Чесно кажучи, мені байдуже, що думає про наші ризики президент Путін. Його цікавить тільки одне — щоб тут було якомога більше бардаку та недієздатності. Та коли мова заходить про Донбас, нам — кожному, а не абстрактному суспільству в цілому — треба відповісти собі на одне просте запитання: то що ми хочемо? Хочемо реінтеграцію, деокупацію чи побудувати стіну, забути та жити своїм життям? Яку б опцію ми не обрали, вона буде емоційно важка.
Скажете, може провести референдум? Що ж, це дуже складне питання. Та не думаю, що це індикативна річ на сьогодні. Але все можливо, хтозна. Я така ж проста людина як усі, не володію суперзнанням, а тому в мене також є багато внутрішніх сумнівів щодо цього питання. У моїй сім'ї ми також про це дискутуємо. Ось прийшов я додому в день, коли була озвучена формула Штайнмаєра, і моя теща накинулась на мене з критикою. Ми довго говорили — знадобилось навіть налити їй келих коньяку, щоб трохи заспокоїти.
Розумію, все це дуже болісні моменти. Ось я три роки провів у Франції, в регіоні Ельзас — там десятиліттями випльовують те, що відбувалось під час Першої та Другої світових воєн, коли місцеві воювали проти французів на боці Німеччини. Ось і наша країна сьогодні стоїть перед шаленими, важкими емоційними опціями. Яку не візьми, буде складно. Та влада таки візьме на себе відповідальність за одну з цих опцій. І зараз президент України докладає усіх зусиль, щоб досягнути деокупації та реінтеграції, так як країна має бути цілою, і люди мають повернутися.
Все це дуже важко і складно. Кожен крок як на мінному полі. Та наразі я не бачу, щоб президент навіть наблизився до якихось червоних ліній. Усе, що ми бачимо наразі — лише маневрування сторін: кожна намагається досягнути свого результату. І те, до речі, що ми почали повертати своїх людей, уже є безумовною цінністю, про що не треба забувати.
Повне інтерв'ю з Дмитром Кулебою дивіться в програмі «Новий вечір» на Радіо НВ