Текст написано у співавторстві з Джеймсом Робінсоном, професором глобальних конфліктів у Чиказькому університеті
У момент ейфорії, яка настала одразу після розвалу СРСР, мало хто міг припустити, що Україна — промислово розвинена країна з величезними природними ресурсами — наступні 28 років страждатиме від стагнації. Сусідня Польща, яка в 1991-му була біднішою за неї, за цей час зуміла майже потроїти ВВП на душу населення.
Більшість українців знають, чому вони опинилися позаду: їхня країна — одна з найкорумпованіших у світі. Але корупція не виникає на порожньому місці, тому головне питання — у чому її причини.
Як і в інших радянських республіках, влада в Україні довго концентрувалася у руках партійної еліти, яку найчастіше призначав Кремль. Та й сама компартія України багато в чому була трансплантованим органом компартії Росії та регулярно діяла на шкоду інтересам корінних українців.
Як і в більшості інших колишніх радянських республіках (за винятком країн Балтії), український відхід від комунізму очолила колишня комуністична еліта, яка переродилася у націоналістичних лідерів. Це ніде не привело ні до чого доброго. Але у випадку України ситуація погіршувалася безперервною боротьбою за владу між конкурентними кланами комуністичної еліти й олігархів, яких ця еліта допомагала створювати і плодити.
Через домінування різних ворогуючих фракцій Україна опинилася у полоні інститутів, які ми називаємо «екстрактивними»: це соціальні механізми, що забезпечують владу вузькому сегменту суспільства і позбавляють інших політичного голосу.
Навіть якби Україні вдалося приборкати хабарництво та зловживання службовим становищем, екстрактивні інститути все одно стали б на шляху економічного зростання. Саме це сталося, наприклад, на Кубі, де Фідель Кастро захопив владу і покінчив із корупцією попереднього режиму, але в підсумку збудував екстрактивну систему іншого типу. Подібно вторинній інфекції, корупція примножує неефективність, яку створюють екстрактивні інститути. І ця інфекція виявилася особливо заразною в Україні через повну втрату довіри до інститутів.
Сучасні суспільства спираються на складну мережу інститутів для вирішення спорів, регулювання ринків і розподілу ресурсів. Без довіри ці інститути не працюють. Тільки-но пересічні громадяни починають думати, що успіх залежить від зв’язків і хабарів, це припущення перетворюється на здійснене пророцтво. Правосуддя стає предметом для угод, а політики продаються тим, хто більше заплатить. Згодом «культура корупції» починає просочувати все суспільство.
Хоча корупція є швидше симптомом, ніж причиною проблем України, сформовану культуру корупції слід викорінити, перш ніж з’явиться можливість покращити ситуацію в країні. Хтось може подумати, що для цього потрібна просто сильна держава. На жаль, не так все просто. Як показала антикорупційна кампанія, розпочата головою КНР Сі Цзіньпіном, подібні дії, що йдуть зверху, часто перетворюються на полювання на відьом, спрямоване проти політичних супротивників.
Для боротьби з корупцією потрібна активна участь громадянського суспільства. Відмінною рисою посткомуністичного перехідного періоду в Польщі стало не ефективне управління зверху або впровадження вільного ринку, а безпосередня участь поляків у створенні знизу посткомуністичних інститутів країни.
Перші раунди західної шокової терапії призвели до масових звільнень і банкрутств. Поляки почали виходити на вулиці, а кількість страйків різко зросла. Всупереч порадам міжнародних експертів, польський уряд пригальмував політику нав’язування рішень зверху. За стіл переговорів щодо реформ запросили профспілки, держсектору виділили більше ресурсів, запровадили новий прогресивний прибутковий податок. Саме ці рішення допомогли вселити довіру до посткомуністичних інститутів.
Україна ж (як і Росія), навпаки, отримала повну дозу «приватизації» і «ринкових реформ» зверху. Ніхто навіть не робив вигляд, що намагається посилити громадянське суспільство, і перехідний процес передбачувано опинився під контролем олігархів і колишніх співробітників КДБ.
Чи можлива ще мобілізація всього суспільства у країні, яка страждала під владою корумпованих лідерів і екстрактивних інститутів так довго, як Україна? Коротка відповідь — так. В Україні живе молоде, політично активне населення. Це довели два Майдани в країні. Новий президент Володимир Зеленський проводив виборчу кампанію, обіцяючи боротися з корупцією. Тепер він зобов’язаний дати старт процесу очищення.
Спроби президента США Дональда Трампа втягнути Україну у власні корупційні схеми дають Зеленському шанс для символічного жесту. Йому слід відмовитися мати справу з американцями доти, доки ті не розберуться зі своїми проблемами.
Річ у тому, що США сьогодні — одна з останніх країн, яким слід було б читати Україні лекції на тему корупції. І щоб Америка знову могла виконувати цю роль, її судам і виборцям доведеться чітко показати, що вони не будуть терпіти зловживань адміністрації Трампа. Лише тоді США стануть рольовою моделлю, гідною для наслідування.
Copyright: Project Syndicate, 2019.
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