«Без армії з державою ніхто не рахується». Як у 90-х бачили майбутнє незалежної України Чорновіл, Кравчук, Джемілєв та інші топполітики

NV зібрав фрагменти з інтерв'ю кількох провідних українських політиків перших років незалежної України, які вони дали на початку 90-х років. У них вони розмірковували про ключові перспективи, загрози та виклики незалежності — як до її проголошення, так і з огляду на перші роки після відновлення України як окремої держави.

В’ячеслав Чорновіл (1937−1999)

Український політик, другий голова Народного руху України (1992—1999). Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років, громадський діяч, публіцист, народний депутат України I—III скликань (1990—1999), політичний в’язень СРСР.

Якою має бути незалежна Україна: «Відкрита демократична держава. Відкрите громадянське суспільство. Але держава, з усіма компонентами держави. Ми сьогодні маємо тільки проголошену державу. Ми не маємо ні армії своєї — тільки міністра маємо. А без армії — яка це держава? Я не кажу, що ми збираємося на когось нападати, чи хтось сьогодні на нас збирається нападати, але якщо немає армії, з такою державою ніхто не рахується. Армія — це політичний засіб, у першу чергу. […] Ми ще не маємо своєї грошової одиниці. Грошова одиниця — це наш порятунок. Чим більше вони будуть тягнути, тим більше ми витрачаємо. Ви самі розумієте, що вони нас можуть засипати тими своїми дешевими, нічого не вартими рублями, як ото в листопаді листячком землю. І захистити свій споживчий ринок ми можемо тільки таким чином», — з інтерв'ю у вересні 1991 року.

Чому бачив Україну парламентсько-президентською республікою: «Я не прихильник президентської форми правління. Ви скажете, для чого ж я кандидував у президенти? Для створення альтернативи, зрозуміло. Я прихильник парламентсько-президентської держави. Нам треба міняти Верховну Раду […] Нам потрібно нову Верховну Раду, яка б створювала уряд, яка б керувала його діями, давала йому законодавчу базу, а президента залишити для представницьких функцій. Це теж дуже багато. Це зовсім не англійська королева, англійська королева має невеликі представницькі функції. [В Україні представницька роль президента] — це і підписання міжнародних договорів, це і виведення України на міжнародну арену, це і, так би мовити, агітаційно-пропагандистське забезпечення держави, це законодавча ініціатива, це цілий ряд внутрішніх функцій. Для президента місце залишиться. Але не аж таке всеосяжне. Тому мені зовсім не ходить про те, хто має бути президентом. Мені ходить про те, щоб це не була авторитарна влада. А ми зробили основу для авторитарної влади. Наш президент [Леонід Кравчук] ще добрий чоловік, що він не скористався на всю повноту цією владою», — з інтерв'ю проєкту Час незалежності на УТ-1, серпень 1992 року.

Євген Марчук (1941 — 2021)

Український політичний та державний діяч, 4-й та 6-й прем'єр-міністр України, генерал. Народний депутат II та III скликань від СДПУ (о). Перший голова СБУ (1991—1994), другий секретар РНБО (1999—2003) та шостий міністр оборони України (2003—2004).

Про головну загрозу демократичної України — нетерпимість політиків до критики у ЗМІ: «Я думаю, що прийняття Конституції, яке відбулось недавно [1996] — фундаментальне політичне явище для України […] — повинно заставити нас, оглянувшись на цю недалеку нашу історію, уважно подивитися і дуже холодно, з холодною логікою визначити все те, що зароджується у нас як таке, що може загрожувати демократії. […] Деякі такі симптоми до цього є. Я маю на увазі перш за все те, що стосується засобів масової інформації. Ви бачите, що інколи з’являється нетерпимість до критики з боку тієї чи іншої владної структури чи особи. Життя ж, звичайно, важке, підстав для критики владних структур дуже багато. І я думаю, що в цьому плані якраз треба дуже, дуже уважно заглянути в суть демократичних процесів […]. Прочитувати ті явища, які тільки зароджуються, які в потенціалі можуть загрожувати демократичним процесам. Але я вірю, що молоді політологи, політики і аналітики висвітлять це зараз і проаналізують, тим більше, що ми вже є членами Ради Європи. Тепер ми вже маємо обов’язки перед світовим співтовариством. І я думаю, що все буде нормально», — з інтерв'ю проєкту Усна історія незалежної України, червень 1996 року.

Мустафа Джемілєв (1943)

Один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, політичний в’язень, дисидент. Народний депутат України від фракції партії Європейська Солідарність у 2014−2019 роках. 1-й голова Меджлісу кримськотатарського народу (1991 — 2013).

