Дипломат Його Величності

Люк Якобс, посол Бельгії в Україні, вважає політичний устрій своєї країни надзвичайно стійким, оскільки, на його думку, лише конституційна монархія здатна вирішити всі суспільні і національні розбіжності у строкатому бельгійському світі. Однак копіювати брюссельську модель Якобс не рекомендує

 

Мирослава Макаревич

 

 

15 листопада Бельгія відзначає День короля. Це ювілейне торжество, оскільки День святих Леопольда і Альберта — двох перших королів Бельгії — відзначається з 1866 року, тобто святкується вже 150 років. Люк Якобс, посол Бельгії в Україні, каже, що торжество має лише церемоніальний характер. Але в цей день бельгійці демонструють собі і всьому світові, що свято шанують свій суспільно-політичний устрій — федеральну парламентську демократію на чолі з конституційним монархом. Вони вважають таку модель успішним і стійким устроєм. Король грає важливу офіційну роль арбітра між різними політичними силами в країні. Його роль хоча і виглядає декоративною, але за фактом незамінна.

Наприклад, після виборів, у процесі створення нового коаліційного уряду, з ним обов'язково консультуються різні політичні лідери. Королівський палац відкритий і проводить дуже грамотну комунікативну політику. "Король Філіп і його дружина королева Матильда з їхніми чотирма дітьми улюблені й шановані у своїй країні",— підкреслює Люк Якобс. В кінці 1990‑х монарх заснував Фонд принца Філіпа, мета якого — зблизити різні мовні громади Бельгії.

Національне питання було і залишається актуальним навіть для такої високорозвиненої і толерантної культури, але при цьому зовсім не однорідного бельгійського суспільства. Проте єдність протилежностей, грамотна національна політика і невідворотність глобалізації перетворюють бельгійське королівство в домівку для багатьох народів.

Відмінна тема для початку бесіди, яка завела нас у роздуми про подальшу долю Євросоюзу, візового режиму для українців і свободи слова в Україні, втім, якою Якобс вражений, але актуальну інформацію він вважає за краще отримувати переважно з західної преси.

Хто, на ваш погляд, найвеличніший бельгієць і чому?

Це не реальний персонаж, а вигаданий репортер Тінтін (Tintin). Чому він? Він найвідоміший бельгієць (сміється). Його пригоди перекладені, напевно, на більшість мов світу. Українською він ще не перекладений. І цю прогалину слід би усунути.

В якій країні, крім Бельгії, ви б хотіли жити і чому?

Я порадився з дружиною, і ми дійшли висновку, що це була б Іспанія, яка сьогодні є дуже популярним туристичним напрямком для бельгійців. Іспанія популярна як для другого громадянства, так і для переїзду на пенсії. Особливо приваблює бельгійців узбережжя. Але я люблю середню Іспанію. Якби я жив в Іспанії, я б багато подорожував. Історія наших країн неймовірно переплетена. Ми непогано дізналися Іспанію, коли працювали в Марокко, саме через неї літали додому.

Остання книга, яка справила на вас враження?

Vielleicht Esther (Здається, Естер). Це тріумфальний дебют Катерини Петровської, письменниці, яка народилася в Києві, але з юності живе в Німеччині. Книга вже перекладена на багато мов. Я читав її голландською. Чому ця книга? Письменниця розповідає історію своєї єврейсько-української родини через призму подій епохального значення: революції, світові війни, втеча, еміграція, Бабин Яр... Вона досліджує, представляє мозаїку спогадів свого дитинства, спогадів її батьків, дідусів, бабусь... Книга народжує багато асоціацій, пов'язаних з Україною, Києвом, а також дала нам багато інформації, викликала відгук у нас з дружиною. Напевно, ми її відчули якось особливо, на відміну від тих, хто не знає української історії і ніколи не був в Україні. З цією книгою хочеться повернутися в Україну і прочитати її знову.

Які у вас цілі?

Якщо говорити про професійні цілі, то я хотів би, щоб про Україну більше знали у Бельгії. А Бельгію знали краще в Україні. В особистому плані хочу бачити всіх щасливими. Якщо ви дали життя п'ятьом дітям, то дуже турбуєтеся, як вони побудують своє життя.

Кому б ви не подали руку?

Я б не подав руку нечесним людям. Однак ви ніколи не знаєте і не можете судити з першого погляду, яка людина насправді (посміхається).

