Інше Щастя

За кілька кілометрів звідси — лінія розмежування. Хоча насправді вона проходить, як справедливо зауважив хтось із місцевих, у головах

Сергій Жадан,
письменник

На в'їзді в Щастя наш водій показує місце, де два роки тому в нього ледь не влучив Град. Він повертався до Харкова від військових, і тут зателефонував знайомий. Щоб поговорити, водій пригальмував, коли попереду, на трасі, щось почало вибухати. “Можливо, і влучили б,— філософствує він тепер.— А може, й ні".

У Щасті довго намагаємося знайти іншу школу. Зупиняємося, запитуємо у чоловіка, що веде за руку дівчинку. На мою українську він відповідає по‑українськи, потім чує, як водій говорить по‑російськи, і повертається до російської.

У школі, в приміщенні їдальні, що служить одночасно і актовим залом, на стінах — малюнки з козаками. Репродукції робіт Рєпіна, Васильківського, Базилевича, багато дитячої творчості. Козаки всі однотипні — в шароварах, чубаті, з довгими вусами. На сцені гасло: "Козацька сила — в розумі". Окремо на стіні висить меню: масло, хліб, компот.

— Вікна недавно ставили? — запитую у місцевої вчительки, показуючи на нові склопакети.

— Ні,— заперечила вона.— Ще до війни. Під час війни довелося міняти тільки на першому поверсі — снаряд прилетів на стадіон, осколками вибило скло. Але останнім часом все спокійно. Діти починають повертатися. Хоча спочатку їх чимало виїхало.

— Куди поїхали? — уточнюю.

— У Росію, звісно.

Після виступу спілкуємося з місцевими жінками. Виявляється, вони організували курси української мови. “Чуєте, яка у нас українська? — запитують.— Хочемо говорити грамотно". На курсах 16 осіб. Вчителька молода, енергійна. Вже було чотири заняття.

Підходить чоловік, розповідає про Луганськ. Каже, що до війни був там директором заводу. Тепер цей завод "віджали".

— Але він хоч працює? — цікавлюся.

— Де там,— махає рукою.— Порізали на метал. Вивезли.

— Послухай,— кажу,— це ж нерозумно. Це ж завод. Він може давати гроші.

— Але їм треба жити,— відповідає він.— Коли я працював, до війни, приїжджав туди вранці і повертався додому вночі.

Всі згадують про те, як було до війни. Як жили, як працювали. Кажуть без відчаю, швидше з сумним усвідомленням того, що так, як раніше, більше ніколи не буде. Але, схоже, ніхто і не хоче, як раніше. Всі хочуть, щоб стало інакше. Оскільки тоді взагалі незрозуміло заради чого все це, заради чого всі жертви.

У місті і справді спокійно, обстрілів давно не було. Може навіть здатися, що немає ніякої війни. Хоча очевидно — вона зовсім поруч, нікуди не поділася, лежить, вичікує.

Пам'ятаю, як ми приїжджали в Щастя у квітні 2014‑го. Їхали в бік Луганська, об'їжджали блокпост сепаратистів. Гора покришок, радянський прапор нагорі, і жодної живої душі. Де були ці сепаратисти? І ким вони були? Де вони тепер? І чи радіють вони лінії розмежування та вивезеним заводам? Звісно, питання в порожнечу.

Але якщо копнути глибше, я можу пригадати, як десятки разів проїжджав це містечко в дитинстві, коли всі відстані здавалися такими нескінченними, а сосни і будинки — такими високими. І розпечена траса тонула у променях сонця, що пробиваються крізь ці сосни. І повернення додому здавалося чимось дійсно казковим і фантастичним. І це невелике містечко, назву якого я встигав прочитати на вказівнику, повністю відповідало тому, що ти відчував — щастя, ти відчував щастя, і це щастя було в усьому — в сонячному світлі, в соснових стовбурах, у присутності батька.

Знаю, що час не можна повернути назад. Але я і не хочу повертати його, бо є речі, які залишаються з нами назавжди. І ось це відчуття свого місця, своєї території, своєї батьківщини — належить саме до таких речей. І жодна війна, жоден окупант, жодна смерть цього не змінять.

Теплі золоті вогні панельників освітлюють зимову ніч. Зі школи вибігають діти, перегукуючись, зникають у лютневих сутінках. У темряві погойдуються важкі сосни. За кілька кілометрів звідси — лінія розмежування. Хоча у відповідь на питання, де саме вона проходить, хтось з місцевих справедливо зауважив: у головах.