Російська в’язниця — це карикатура російського суспільства. З часів ГУЛАГу підходи мало змінилися. Зараз менше б’ють, менше вбивають, зараз краще годують, не всіх змушують рубати ліс. Але підхід до тебе як до худоби залишається. Коли ти спускаєшся на низи, ти ніхто.
Звичайний російський в’язень — це хлопець 25 років, сидить за наркотики. Десь курив із друзями, його там цапнули, дали сім-вісім років нібито за продаж. Є й мужики, які просто зп’яну сусіда ножем штрикнули. Справжні злочинці сидять в інших в’язницях, а це звичайний народ.
Хтось із них там любить Путіна агресивно, але це невеликий відсоток насправді. Хтось також активно його ненавидить, навіть у в’язниці відкрито про це говорять. Більшість пасивно, їм все одно. Але через те, що вони п’ять років дивляться телевізор і п’ять років їх змушують бачити українців-ворогів, цей тиск проявляється. Мовляв, бандерівець-терорист он сидить. Особливо їх дратувало, що я за національністю росіянин і проти Росії пішов. Зрадник.
А взагалі, сильних поважають у будь-якому разі, навіть вороги. Тому Україна має бути сильною. Тоді нас поважатимуть.
Найважчі тижні у в’язниці — перші. Перші секунди після пробудження в камері. У себе уві сні ти ще вільна людина, а прокидаєшся і першу секунду усвідомлюєш, що ти в тюрмі. І в цю першу секунду важко зрозуміти: все, що сталося — важко, довго і серйозно. Через два тижні в’язниця поступово потрапляє у сни, і ти сидиш навіть уві сні. І постійно то камера, то міліція, то зеки, то бараки. Навіть якщо уві сні відбувається сюжет, зовсім відмінний від тюремного, в’язниця все одно там є. Сидиться із цим легше.
Я дуже боявся, що вийду і в’язниця мені снитиметься. Перший тиждень дуже погано спав. Мозок перезбуджений, не міг відключитися. Потім став пити заспокійливе, став спати по три-чотири години, зараз вже нормально сплю. В’язниця відтоді не снилася жодного разу.
У в’язниці можна читати, вчити мови. Я вчив англійську. Писати дозволено, але не дозволено про в’язницію. Я писав, і рукописи не вилучили тільки тому, що у мене поганий почерк, ніхто нічого не розумів. Особливо було страшно, коли брали щоденники голодування. Оперативник їх читає, а я думаю: все, кінець. Вилучать, і я більше ніколи не побачу весь свій архів, тобто всі п’ять років роботи підуть прахом, бо я ж нічого не висилав на волю. Потім вже, після голодування, вислав свою збірку оповідань «Маркетер», вислав роман, сценарій.
Щоденники допомагали зберігати глузд в останні місяці голодування. Я розумів, що, найімовірніше, виживу, але коли ти щодня не знаєш, що буде завтра, то стаєш максимально відвертим. Я писав про те, що зі мною відбувається зараз, про те, що зі мною відбувалося до цього у в’язниці, ну і взагалі свої думки. Зараз, коли видаватимемо їх, я вирішив нічого не редагувати. Так, ніби вони посмертні, як писалися.
Найкраще запитання журналіста до мене було про момент, коли я відчув себе вільним. От не настав цей момент. Я завжди почувався вільним, мені завжди добре, у мене завжди внутрішня гармонія. Так, у момент звільнення це було емоційно, але не було такого — вау, зараз житиму іншим життям. Я інтроверт, я живу всередині, всередині мене нічого не змінилося. Так, більше подій, більше людей, більше позитиву. Я ж уже звик спілкуватися з зеками, там певний контингент.
Звісно, зараз люди впізнають на вулицях, багато уваги, але я не боюся перетворитися на пам’ятник самому собі. Бо і смішного багато. Нещодавно двоє поляків зі мною летіли, теж із ПАРЄ, дуже уважно дивилися, потім підходять: «Пане, ми вас знаємо, бачили у телевізорі. Ви ж з України?». «Так», — кажу. «Так ви Кличко!» — радісно пізнали. А ви кажете, пам’ятник.
Повне інтерв'ю з Олегом Сенцовим читайте в журналі НВ від 24 жовтня 2019 року