Довгий шлях додому

Напередодні анонсованого великого обміну полоненими між Києвом і Москвою дружини кримських татар, яких роками за жахливим звинуваченнями утримують у російських в'язницях, розповідають НВ про своє життя

Ольга Духніч,
Роман Фещенко,
фото — Зоя Шу

М оєму чоловікові Серверу 33 роки, ми живемо у Бахчисараї, і до арешту він працював керівником мережі пекарень Дольче у Криму. Я добре пам'ятаю той ранок 21 травня 2018 року, коли до нас увірвалися з обшуком.

Це був вівторок, один із днів святого для нас, мусульман, місяця Рамазан. У цей місяць ми постуємо в день, а вночі приймаємо їжу, молимося, спілкуємося з сім'єю і друзями. Була 6 ранку, і ми тільки нещодавно лягли. Силовики перескочили огорожу, увірвалися до будинку, вручили моєму чоловікові в руки постанову, і почався обшук. За кілька годин вони перевернули в будинку все, навіть дитячі іграшки прощупували, забрали всі засоби зв'язку, а потім Сервера відвезли. Відтоді він постійно перебуває у СІЗО, спочатку в сімферопольському, а тепер, вже два місяці, у Ростові-на-Дону. Як й інших арештантів із нашого народу, його звинувачують у тероризмі та насильницькому захопленні влади.

У нас четверо дітей, старшому синові вісім років, і він не розуміє, за що забрали його батька. А я не можу йому сказати, він бачить новини на ТБ, ставить нам запитання, — а що я йому відповім? Нашій молодшій дочці два роки, я не можу залишати її часто, тому на побачення до Сервера раз на два місяці ми їздимо по черзі — то я, то його батьки.

У нас четверо дітей, старшому синові вісім років, і він не розуміє, за що забрали його батька

Побачення — це дві години телефонних розмов через скло з прослуховуванням. Говорити рідною мовою забороняють, зв'язок поганий. І в СІЗО, і на суді Сервер тримається молодцем і заряджає мене своєю енергією і твердістю, але я непокоюся через його здоров'я. У нього постійний сухий кашель і псується зір. У камері, де він сидить із дванадцятьма іншими ув'язненими, маленьке віконце майже під стелею, світло не потрапляє всередину. Вони перуть речі й сушать там само. У камері постійно волого і холодно.

Годують їх погано, а передавати вітаміни або домашню їжу не можна, тільки розчинні каші та локшину. Для лікування у ростовському СІЗО від усіх хвороб тільки ібупрофен. А ще всюди таргани, навіть у віконце для передач заповзають, коли залишаєш продукти.

Нам дуже допомагають наші сусіди, наша сільська громада. Ніхто не вірить у ці абсурдні звинувачення. Кожен намагається чимось допомогти, приносить продукти, намагається підтримати, я дуже відчуваю цю підтримку. У дощ, холод — не важливо, майже сто осіб завжди приходили на суди в Криму, і зараз у Ростов зі мною їздять 30-50 осіб щоразу. Весь народ скидається грошима, це величезні витрати на поїздки й організацію.

Сервер завжди був помітною і гідною людиною. Він один із перших допомагав сім'ям, батьків яких заарештовували у попередні роки. У нас такий народ, ми багато терпіли й один за одного стоїмо.

Чи вірю я в обміни і виправдання суду? Вже минуло два обміни, і ми не дуже на них сподіваємося. Але ми знаємо, що на все воля Всевишнього, і звільнення точно відбудеться, бо мій чоловік не терорист.

Ми не залишимо Крим. Ще до арешту Сервера ми обговорювали таку можливість і вирішили залишитися. Ми житимемо тут, на своїй землі, куди так довго і важко поверталися наші батьки, де житимуть наші діти. Це наше однозначне рішення.

П ісля закінчення кримської школи мій Рустем вступив на історичний факультет Стамбульського університету. Через певний час за сімейними обставинами повернувся і почав займатися торгівлею — привозив верхній одяг із Туреччини.

У нас троє дітей. Старшому синові вже 16, дівчаткам 12 і 9 років. Своє сорокаріччя Рустем зустрів у СІЗО Сімферополя.

Зараз у Ростові-на-Дону тривають судові засідання, розбирають матеріали справи, у якій проходить Рустем. Стримати якісь емоції дуже складно — перша фраза була про те, що на нашу адресу було зареєстровано осередок терористичної організації. Це брехня і абсурд. Я заявила, що це брехня, і тоді суддя зробив мені попередження і сказав, щоб я не порушувала судовий процес. Це повний абсурд.

У минулий приїзд мені не дали дозволу на побачення. Тепер ми плануємо поїхати 26 лютого на наступне судове засідання і дуже сподіваємося, що нам дадуть дозвіл хоча б на півтора-або двогодинне побачення.

Чоловік тримається гідно, він чудово розуміє, що провини його немає. Він відстоює свою невинність і завжди всміхається. Він бадьорий, налаштований на позитив і навіть мене заряджає енергією. У мене виростають крила, коли бачу, як тримається мій чоловік.

