Альянс НАТО відзначає в цьому році два ювілеї – 70-річчя свого заснування і 20-річчя першого розширення за межі колишньої «залізної завіси». Озираючись назад, можна побачити, що досягнутий НАТО статус найбільш успішного миротворчого проекту в історії пояснюється не тільки військовою міццю альянсу, а й його здатністю вселяти надію в країни, що бажають до нього вступити. Немає сумнівів у тому, що перспектива членства в НАТО (і в Євросоюзі) стала рушійною силою для демократизації та лібералізації колишніх комуністичних країн Центральної та Східної Європи.
В рамках «політики відкритих дверей» НАТО продовжує приймати нових союзників. І хоча завзяття розширюватися, що спостерігалося 20 років тому, поступилося місцем обережному підходу до антагонізації Росії, подібна стриманість нерозважлива. Новітня історія показує, що кожен раз, коли альянс НАТО коливався, Росія цим користувалася.
Наприклад, у квітні 2008 року союзники по НАТО зустрілися в Бухаресті, щоб обговорити можливість пропозиції Грузії і Україні «Плану дій щодо членства в НАТО» (скорочено ПДЧ). За наполяганням Німеччини і Франції ми вирішили відкласти це рішення до кінця 2008 року. На мій погляд, це було помилкою. Лише через декілька місяців після нашого саміту президент Росії Дмитро Медведєв віддав наказ про вторгнення в Грузію, і з тих пір Росія окупує Абхазію і Південну Осетію.
Ідеальний приклад цієї цинічної стратегії можна знайти на території України. Оскільки Україна зробила явний різкий розворот у бік Заходу, Путін вдався до колишньої тактики і застосував спеціальні війська для незаконної анексії Криму. Незабаром за цим пішло російське вторгнення в регіон Донбасу на сході України, де конфлікт триває досі. Нещодавно я переглянув свої записи із засідання ради «Росія-НАТО» в 2008 році в Бухаресті і виявив, що Путін робив заяви, які він повторював пізніше, вже після анексії Криму. Наприклад, про те, що населення України – на третину російське, або що ця країна існує в своєму нинішньому вигляді лише завдяки рішенням СРСР. Крім того, під час вторгнення в Грузію тодішній президент Польщі Лех Качинський попереджав, що Україна стане наступною. Проте, ці перші тривожні сигнали виявилися непоміченими.
Проте, Грузія і Україна продовжують демонструвати значний прогрес на шляху до відповідності критеріям необхідним для вступу в НАТО, припускаючи, що одного разу вони вступлять в цей альянс. Перспектива розвитку все більш тісних відносин з НАТО створює стимули для критично важливих демократичних і військових реформ; обидві країни зараз регулярно вносять вклад в місії НАТО, навіть більший, ніж багато країн-членів альянсу. Втім, Грузії і Україні необхідно буде проводити подальші реформи, перш ніж вони зможуть відповідати стандартам для повноцінного членства в НАТО.
Україна готується зараз до другого туру президентських виборів, а Грузії належить провести парламентські вибори в наступному році. В обох випадках вибір цих країн визначить їхню долю на роки наперед.
З огляду на те, що стоїть на кону, країни НАТО не повинні обмежуватися теплими словами з приводу демократичної волі грузинського і українського народу; їм слід визнати ту перешкоджальну роль, яку кремлівська параноя грає в процесі вступу. Ми повинні і далі протягувати нашу мирну руку путінській Росії, за умови, що вона змінить свою поведінку. Але при цьому ми не повинні прирікати країни, що бажають вступити в НАТО, на нескінченну «глибоку заморозку», тим самим лише потураючи стратегічному супернику. Мета Кремля полягає в тому, щоб тягнути ці країни назад до тих пір, поки їх прогрес на шляху до реформи не почне буксувати. Ми не виконаємо свій обов'язок, якщо дозволимо цьому статися.
У 70-ту річницю свого заснування НАТО пора визначити чіткі орієнтири подальшої інтеграції. Можна почати з пропозиції Україні «Партнерства з розширеними можливостями», подібного до того, що вже є у Швеції, Фінляндії і навіть Грузії. Це дозволило б формалізувати відносини України з альянсом і стало б важливим етапом на шляху до ПЧД і повноцінного членства.
У той же час члени НАТО повинні посилити тиск (санкції) на Росію з метою завершити конфлікт на Донбасі, як це визначено Мінським протоколом 2014 року, а також вивести війська з Абхазії і Південної Осетії. Альянс повинен чітко продемонструвати, що російські територіальні захоплення більше не будуть вважатися перешкодою, яка не дозволяє запропонувати країнам, які бажають вступити в НАТО, шлях до офіційного членства.
У зв'язку з цим НАТО могло б скористатися моделлю вступу Кіпру в ЄС. Кіпр є повноцінним членом ЄС і єврозони, проте дію законів ЄС призупинено на частині острова, яку уряд Кіпру не контролює. Аналогічним чином альянс НАТО міг би надати гарантії безпеки для всієї території, яку все ще контролюють уряди Грузії і України.
Чому це важливо? Під час недавнього візиту на донбаську лінію дотику (це лінія фронту між силами України і підтримуваними Росією бойовиками на території України) українські солдати розповідали мені, що вони з гордістю борються за свободу і демократію не лише для своєї країни, а й для всієї Європи. Якщо НАТО, вступаючи в вісім десятиліть, готове й надалі виконувати свою політичну місію, воно має виявити повагу до жертв цих солдатів, давши їх країні чіткий шлях до членства в альянсі.
Розширення НАТО і включення до його складу України і – з часом – Грузії ніколи не виглядало простим для прийняття рішення. Однак таке рішення повинні приймати чинні країни-члени НАТО і країни, які хочуть в нього вступити, а аж ніяк не Росія. Чим довше ми будемо дозволяти Путіну втручатися і домагатися бажаного, тим сильніше він буде прагнути підривати суверенітет демократичних держав.
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.
Copyright: Project Syndicate, 2019
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени