Щоб пам'ятали

З 245 зіграних в історії збірної України матчів можна згадати чимало емоційних епізодів. Ось лише три краплі адреналіну з цього океану емоцій

Олександр Гливинський,
прес-аташе збірної України з футболу

Н

аш перший матч на Євро-2012 зі шведами — дебют на чемпіонаті Європи, ми — господарі, всі українці прагнули цієї перемоги. Розуміли, що у матчах з французами і англійцями буде важче. Матч ще й відбувався на тлі масштабного “паломництва” шведів до Києва. Здавалося, що у ті дні скандинавів на Хрещатику було більше, ніж киян. Вони й свій синьо-жовтий марш влаштували до гри. Такої атмосфери у себе вдома ми ще не відчували. Особисто для мене це було так: все начебто бачив раніше, але не у нас.

І ось ми створюємо моменти: з правого гострого кута штрафного б’є Андрій Шевченко — близько. Дальній удар Андрія Вороніна. Не використовують свої шанси молоді Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка. У шведів Златан Ібрагімович б’є, і м’яч влучає у штангу. Моментів у нас більше, але починається другий тайм — навіс справа, відбиваємо на лівий край, звідти одразу пас на ближню, і там Ібрагімович переправляє у ворота Андрія Пятова. Шок. Те, чого найбільше боялися, трапилося.

І тут нас рятує геній Шевченка. Два навіси з різних флангів: Ярмоленка справа після швидкої атаки і з кутового Коноплянки. І два блискучі, хрестоматійні, для нас — феєричні удари Шеви головою. Увірвався в зону, зіграв на випередження, просто розтрощив оборонні редути шведів. Фантастика! Сльози наверталися на очі від нереального щастя. Я просто повернувся до сестри, яка сиділа поруч, і кричу на все горло: “Шеваааааа!” Просто про це всі так мріяли, але, як завжди буває у нас, українців, боялися, що цього не станеться. Сталося. Хоча у шведів була ще парочка класних гольових шансів, я після цих голів вже не сумнівався в нашій перемозі.

Після гри пам’ятаю, як Шевченко підійшов до Ібри, поплескав його по плечу, запропонував повечеряти разом. Златан відповів щось незрозуміле. А що було йому казати — програв дуель старшому. А той вечір запам’ятається назавжди. Щастя у чистому вимірі.

Олександр Пасховер,
оглядач журналу Новое Время

Ц ебув найдраматичніший матч — ну або один з найдраматичніших — в моїй кар'єрі вболівальника збірної України. Йдеться не стільки про відповідальність за результат, скільки про хвацьку розв'язку. Матч Україна-Іспанія, 29 березня 2003 року, відбірковий турнір на Євро-2004. І Україна, і Іспанія — лідери шостої відбірної групи. Вони перші, ми другі. У разі перемоги поміняємося місцями. Я разом зі своїм 9-річним сином Тимофієм сиджу на верхньому ярусі над Бессарабськими воротами. І ось — о диво! —  вже на самому початку матчу Андрій Воронін забив м'яч у рамку, яку охороняв Ікер Касільяс. З 11-ї до 83-ї хвилини ми впевнено йшли до перемоги. 82-тисячний стадіон гуде — в буквальному сенсі цього слова. Це було ще тоді, коли серед українських уболівальників, особливо так званих кузьмичів, було популярно дути в дудки. Повернуся до гри. На 83-й хвилині Рауль вривається до штрафного майданчик Шовковського і "пропонує нам нічию". 1:1. Жах. Але вже до 87-ї хвилині ми були згодні і на такий результат, так як Хосеба Ечеберрія робить нам всім нерви —  1:2. За три хвилини до кінця основного часу матчу у нас опустилися крила.

І ось на 90-й (+2) хвилині Олександр Горшков з льоту, в один дотик завдає дального удару, і м'яч там, де ми вже й не сподівалися його побачити, — в воротах Касільяса. Це було настільки несподівано, що я просто злетів з місця. Мені здається, в цей момент я перекричав весь Олімпійський. Я стрибав від щастя. Справа не в результаті: на Євро-2004 ми все одно не потрапили. З першого місця в нашій групі вийшли майбутні чемпіони — греки. Але я був в захваті від того, що наші хлопці не згасли, билися до останньої краплі поту. І раптом я бачу, що мій 9-річний син плаче.

—  Що трапилося, Тіма? Ти вболівав за Іспанію?

Виявляється, коли я злетів зі свого місця, дудка, що висіла у мене на шиї, полетіла разом зі мною вгору, але, всупереч теорії Галілео Галілея, опустилася на землю раніше за мене і прямо на голову Тимофія. Цей удар і став причиною дитячих сліз "радості". Відтоді я: 1. не ношу дудки на футбол, та й взагалі будь-куди; 2. вірю, що наші хлопці здатні як провалити прохідну гру, так і врятувати найбезнадійнішу ситуацію.

Тетяна Горобченко,
керівник прес-служби ФФУ

Д Умала-гадала: який же матч національної збірної найбільш пам'ятний для мене? І згадала червень 2012-го. Натхненні перемогою над шведами, ми з моєю колегою Мариною Нежигай вирушили до Донецька на матч Україна-Франція. Мій рідний брат Юрко люб'язно погодився взяти нас на борт свого автомобіля, і ми помчали. Київ-Полтава—Павлоград—Донецьк, всі під жовто-синім прапором, а поруч з нами — сотні таких же, як ми, зі всієї рідної України. У Донецьку на нас чекали друзі, спека, запах териконів і справжнє свято. Свято витало у повітрі, світилося в очах людей. Приблизно за годину до матчу ми почули гуркіт грому. А вже перед самим початком матчу полетіли з неба на землю блискавки — одна за одною. Вони висвітлили почорніле небо над Донбас-Ареною. Суддя свистить. Матч починається, і тут же пускається страшна злива. Ще один свисток — арбітр зупиняє матч і виводить команди з поля. Глядачі ховаються від стихії, залишають трибуни. Весела юрба в підтрибунних приміщеннях, всі сповнені надій і віри в сьогоднішню перемогу. Зустрічаємо друзів з Києва, Дніпропетровська, Олександрії. Що було потім, всім відомо. Як то кажуть, рахунок на табло. Саме тоді я останнього разу була в Донецьку. І саме таким він залишився в моїй пам'яті: радісним, святковим, українським.