Понад десять місяців Рустема утримували у сімферопольському СІЗО у невеликій камері з ліжками у два поверхи. Там постійно перебувало близько 20-22 осіб. Чистої води немає, дуже холодно. Їх виводили на прогулянки на якийсь верхній поверх, і вони весь цей час взагалі не бачили неба і сонця. Плюс до цього дуже мізерний набір продуктів, які можна передавати у сімферопольське СІЗО. Молочних продуктів там немає. А ту їжу, що давали, їсти неможливо.

У мене виростають крила, коли я бачу, як тримається мій чоловік

Його забрали, коли він був абсолютно здоровий, а тепер у нього проблеми з травленням, верхніх зубів практично не залишилося.

Коли його переводили з Сімферополя у Краснодар, щоб потім доставити в Ростов, він 12 годин їхав у "стакані" — це спеціальне відділення у автозаку шириною 50 см із невеликими отворами для повітря. А вага мого чоловіка 100 кг. За тиждень із Краснодара його так само перевезли у київське СІЗО.

Коли його затримали, у дітей був просто шок. Їм непросто, вони ходять до школи, спілкуються з однокласниками, і водночас, уявіть, їх батька звинувачують у тероризмі.

Мене дуже підтримує сім'я, наш народ. У перші хвилини обшуку багато людей прийшли до нашого дому, на вулиці стояли і говорили: ви не одні. У культурі нашого народу це закладено — якщо твоєму сусідові або брату важко, ти маєш бігти і допомагати йому, передусім морально. Потім до мене приїздили люди, з якими ми взагалі не були знайомі, вони говорили: ми з вами, ми вас підтримуємо, ми читаємо за вас молитви.

І діти не замкнулися у собі, вони чекають батька, вірять, вони кажуть: наш батько герой, ми молимося Богу і знаємо, що наш батько може в будь-який час відкрити двері й увійти до будинку.

Я — адміністраторка медичної клініки, перебуваю весь час серед людей і бачу, що ставлення до мене за цей рік не змінилося. Іноді навіть відчуваю, що й у людей інших конфесій якусь незручність щодо мене, їм незручно, що влада такі речі робить.

Я дуже сподіваюся на обмін, що Рустема звільнять. І я не знаю, як нам бути, якщо це станеться: зараз все настільки розмито, що не можна будувати плани. Мій чоловік міг виїхати з Криму вже в перші дні приєднання до Росії. Але не хотів цього робити, бо не для того його сім'я поверталася до Криму, долаючи дуже серйозні перешкоди. І Рустем нічого не боявся, адже він нічого протизаконного не робив. Тому зараз у нас немає бажання їхати, залишати свою домівку, своїх літніх батьків, близьких, коріння виривати. І зараз ми боремося, аби довести, що вини наших чоловіків у цій справі немає.

З а освітою мій чоловік Емір-Усеїн Куку менеджер-економіст, завжди працював за фахом. А останні роки був інспектором центру інформаційного та матеріально-технічного забезпечення Ялтинської мерії. Але він не був держчиновником, це не держслужба. Ще у нього незакінчена вища юридична освіта, і він входив до Кримської контактної групи з прав людини.

У Кореїзі, та й усій Ялті, він був відомий своєю активністю, чуйністю. Якщо потрібна була якась допомога на заходах, завжди був у перших рядах. До нього зверталися за порадою, якщо йшлося про якісь питання економіки або торгівлі.

Вперше співробітники російських спецслужб прийшли до нього на роботу в 2014-му. Свій візит пояснили тим, що кого не запитай, всі про Емір-Усеїн Куку і говорять. Ось і зайшли познайомитися. А часи тоді були тривожні, страшні.

У квітні 2015-го мого чоловіка, коли він вранці йшов на роботу, намагалися викрасти. На зупинці громадського транспорту невідомі оглушили його ударами в голову і спробували заштовхати у свою автівку. Але оскільки це привернуло увагу людей, Емір-Усеїна привезли додому. І всю дорогу його з лайкою били, через що добряче постраждав лівий бік тіла.

Все закінчилося обшуком будинку силами спецназу. Це була якась сцена з голлівудського бойовика. Немов затримують якогось великого злочинця, а не інтелігента в окулярах. Тоді чоловіка залишили у спокої. Хіба що нам потрібно було ходити на допити.

Це була якась сцена з голлівудського бойовика. Немов затримують якогось великого злочинця, а не інтелігента в окулярах

А вранці 11 лютого 2016-го, зламавши двері, в наш будинок знову вдерся озброєний спецзагін. Не дозволивши зробити ранковий намаз, вони поклали Емір-Усеїна на підлогу і провели повторний обшук. Аж до розбирання дивана і меблів, які не погребувавши ні відром для сміття, ні кошиком для білизни, ні морозильною камерою, ні крупами. Але взяли з собою тільки ноутбук і кілька книг. Останні пізніше повернули. А чоловіка того ж дня заарештували, заявивши: "Увечері ви офонарієте".

Зрештою чоловіка звинуватили в причетності до терористичної організації та спробі насильницького захоплення влади. Я разом із двома нашими маленькими дітьми, його мамою і братом їздили на апеляційні засідання, аби його побачити. Бо всі ці суди — абсолютна формальність. Аж до останнього суду з винесенням вироку. У листопаді 2019-го чоловіка засудили до 12 років колонії суворого режиму.