Про фактор кримських татар як умову цілісної України включно з Кримом на роки вперед: «Українська незалежність для нас має дуже важливе значення. Ще 1917-го року, коли кримські татари проголосили свою Кримську народну республіку, питання про те, чи виживе ця республіка, чи не виживе, багато в чому залежало від того, чи виживе Українська республіка. Склалося так, що більшовики спочатку розчавили незалежність України, а згодом дійшли і до нас. […] Звісно, ​​так [кримські татари підтримали проголошення незалежності]. По-перше, ми в Росії вже були. Вся наша трагедія, трагедія нашого народу розпочалася після того, як Крим був завойований Росією. По-друге, Україна — це такий самий народ, який зазнавав колоніального пригнічення. Там немає такого шовінізму, як у Росії, навіть на побутовому рівні. […]

Зараз на території Криму ми, напевно, є основною організованою силою, яка дуже активно підтримує незалежність Української держави. Але виходить так, що кохання одностороннє. Київ на вирішення наших проблем не звертає належної уваги. Я розумію, що є проблеми, які дуже важко вирішити Києву — маю на увазі в першу чергу економічні проблеми, проблеми забезпечення процесів повернення, облаштування кримських татар, проблеми житла. […] Але є проблеми, які Україна могла б розв’язати розчерком пера. Таке питання, як питання про громадянство [після повернення татар у Крим із вигнання]. […] Виходить, ми громадяни другого сорту. […] Багаторазово звертаємося [до центральної влади], намагаємося пояснити: «Крім нас, у вас тут у Криму союзників і немає, що ви робите?». Вони не розуміють. Звичайно, Україна — це не людина одна, щоб сказати: «От у нього такий характер». Самі розуміємо, що є різні сили. Є сили, які дійсно працюють на дестабілізацію, на підрив незалежності України — я маю на увазі насамперед прокомуністичні, прорадянські, проімперські сили. На жаль, вони становлять значну силу в парламенті, а ці питання про громадянство — якраз прерогатива парламенту. А демократичні сили… На жаль, дуже багато часу у них йде на взаємні розбірки, а на серйозні справи мало залишається", — з інтерв'ю проєкту Усна історія незалежної України, червень 1996 року.

Леонід Кравчук (1934 — 2022)

Перший президент України після відновлення нею незалежності (1991 — 1994), голова Верховної Ради України та останній Голова Верховної Ради УРСР. Народний депутат України (1990—1991 та 1994—2006).

Про шлях незалежності «без крові і війни»: «Мова йде про форми цієї боротьби. Чи вони мають бути парламентськими, як нам історія дала шанс дійти до суверенності через парламентські методи, через спокій, через виваженість, через врахування етапності. Чи іти шляхом революції, а не еволюції, тобто через громадянську війну, через битви. Історія нам дала шанс іти мирно. […] Я не хочу, і це було б для мене найбільшою трагедією, щоб сталася бійка на національному ґрунті, як це сталося в інших республіках. Я роблю і буду робити все, щоб цього не сталося. Але так само я роблю і буду робити все, щоб країна стала суверенною і самостійною. І ніяких уступок в цьому плані я ніде ніколи не зроблю. Я тільки роблю так, щоб те, що можна зробити сьогодні, то треба зробити сьогодні. Те, що завтра — то завтра. А не можна зробити сьогодні те, що належить зробити через 10 днів, що, коли умови для нього не визріли. […] У мене є сподівання і надія, що ця Верховна Рада у цьому складі може для України зробити надзвичайно багато. Якщо вона зробить те, що є в мене у планах, то вона увійде в історію як та, що розпочинала шлях до суверенності. Ті, які прийдуть на наше місце, зроблять більше. Але буде написано, що вона зробила це, не призвівши до війни і до крові», — з інтерв'ю Радіо Свобода, жовтень 1990 року.

Лесь Танюк (1938 — 2016)

Український режисер театру і кіно, шістдесятник, народний депутат України I-V скликань парламенту; голова Всеукраїнського товариства Меморіал ім. В. Стуса (1993−2014); заступник голови, член Політради та Центрального проводу Народного руху України.

