Дуже цінні кадри

Польський кінематограф навіть без багатомільйонних бюджетів завойовує найпрестижніші нагороди світу кіно

 

Дмитро Куц, публіцист, перекладач, 
фотограф міжнародного кінофестивалю 
CAMERIMAGE (Польща)

 

 

Польща — звичайнісінька європейська країна, тому дві головні розваги тут, звичайно ж, футбол та кіно. На щастя кіноманів усього світу, з останнім справи в поляків йдуть набагато краще. Тож варто ліпше познайомитись з польським різновидом “найважливішого з мистецтв”, тим більше що у мистецтвознавстві навіть існує термін польська школа кінематографії.

І хоча ним окреслюють режисерів зламу 1950–1960‑х, сучасне покоління польських кінематографістів теж, безперечно, вийшло з цієї школи й зуміло примножити досягнення своїх вчителів. На перший погляд, особливо якщо цей погляд зрідка відривається від екрану телевізора, може здатись, що польське кіно — це Наші пані у Варшаві та Епоха честі з невеликими вкрапленнями Барбари Брильської та чотирьох танкістів разом із Шариком.

Насправді ж польський кінематограф набагато глибший та багатший, що неодноразово доведено численними нагородами на найпрестижніших кінофестивалях світу. Серед найсвіжіших досягнень — Оскар 2015 року за найкращий іноземний фільм (стрічка Іда) та дві нагороди на фестивалі Sundance.

“Життя сповнене сюрпризів”,— так прокоментував рішення журі режисер фільму Іда Павел Павліковський, після того як Ніколь Кідман назвала ім’я переможця.

Дія Іди відбувається у Польщі 1962 року. Дівчина Анна — сирота, що провела дитинство у католицькому монастирі — вже готова прийняти постриг. Раптом їй стає відомо, що вона — єврейка, яку під час війни сховали ченці, щоб врятувати від нацистів, а її справжнє ім’я — Іда. Вона вирушає на пошуки могили своїх батьків, й ця подорож змінює її життя. Чорно-білу стилістику стрічки було обрано невипадково. Таким чином режисер передає атмосферу епохи. Іда — один з гарних прикладів сучасного польського кіно, а також приклад наслідування стилю Інгмара Бергмана та Мілоша Формана. Фільм Іда вийшов у прокат у 2013‑му й зібрав касу в $13 млн.

Якщо ж перераховувати всі нагороди та номінації на Оскар, у Каннах, Венеції та Берліні, не кажучи вже про менш знамениті кіноімпрези, навряд чи у цьому журналі знайшлося би місце для інших матеріалів. Адже досягнення польських кінематографістів не обмежуються лише польською продукцією. А крім режисерів є ще оператори, монтажери, композитори та інші працівники кіноіндустрії — може, й менш відомі, але не менш важливі для кінцевого результату, котрим ми насолоджуємося на екрані. Власне, польські кіно­оператори та кінокомпозитори напрочуд добре зарекомендували себе за межами країни.

Варто згадати хоча б Януша Каміньського — володаря двох Оскарів й чотирьох номінацій на Оскар за найкращу операторську роботу. Нагороду йому принесли стрічки Список Шиндлера та Врятувати рядового Раяна. Або взяти, приміром, композитора Войцеха Кіляра, до речі, уродженця Львову — автора музики до таких кінохітів, як Дракула Брема Стокера, Дев’яті врата та Піаніст. За Піаніста він також отримав номінацію на Оскар та здобув Сезар — нагороду французької Академії кіномистецтва.

Як відомо, досягнення не з’являються нізвідки, самого лише таланту та відчуття прекрасного недостатньо, щоб створити фільм. Потрібні також гроші. Найкращим свідченням уваги, яку Польща приділяє розвитку кінематографу, є заснований у 2005 році Польський інститут кіномистецтва, основними завданнями якого є підтримка власне кіновиробництва, просвітництво та розповсюдження кінематографічної культури, допомога кінотеатрам, у тому числі дофінансування ремонтів, модернізації, впровадження електронних систем купівлі квитків та, звичайно ж, промоція здобутків польського кінематографу за кордоном.

Бюджет на вищезгадані цілі 2016 року склав майже 169 млн злотих — це більше $ 40 млн. Звичайно ж, за голлівудськими мірками цих грошей вистачило б лише на середню мелодраму. До прикладу, у $ 40 млн обійшлися зйомки П’ятдесяти відтінків сірого, а ось Шалений Макс: Дорога гніву коштував вже $150 млн.

Але зважаючи на те, що бюджет оскароносної Іди склав лише € 2 млн, можна вважати такі обсяги фінансування цілком пристойними. Що ж варто подивитись, щоб скласти враження про сучасне польське кіно?

День вар’ята (Dzień świra), 2002 рік, режисер Марек Котерскі.

Напрочуд смішна комедія, від якої стає дуже сумно,— приблизно так можна описати цю стрічку про невротичного інтелігента, шкільного викладача польської мови та літератури, крізь життя якого можна побачити суспільно-політичний зріз Польщі на зламі століть. В опитуванні впливової інтелектуальної радіостанції Трійка День вар’ята було визнано найкращим фільмом першого 25‑річчя незалежності (1989–2014).

 

 

Боги (Bogowie), 2014 рік, режисер Лукаш Пальковскі.

Біографічний художній фільм, або, по‑американськи кажучи, байопік, присвячений знаменному кардіохірургу Збігнєву Релізі та першій вдалій пересадці серця у Польщі (1987 рік). Один з найбільш нагороджуваних польських фільмів (33 нагороди та номінації). До речі, зроблену одразу по операції фотографію чоловіка, який став прообразом головного героя фільму, можна побачити серед 100 найкращих фотографій журналу National Geographic.

 

 

Хлопці не плачуть (Chłopaki nie płaczą), 1999 рік, режисер Олаф Любашенко.

На відміну від голлівудської стрічки з такою самою назвою та того ж року, польські Хлопці… змусять глядача плакати хіба що від сміху. Одна з найпопулярніших польських комедій усіх часів, цитати з якої і досі можна почути на вулицях і побачити в інтернеті.