Своє сорокаріччя у 2016-му Емір-Усеїн зустрів у в'язниці. А місяць тому його і ще двох фігурантів ялтинської групи так званої справи Хізб ут-Тахрір етапували до Новочеркаська Ростовської області. Це саме та в'язниця, де у 2014-2016 роках утримували Надію Савченко. Мій чоловік перебуває в одиночній камері. Похмуре, моторошне місце.

Тиждень тому разом зі старшим сином їздила до нього на побачення. Емір-Усеїн виглядає задовільно, але про умови утримання і про судовий процес на побаченнях говорити заборонено. Сказав тільки, що не холодно, і що сидить один. Побачення тільки раз на місяць.

Після арешту чоловіка, протягом чотирьох років співвітчизники ставляться до нас із великим співчуттям, розпитують і всіляко підтримують.

Звісно, сподіваємося, що, можливо, буде перегляд обвинувальної статті, бо це просто абсурд. Дивишся на вироки, винесені кримським активістам, і дивуєшся, наскільки позитивних і помітних людей оббрехали, звели наклеп, а потім присудили божевільні, страшні терміни. Але, як кажуть наші адвокати, на всі ці екстремістські статті у РФ виділяється величезний бюджет, і його потрібно освоїти.

Маю велику надію, що наша сім'я буде разом. І для нас кримська родина дуже важлива. Адже Емір-Усеїн — син відомого учасника національного руху кримських татар Кемала Куку. А любов до Криму ми ввібрали з молоком матері. І це не просто слова.

З моїм чоловіком і батьком наших чотирьох дітей Сейраном Салієвим ми познайомилися ще у студентські роки, коли вчилися в університеті. Він — на філологічному, а я — на економічному факультеті.

Сейран був знавцем історії, володів кримськотатарською, російською, англійською та турецькою мовами, працював екскурсоводом. Також він навчав кримськотатарських дітей арабській мові: священна книга мусульман — Коран — написана саме на ньому.

Він вів волонтерську роботу, збирав кошти на лікування онкохворих дітей. Вже після арешту Сейрана до нас у будинок приїздили незнайомі мені кримчани і дякували за надану їм допомогу.

Я ж займалася науковою роботою, писала дисертацію з економіки.

Все змінила весна 2014-го.

На півострові почалися репресії та переслідування активних жителів, зокрема кримських татар. Людей викрадали, а пізніше знаходили їх понівечені тіла.

Оскільки про це не можна було мовчати, а професійних журналістів російська влада видворила з Криму, функцію цивільних журналістів, юристів та правозахисників на себе взяли активні кримчани, які стали ядром громадського руху Кримська солідарність. Серед них були Сейран і я.

Побачень із чоловіком мені не дозволяли півтора роки

Рано вранці 11 жовтня 2017-го, після низки сфабрикованих проти чоловіка справ про адміністративні правопорушення, російські силовики провели у нашому будинку в Бахчисараї моторошний обшук. У пошуках так званої зброї, котрою вони вважають релігійну літературу, перевернули весь будинок. Шукали навіть у дитячих книгах і моїх статтях з економіки. Зрештою нічого особливого не знайшли, але Сейрана заарештували.

Йому ікримінують кримінальну статтю Участь у діяльності терористичної організації, яка передбачає до 20 років в'язниці. А пізніше додали ще два сфабриковані кримінальні звинувачення.

Майже два роки чоловік перебував у сімферопольській в'язниці, а потім його етапували у Ростов-на-Дону. Там судові процеси за суттю перед винесенням вироку відбуваються у відкритому режимі. Тому дружини, мами, батьки й діти політв'язнів кримчан змушені долати 700 км, щоб хоч на суді побачити близьких.

Побачень із чоловіком мені не дозволяли півтора роки. Зараз побачення двічі на місяць.

Наш 12-річний син допомагає у вихованні молодших сестер, а дівчатка допомагають мені у роботі. Коли у наш дім постукала біда, чоловік просив, щоб я на елементарному рівні все пояснила дітям. До моєї великої радості, малюки дуже стійко все сприйняли. Головним чином завдяки народній підтримці. Адже вони бачать, що будинок переповнений гостями, які підтримують нас, а їхній тато — герой.

Арешт Сейрана підштовхнув мене до створення проекту Кримське дитинство, який опікується 170 дітьми, батьки яких заарештовані, 10 із них народилися після арештів батьків. Переважно це реабілітаційна робота з дітьми, ми проводимо екскурсії, майстер-класи, психологічні тренінги, щоб ці малюки відчули барви дитинства.

Нещодавно адвокат чоловіка передав листа, у якому Сейран попросив дізнатися у дітей, який подарунок вони хочуть, щоб я їм придбала. Дівчата попросили якісь ляльки, іграшки. А син кілька разів відмахнувся, сказавши, що йому нічого не треба. Я вже жартома запитала:

— Що, невже iPhone X?

А він відповів:

— Я так хочу, щоб тато повернувся.