Про знакову роль опозиції та її «марафон» в незалежній Україні: «Мені здається, що тиск опозиції на кожного з президентів дуже важливий. І якщо ми не маємо сьогодні українського президента в повному, національному, абсолютному розумінні цього слова, то ми все-таки мусимо бути цією силою, яка дає йому аргументи, яка тисне на нього, щоб принаймні він міг сказати: „Я би, може, й не хотів так активно діяти, але от є така сила в державі, політична сила: Народний Рух України, Українська республіканська партія, націонал-демократи, — і вони вимагають того, їхній електорат вимагає того, тому я змушений, панове, робити такі-то, такі-то реформи“. Тоді президентові набагато легше, коли дуже чітко визначаються позиції таких і таких сил. Я думаю, що це основна проблема Кравчука, що на його підвищенні і занепаді позначилися всі елементи комуністичної системи: всі її ілюзії, і всі її гріхи. І те, що ця інтелігенція письменницька його підтримала, це теж було одвічним гріхом нашої інтелігенції: вона завжди хотіла компромісного рішення. І Винниченко, і Грушевський, і Хвильовий — всі ті українські лідери, які були, вони завжди були лідери гарних намірів, а гарними намірами вимощене пекло. Вони рідко мали дуже вольову, цілісну натуру. І от, я думаю, що нам сьогодні якраз бракує цієї послідовності демократичних сил, бракує не просто єдності, а бракує саме послідовності кроків оцієї щоденної роботи, щоденного тиску на владні структури. Ми мало, все-таки, пропонуємо своїх програм, своїх ідей, тому що живимося ще тим українським романтизмом, коли вважалося, що революційний прорив є все, і треба все зробити зразу. Так не буває. Після революції приходять інші часи, і саме тоді діється основне. Треба бути бігуном не на стометровку, а на довгу марафонську дистанцію. Ось в такому розумінні я вірю в наші національно-демократичні сили», — з інтерв'ю проєкту Усна історія незалежної України, лютий 1996 року.

Анатолій Зленко (1938 — 2021)

Український дипломат, перший міністр закордонних справ України (1990—1994, також очолював МЗС у 2000—2003). Постійний представник України в ООН (1994—1997), надзвичайний і повноважний посол України у Франції (1997—2000) та Португалії (1998—2000).

Про долю ядерної зброї України: «[Ще до проголошення незалежності] ми вже працювали над цілою низкою проблем, над цілою низкою питань, які були зафіксовані в Декларації [про державний суверенітет]. Скажімо, без’ядерний статус України. Ми вже починали над ним працювати. В якому плані? Нам треба було з’ясувати, що це таке. […] Десь в лютому 1991-го року ми провели в МЗС нараду з провідними спеціалістами України. Я поставив на цій нараді цілу низку запитань. Як людина некомпетентна в ядерних питаннях — мій же штат такий же некомпетентний. Ми не розуміли, що таке шахти на той час, тому що я їх в житті не бачив. Ми не розуміли, що таке боєголовка, ми не розуміли важливості обслуговування ядерної зброї, яка була розташована на території України. Ми не розуміли питання управління цією ядерною зброєю, ми не розуміли ядерної кнопки. […] Ми були начитані, звичайно, але в практичному плані реалізувати ці проблеми — ми були не досить підготовленими до цього. Ми запросили на цю першу нараду вчених із Дніпропетровська, Харкова, Києва, і з Міністерства оборони брали участь, і Академія наук брала участь, і інші наші відомства […]. І ми ставили конкретні питання, які зводилися до того: як нам бути далі, чи є в нас можливість утримувати цю зброю, а якщо є можливість, — що для цього потрібно. Чи є в нас, скажімо, достатня кількість фахівців, які здатні утримувати цю зброю, обслуговувати і розробляти, і напрацювати далі на нові елементи. Чи є в нас економічні можливості і важелі, для того, щоб ця зброя [залишилася] […] Я не можу сказати, що [за лічені місяці до проголошення незалежності] йшла мова суто про власність, але ми розуміли, що на нашій території знаходиться ядерна зброя. Нам треба було розібратися, що з цією зброєю може статися. І ми вже вели розмови до того, щоб підштовхнути до того, що ми цим маємо володіти, — до цього ішлося», — з інтерв'ю проєкту Усна історія незалежної України, червень 1996 року.

Мирослав Попович (1930 — 2018)

Український філософ, професор, академік НАН України, на початку 2000-х — директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ. У 1989 році - один з ініціаторів Народного руху України за перебудову. У 1990−1991 рр. — співголова Партії демократичного відродження України.

Про проблеми демократичних сил: «Певна розгубленiсть вiдчувається, бо незалежнiсть одержана не з рук борцiв за незалежнiсть, а з рук комунякiв. Як тепер, що ми тепер будем вимагати? […] Є така нацiонал‑демократiя, яка потiм мусить вибирати собi орiєнтацiї як в Європi: чи вона буде консервативною партiєю типу Республiканської в Сполучених Штатах, типу, скажімо, ХДС/ХСС [у Німеччині] - в нас не проходить, у нас немає тiєї економiчної бази християнської, i взагалi зовсiм iнша ситуацiя. Або воно буде десь кудись лiвiше собi вибирати дорогу? Я думаю, що сьогоднi з Рухом те саме, що i з всiєю нашою полiтичною структурою: вона абсолютно не вiдповiдає тим тенденцiям, якi є в населення. […] Значить, у нас нiш у суспiльствi бiльше, нiж полiтичних сил реальних, якi можуть заповнити. I в дуже багатьох випадках полiтичнi сили борсаються в старих гаслах i проблемах, i крiм антикомунiзму чи комунiзму ми нiчого розумнiшого не можемо придумать. На превеликий жаль, це вiдповiдає певним реалiям».