Диво на Рейні

Зруйнована і розорена в ході Другої світової війни Німеччина всього за 10 років збудувала у себе найпередовішу економіку континенту

Олександр Пасховер

Влітку 1948 року в зруйновану війною Німеччини прибув корабель, завантажений свіжими грошовими купюрами загальною вагою 500 т. Ці банкноти — 2 млрд дойчмарок — надрукували у США. Ця нова валюта замінила старі рейхсмарки на території Західної Німеччини, майбутньої Федеративної Республіки Німеччина (ФРН).

Вже після прибуття корабля, недільного ранку 20 червня, майбутній міністр економіки ФРН Людвіг Ерхард, директор економічної ради Бізонії — так тоді називали контрольовану англійцями та американцями західну частину колишнього Третього рейху,— повідомив по радіо: контроль за цінами скасовується.

Ерхард зробив це, не порадившись з окупаційною адміністрацією.

— Чому було змінено приписи? — запитав Люціус Клей, американський генерал-губернатор Західної Німеччини.

— Я не порушував постанови військової адміністрації про квотування та контроль— парирував Ерхард.— Я їх просто скасував.

— Мої радники кажуть, що ви зробили страшну помилку,— спробував напоумити реформатора куратор від США.

— Пане генерале, не звертайте на них уваги,— відповів Ерхард.— Мої радники кажуть мені те ж саме.

Радники як Клея, так і Ерхарда запевняли: вільні ціни і ослаблення адмінуправління неминуче втоплять регіон в інфляції. Повірити їм було нескладно: Німеччина на той момент лежала в руїнах. Обсяг промислового виробництва становив лише третину від довоєнного рівня. Випуск сталі знизився в сім разів, видобуток вугілля — більш ніж удвічі. Кожен другий німець був безробітним. П'ята частина житлового сектору виявилася зруйнованою. Чверть території колишнього Рейху контролював СРСР, створюючи там якусь подобу нинішніх "ЛДНР" — комуністичний режим, який у 1949‑му перетворився на прорадянську Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Кремль розколов країну, і обидві частини — ФРН і НДР — возз'єдналися лише в 1990 році.

Але поки на сході будували соціалізм, Ерхард на заході запустив те, що пізніше в економічній історії назвали дивом на Рейні.

У період правління нацистів — з 1933-го по 1945 рік — незалежний бізнес у Німеччині ліквідували. В Рейху сформувалася каста великих монополістів, а основною економічною моделлю став державний капіталізм. Крім того, Адольф Гітлер ліквідував незалежність держбанку, а також припинив вільний обмін марки на інші валюти.

Все це закінчилося б крахом для економіки, але фюрер взявся завойовувати сусідні країни. До пори все йшло успішно, але закінчилося крахом не лише економіки, а й всієї країни.

Повалений Рейх взяли під контроль союзники по антигітлерівській коаліції.

Стан, в якому до 1948 року перебувала країна, Ерхард через багато років описав так: "Це було тоді, коли ми в Німеччині займалися обчисленнями, згідно з яким на душу населення доводилося раз на п'ять років — по одній тарілці, раз на 12 років — пара черевиків, раз на 50 років — по одному костюму". І додав: “Ми обчислювали, що лише кожне п'яте немовля може бути загорнуте у власні пелюшки і що лише кожен третій німець міг сподіватися на те, що він буде похований у власній труні. Останнє здавалося дійсно тим єдиним, на що ми ще могли сподіватися".

У цей момент Ерхард і дав старт новій економічній політиці, яка містила чотири ключові напрямки. Перше — демонополізація, приватизація держпідприємств, тобто збільшення частки приватного сектора в економіці. Друге — помірна фіскальна політика з тенденцією до зменшення податкових ставок, введення податкових пільг для великих промпідприємств. Третє — створення спецпрограм для підтримки експортерів. І останнє — підтримка середнього та малого підприємництва.

У 1947 році спільний американський і британський план з порятунку Німеччини виглядав дещо інакше: централізація управління, жорстке адміністрування всіх економічних процесів, заморожування цін. “Ми переживали явище інфляції при заморожених цінах,— згадував Ерхард.— Будь-яке адміністративне управління господарським життям ставало неможливим через надлишок грошових знаків".

Спливання Німеччини почалося з валютної реформи та реалізації плану Маршалла, згідно з яким у підсумку Німеччина отримала $1,5 млрд фінансової допомоги від США. За рахунок цих коштів вона забезпечувала стратегічно важливий імпорт. Також американці допомогли вистояти німцям в найслизькіший момент повоєнних маневрів СРСР.

На наступний день після епохального радіозвернення Ерхарда почався масовий обмін рейхсмарок на дойчемарки за курсом 10 до 1. Але відразу обміняти можна було лише 400 колишніх марок. Трохи пізніше дозволили обмін ще 200 рейхсмарок. Тоді ж практично всі ціни відпустили у вільне плавання.

Логіка цього і наступних кроків Ерхарда була проста — одним махом знищити процвітаючий в країні чорний ринок, стимулювати підприємницьку активність, мінімізувавши роль держави в економічних процесах.

24 червня пішов традиційний удар в спину: радянське командування, яке контролювало Східну Німеччину, відмовилася пропускати в англо-американську зону будь-які вантажі. "Зелені чоловічки" перерізали електрокабелі, через які в Західний Берлін, своєрідний анклав ФРН посеред радянської окупаційної зони, надходила електроенергія .

Тоді американський генерал Клей запропонував організувати повітряний міст, щоб доставляти в Західний Берлін продовольство та інші предмети першої необхідності військовими літаками. У найближчий рік пілоти переправили 2 млн т продовольства: кожні 48 секунд у Берліні приземлявся літак із США, завантажений гуманітарною допомогою.

