роботою для головної команди країни. Чутки ці сильно перебільшені, але і в них є частка правди. Коментуючи їх НВ, Воронін повідомив, що не має офіційного запрошення від ФФУ. "У мене була розмова з [Андрієм] Шевченком, і він мене попросив з'їздити на пару ігор, що я з задоволенням і зробив", — пояснює Воронін. Йдеться про ігри молодих українців в зарубіжних клубах. Воронін почав їх переглядати. Поки що на неясних для себе засадах, але з високою часткою оптимізму.

10 листопада, того самого дня, коли головна команда країни приймала в товариському поєдинку у Львові збірну Словаччини, молодіжний склад збірної України вийшов битися проти однолітків з Англії. Цей матч мав важливе турнірне значення у відбірковому турнірі до чемпіонату Європи-2019 U-21. На цей поєдинок Андрій Шевченко відрядив свого колегу Олександра Головка, тренера молодіжки, групу талановитих виконавців. У їхньому числі — Зінченко, Бесєдін та Коваленко. Словом, ті, хто вже встиг засвітитися в команді №1. Англійці вчинили з точністю до навпаки. Кілька важливих гравців їхньої збірної U-21 Джо Гомес, Рубен Лофтус-Чик і Таммі Абрахам отримали свій перший виклик у національну команду. І вони прийняли це запрошення. Ніхто в Футбольної асоціації Англії не протестував. Хоча причини були. Адже англійська молодь залишила свою збірну перед важливим для них матчем в Києві і поїхала в розташування національної збірної, яка свої турнірні завдання вже виконала на відмінно.

Просто для тамтешніх функціонерів ясно: потреби першої команди понад усе. Всі, починаючи U-16 і закінчуючи U-21, повинні працювати на виховання гравців головної збірної, а не навпаки. В Україні ця система поки що працює в обидві сторони. А тому опорою головної команди країни все ще залишаються її вікові футболісти.

Як показав сезон, що минає найголовніша проблема збірної — практично повна відсутність ефективних гравців атаки. Іншими словами, ахіллесова п'ята Шевченка-тренера — відсутність в команді Шевченка-форварда.

Будучи гравцем, він сам встановив таку високу планку на позиції центрального нападника, що досі всіх потенційних форвардів збірної міряють по Шевченку.

І всі вони програють йому, одному з найкращих форвардів Європи свого покоління, єдиному власникові Золотого м'яча в новітній історії України.

Всі пам'ятають його блискучу кар'єру в італійській серії А, коли він виступав за місцевий Мілан і кілька сезонів поспіль ставав одним з найзабивніших гравців не тільки клубу, але і всієї ліги. У збірній за 111 матчів Шевченко забив 48 м'ячів. Ближче всіх до цього результату підійшов його тезка Ярмоленко — 33 м'ячі. На третьому місці з пристойним відставанням від обох — Сергій Ребров (15). Цей показник — ілюстрація того факту, що проблема з підбором нападників в українській збірній не нова.

Головна ж труднощі не в тому, що сучасні форварди програють Шевченкові, а в тому, що тепер ця позиція і зовсім гола. За час відбіркового турніру на вістрі атаки пробувалися Артем Кравець, Євген Селезньов, Артем Бесєдін та Роман Зозуля. Але кожен з них втрачав місце в стартовому складі не тільки в збірній, але і в своїх клубах.

"Проблема не в якості наших форвардів, а в тому, що всі вони в один час зіткнулися з різного роду неприємностями — травмами, відсутністю ігрової практики, через що тренерський штаб збірної не зміг на них розраховувати під час відбіркового циклу", — пояснює Вацко.

І ось вже після завершення відбору проти Словаччини на перший товариський матч до складу збірної викликали форварда — 27-річного Юрія Коломійця. Для нього це був дебют в національній команді. Але на момент виклику Коломієць в чемпіонаті України забив всього 5 голів в 15 матчах. Навесні нападник грав у складі угорського клубу МТК, який за підсумками сезону вилетів з місцевого вищого дивізіону. Там показники Коломійця були наступними: 2 м'ячі в 12 іграх. Це не той результат, який змусить тремтіти суперника. Шевченко продовжує промацувати грунт. Але грунт все ще пухкий.

І все ж в Україні є перспективна молодь з числа нападників, прогрес яких може вирішити проблему в лінії атаки: той же Бесєдін, Андрій Боярчук (Шахтар, Донецьк), Станіслав Біленький (Олімпік, Донецьк), Артем Довбик (Дніпро). До речі, в найближче трансферне вікно Довбик може залишити Україну і перебратися в одну з європейських топ-ліг. Низка ЗМІ повідомляє, що 20 річним форвардом зацікавилися в Аугсбурзі (Німеччина) і Селтіку (Шотландія). Пристойний вибір.

Можливо, Захід нам допоможе. Допоможе з вихованням забивних форвардів. Андрій Воронін в це теж вірить. Він придивляється до тих гравців, хто вже виступає в зарубіжних клубах. 38-річний одесит живе в Німеччині, і йому звідти видніше, що відбувається на кухні європейського футболу. Він називає НВ двох футболістів, на яких, на його думку, вже слід звернути пильну увагу.

Один з них — півзахисник Владлен Юрченко з леверкузенського Байєра 04, інший — 24-річний Борис Тащи. "Тащи дуже добре виглядає в Дуйсбурзі, — каже Воронін. — Хоч це і друга бундесліга, але, повірте, рівень там дуже хороший, не гірший за чемпіонат України". У Європі ще є багато першостей "не гірших за чемпіонат України". І там можна пошукати загублені українські таланти.

Ще один ресурс для зростання, хоч і хиткий, але вже запущений в обіг, — натуралізація легіонерів, які виступають в українській прем'єр-лізі.

Так, наприклад, під кінець відбіркового турніру ЧС-2018 збірна України отримала можливість посилити склад. Перед вирішальними матчами проти Косово і Хорватії в команду влився новий українець — Ромеро Марлос (Шахтар, Донецьк).

Натуралізація Марлоса — це, ймовірно, початок великого шляху "з варяг у греки". Ще в 2015 році спортивний директор збірних України Євген Красніков говорив, що ФФУ скоро займеться натуралізацією гравців. Тоді йшллся про Тайсона, але потім необхідність відпала через виклик того в збірну Бразилії. Тепер стали примірятися до Ісмаїлі (Шахтар, Донецьк).

"Якщо він більше п'яти років перебуває в Україні і хоче отримати український паспорт, то нехай рухається в цьому напрямку, — заявив Шевченко ЗМІ про перспективи Ісмаїлі.— Ми його розглядатимемо, якщо він отримає українське громадянство". Можливо, за Ісмаїлі і Марлосом підуть й інші їхні земляки, які ще не заграли за свою національну збірну.

Можливо, для завдання з виходу на Євро-2020 найкращого рішення і не знайти. Але це короткострокове рішення проблеми, якщо взагалі рішення. Натуралізація не наближає країну до її головної футбольної мети — міцного кістяка національної збірної. Мета досі не досягнута. Але ми на шляху. "Україна отримала досвід, який дозволить підійти до відбору на Євро-2020 сильнішою, — робить висновок Вацко. — З іншого боку, зрозуміло, що цього разу фіаско в кваліфікації виправдати буде неможливо".