— Ви випускник Лювенського католицького університету, найстарішого і найбільш котируваного в Бельгії. За шість століть існування він пережив багато перипетій, в тому числі давній конфлікт між фламандськими та валлонськими студентами. Після якихось подій перші змусили других переїхати? Як розв'язуються у багатомовній, багатокультурній Бельгії проблеми співіснування?

— Що стосується історії студентських хвилювань, то існування двомовного університету являло собою майданчик для впливу франкомовного ком'юніті на фламандців. Студентські заворушення в університеті вилилися в боротьбу між франкомовними валлонами і голландськомовними фламандцями, а в 1968 році, досягнувши свого піку, вплинули на історію розвитку нашої держави — вона трансформувалася з унітарної на федеративну і залишається нею сьогодні. У Бельгії три офіційні мови: нідерландська, французька та німецька. Розв'язання проблеми мови — це історія, як Бельгія, перетворюючись у федеративну державу, намагалася враховувати інтереси різних мовних груп в єдиній країні. Столиця Брюссель — єдиний регіон, який офіційно має дві мови. У Фландрії — голландська. У Валлонії — французька. Сьогодні Бельгія являє собою складну систему державного устрою, але у нас це працює. Система створена з урахуванням всіх політичних, економічних, культурних і мовних реалій нашої країни. По своїй суті, це дуже бельгійська модель, і її навряд чи можна експортувати до інших країн.

— В Європі розвиваються національні рухи. Здається, ідея глобалізації зазнає краху. Чи відчуваєте ви цей тренд і як йому протистоїте?

— Тренду глобалізації неможливо протистояти або дати йому задній хід. Ми повинні, зберігши єдність, вчитися керувати цим трендом на європейському, трансатлантичному рівнях. Звісно, глобалізація породжує як переможців, так і переможених. Це природно. Ці драматичні зміни викликають сентименти, занепокоєння, і хоча вони ірраціональні, але виправдані. Особисто я більше оптиміст у цьому сенсі. Сьогодні ми стоїмо перед викликами, які не можемо вирішити поодинці. А глобалізація надає нові можливості, яких немає у маленького й самотнього гравця в цьому контексті. Європейський союз дає відповіді, як зробити всі європейські держави сильними і більш пристосованими до нових змін, викликів нашого часу, як отримувати вигоду від цих змін і підтримати там, де необхідно.

— Що виграв і що програв ЄС від розширення на схід? І чи потрібно це розширення, якщо воно спрямоване тільки в бік бідних європейських країн. Адже ЄС замислювався як клуб багатих однодумців, чи не так?

— Я не згоден з визначенням ЄС як клубу. Ми не повинні порівнювати його з клубом або блоком, як часто називають Європейський союз в англосаксонській пресі. ЄС — це не інтроспективний, а відкритий політичний проект.

Наприклад, у Бельгії йшли дискусії (коли на порядку денному постало поворотне й амбітне питання про взяття на борт 10 держав—кандидатів на вступ до ЄС), як знайти правильний баланс між поглибленням ЄС і його розширенням. Питання поглиблення в тому, як зробити союз більш солідарним, сильним, ефективним, демократичним. Ми вирішували, як ефективніше працювати: спочатку над поглибленням, а потім над розширенням чи вирішувати всі питання одночасно.

Через деякий час пішли кризи, які серйозно струснули економічну і фінансову сфери всієї Єврозони. В рекордний час ми змогли налаштувати і впровадити нові механізми і органи, щоб належно відповісти драматичним викликам. І це стало надихаючим прикладом, як ЄС, вже в своєму розширеному форматі, готовий протистояти всіляким проблемам, причому як внутрішнім, так і зовнішнім.

Європа сильна тим, що вона пропонує рішення, яке виходить за межі можливостей однієї країни—члена ЄС, маленької чи великої. Сила — в єдності.

— Україна безрезультатно чекає на безвізовий режим вже багато років. Українців обурює не стільки наявність віз, скільки труднощі в їх отриманні. Треба постійно доводити, що у тебе є гроші, готувати величезну кількість документів про сімейний стан, майно, брати довідки з банку і з роботи...