Ерхард знизив досить високі ставки корпоративного податку — тоді вони коливалися від 35% до 65% — до єдиного рівня у 50%. А для тих, у кого річний дохід був нижчим 2,4 тис. дойчмарок,— і зовсім до 18%. Для ослаблення тягаря використовувалася прискорена амортизація нерухомості. Потім влада знизила податки на доходи за цінними паперами. Експортери отримали фіскальні преференції, а під великі контракти — ще й фінансування.

Незабаром французькі економісти Жак Рюефф і Андре Пьєтр, сучасники подій, з захопленням описували побачене ними в ФРН: “Вітрини вщерть наповнилися товарами, фабричні труби задиміли, а на вулицях почали снувати вантажівки. Ще за день до цього німці безцільно тинялися містами, щоб з трудом здобути бодай якусь їжу. На наступний же всі думали про те, щоб виробляти".

Сергій Сумленний, керівник представництва Фонду ім. Генріха Бьолля в Україні, розповідає: в країну практично одразу ж хлинули потоки підприємців з сусідньої Італії, Югославії. А найголовніше — зі сходу Німеччини: за законом, всі жителі НДР автоматично вважалися громадянами ФРН. І сотні тисяч східних німців кинулися на захід. Цю хвилю зуміла зупинити лише Берлінська стіна, зведена Радянським Союзом у серпні 1961‑го і простояла до листопада 1989 року.

“Комунізм — це доля бідних і голодних. Ситий німець комунізму не захоче",— вважав Ерхард. Не захотіли не тільки ситі: за роки існування НДР 1,5 млн німців втікли до ФРН.

Вмотивований людський капітал прискорив рух західнонімецької економіки. У країні почався бум інженерних компаній і всіляких винаходів, які відразу потрапляли в промисловість.

Сумленний наводить приклад одного біженця з НДР, який винайшов верстат з виробництва фільтрів для сигарет. Той розбагатів сам і відкрив новий напрям у тютюновій індустрії. І згадав Артура Фішера з провінційного Вальдалхталя, який у 1949‑му в свої 30 років винайшов електричний синхронний спалах фотоапарату. Новинку по достоїнству оцінив німецький концерн AGFA. Через дев'ять років Фішер здивував світ, придумавши пластикові дюбелі: його фабрика в місті Тутінген, що на півдні країни, досі є їх найбільшим виробником у світі.

З таких ініціатив виникали маленькі сімейні артілі, які швидко перетворювалися в транснаціональні корпорації. Сьогодні вони захопили півсвіту, але багато з них як і раніше залишаються сімейними. “Я бачив багато цих господарів, які побудували сімейний бізнес,— продовжує Сумленний, який працював у Німеччині в сфері ділової журналістики.— Ви ніколи не зрозумієте, що ця людина орудує сотнями мільйонів доларів: йому замовляють продукцію від Кореї до США, а він ходить у старій сорочці, піджаку, який купив 10 років тому, і знає всіх своїх робочих по іменах".

Так як у ФРН потрапило ззовні багато робочої сили, плюс багато міст все ще лежали в руїнах, німці оголосили розвиток житлово-будівельної галузі своїм національним пріоритетом. З'явилося відповідне міністерство, і під цей глобальний будівельний проект воно заснувало банки, які займалися виключно іпотечними позиками.

Фінансування здійснювалося за рахунок масованого стимулювання приватних інвестицій і залучення державних коштів. Інвестори, які погоджувалися зводити соціальне житло, отримували компенсацію з казни. На житло йшли і доходи від реалізації імпортних товарів, які надходили в країну за програмою плану Маршалла. Забудовники отримували з цього пулу кошти лише під 6,5% річних. Комерційні банки зобов'язані були мати у своєму кредитному портфелі мінімум 50% іпотечних позик за річною ставкою не вище 4,5%.

На КОРИСТЬ БІДНИХ: Компанія BMW в 1950-х опинилася на межі банкрутства. Щоб уникнути цього, німці приступили до виробництва таких триколісних малюків Isetta. Не дуже багаті німці полюбили автомобіль, на якому вони і в'їхали в своє світле майбутнє

До середини 1950‑х Німеччина вийшла на перше місце у світі за обсягом житлового будівництва в перерахунку на душу населення. Разом з будівельним бізнесом, в якому було задіяно 10% жителів Німеччини, різко пішли в гору виробники побутової техніки: пральних машин, холодильників, радіоприймачів і так далі.

У 1950 році відродився завод Volkswagen, який запустив виробництво тепер вже всесвітньо відомого "народного автомобіля" Beetle. З 1949-го по 1953 рік випуск машин у ФРН зріс з 104 тис. шт. на рік до 850 тис. шт. І це ще один показник того, що жити стало sehr gut (дуже добре), жити стало fröhlichere (веселіше): до 1952 році ФРН практично за всіма показниками випередила Німеччину довоєнного зразка.

5 травня 1955 року окупаційний режим в Західній Німеччині згорнув свою місію і припинив повноваження. А через три дні ФРН на правах міцного союзника увійшла в Північноатлантичний альянс, військовий блок НАТО. За рівнем золотовалютних запасів країна до 1958‑го опинилася на другому місці в світі. А за темпами економічного зростання західні німці випередили США, Велику Британію і Францію.

Озираючись на виконану роботу, Ерхард підсумував: “Ніяка економічна ситуація не може бути настільки безнадійною, щоб рішуча воля і чесна праця всього народу не могли впоратися з нею".