— Візова лібералізація — це мета, до якої вперто йдуть ЄС і Україна. Ми діємо за чітко прописаним планом. Це багатоступінчастий законодавчий і демократичний процес. І питання лібералізації візового режиму обговорюється не тільки з Україною, але і з Грузією, Туреччиною, беруться до уваги всі нюанси цьогорічної великої міграційної кризи в ЄС. Якщо виникають паузи в діалозі, вони не спрямовані проти вашої країни. Це процес, який розвивається в правильному напрямку у відповідності з європейським законодавством. Зараз ми перебуваємо на етапі спрощення візового режиму з Україною.

— Від свободи пересування до свободи слова. Ви перебуваєте в Україні третій рік. Як ви оцінюєте стан свободи слова в Україні? Ви, високопоставлений західноєвропейський дипломат, довіряєте українським ЗМІ?

— Я під великим враженням від того, як українці виражають себе, сміливо висловлюють свої думки. Безперечно, Майдан — дуже сильний прояв свобод. Я захоплений розвитком громадянського суспільства в Україні.

Що стосується медіа, я віддаю належне професіоналізму ваших колег. Дуже високі стандарти роботи, комунікативних здібностей, креативності. Але в чому проблема? У більшості немає редакційної незалежності. Дуже шкода, що у вас немає розвиненого громадського ТБ або радіо. Це актуальне завдання для українського медіаландшафту — підняти політично незалежне, плюралістичне мовлення, яке перебувало би під суспільним контролем. Ваші нещодавно створені громадське радіо і ТБ ще досить слабкі гравці. Це має бути підтримано і фінансово, і структурно. Незалежні медіа — основа для подальшого розвитку. ЄС, Рада Європи відіграють у цьому процесі важливу роль. Адже, на жаль, сьогодні в Україні більшість медіа обслуговують інтереси приватних осіб, але не суспільства. Не надто здорова атмосфера в цій сфері.

— Якими медіаджерелами користуєтеся ви, коли збираєте інформацію, наприклад про Україну?

— Читаю, дивлюся BBC World, Euronews — це стандартні джерела. З новин щодо України звертаюся до англомовних інформаційних агентств, прошу співробітників готувати даджейсти, перекладати важливі статті в місцевій пресі. Взагалі, я не дивлюся телевізор, вмикаю, лише коли відбуваються серйозні події. Після чотирирічного перебування в Чехії я трохи розмовляю чеською, тому я не зовсім втрачений і ізольований в російсько-українському мовному світі і можу вловлювати загальний сенс (посміхається). А ще намагаюся слухати українське радіо.

— У вас п'ятеро дітей. Наскільки це типово для Бельгії — багатодітна сім'я?

— П'ятеро дітей — це більше середнього. Це, радше, виняток. Статистика підтверджує: в середньому у бельгійців двоє-троє дітей. Мої діти вже дорослі: молодшому — 20, старшому — 27. Троє вже працюють, двоє навчаються. Всі вони живуть в Бельгії, але народилися за кордоном: два сини — в Ірландії, в Дубліні, дві доньки — в Канаді, в Оттаві, а молодша — народилася в Празі. Ми з дружиною вже 30 років разом, вона — юрист за освітою, як і я, але за фахом ніколи не працювала. Зате в численних відрядженнях зі мною вона здобула нові професії. Сьогодні Анн — вчитель іноземних мов і дизайнер аксесуарів. Вона — дуже творча жінка і вже встигла полюбити Україну. Ми познайомилися, коли я робив перші кроки в дипломатії, а вона в той час була студенткою-випускницею того самого Лювенського католицького університету. Зустрілися ми в Лювені. Лювен, до речі,— моє рідне місто (посміхається).

— Уявіть, що до вас приїхали гості з України. Що ви їм покажете в Бельгії перш за все?

— Важко щось вибрати. Бельгія — це перехрестя європейської цивілізації з дуже багатою культурною історією. Це багатомовна країна. Бельгія — це Європа в мініатюрі. Звісно, пораджу проїхати по всій країні. Перевага Бельгії в тому, що вона невелика і має добре налагоджену транспортну систему. За невеликий період ви можете відвідати багато цікавих місць.

Однак якщо йдеться про друзів, то я порекомендую близьке моєму серцю мальовниче містечко Мехелен (Mechelen), розташоване між Брюсселем і Антверпеном,— в ньому пройшло моє дитинство. Це місто з давньою історією, прекрасним центром, околицями і природою. З усіх міст Бельгії його я, мабуть, знаю найкраще. Це моє місто.