За останні кілька місяців я прослухав чотири повноцінні виступи прем'єр-міністра України Олексія Гончарука. Це сталося на форумі YES, на лекції НВ «Діалоги про майбутнє», на інвестфорумі в Маріуполі і на Київському економічному форумі.
Гончарук непогано вміє формулювати сучасне бачення структурних реформ в Україні. Він добре і правильно пов’язує вартість кредитних ресурсів з актуальністю судової реформи, а реформу Держгеокадастру — з функціонуванням здорового ринку сільськогосподарської землі.
Ось тільки звучить Гончарук, радше, як виконавець волі президента Володимира Зеленського та партії Слуга народу, аніж самостійний лідер уряду країни, яка мріє про економічне зростання і звикла заздрити Польщі, Естонії та Литві. Не треба Гончаруку звучати як виконавцю. Країна чекає від нього, що він наважиться бути незручним лідером. Незручним для тих, хто веде кулуарні домовленості. Для тих, хто лякає його відставкою у разі нелояльності.
У Гончаруку відчувається ліберал. Сповідувати ліберальні принципи політичного управління непросто. Щойно ти одягаєш на себе приталенну сорочку стовідсоткового ліберала, вона деінде тисне. Але походивши в ній, ти розумієш, що це насправді єдиний одяг, який ти можеш носити.
Щось подібне відбувається і з Гончаруком. Працюючи в BRDO, він легко говорив правильні речі про економіку, адже не відчував жодного тиску зверху. Незручності виникали, але тільки лише в форматі пошуку рішень на проблеми економічного і політичного розвитку України.
Зараз же, на посаді прем'єра, Гончарук озирається назад — на тих, хто дав йому це крісло. Це і президент Зеленський, і партія Слуга народу. І ось чим далі, тим менше буде хотітися озиратися назад. Виникне ще більше бажання стояти на своєму, йти врозріз командам зверху, щоб таки спробувати вирвати країну з порочного кола корупційних зобов’язань у стилі «ти — мені, я — тобі».
Партія Слуга народу — це високо волатильне політичне середовище, де набирають потужності відцентрові сили. У цьому є і ризики, і можливості. Ризик у тому, що турборежим ухвалення потрібних рішень може дати збій ось уже. Можливість у тому, що конструктивна частина Слуги народу захоче створити нову коаліцію поглядів і позицій, але не на основі вдячності бренду Зеленського, який провів цих людей у парламент, а на основі бажання вибудувати в країні все так, як цього спочатку хотілося, коли ще навіть не планував балотуватися в депутати.
Риторика у прем'єра залишається цілком притомною, але ось тільки є і страх щодо того, що єдиний аргумент у можливому протистоянні поглядів з Офісом президента і з партійною більшістю — це загроза подати у відставку. Але у Верховній Раді і у президента такої загрози можуть у вирішальний момент і не злякатися.
Ринок кадрів, здатних взяти на себе роль прем'єра проблемної країни, невеликий, але він все-таки є і він політично ліквідний. Завжди знайдеться той, хто зможе не гірше Гончарука говорити про капіталізацію України та зменшення ролі держави, але водночас піде на значно більші компроміси з верхівкою — нехай це приватизація Центренерго, майбутнє державних банків або складання держбюджету.
Теретично прем'єр має бути однозначно самостійною фігурою. Його зобов’язання — тільки перед країною, а не перед політичною елітою. В українській практиці прем'єр рідко був самостійним на 100%. Ти залежиш і від парламенту, який голосує за твої законопроекти, і від настроїв великого бізнесу — інакше кажучи, від олігархів і крівників держкомпаній.
Так, Арсеній Яценюк і його уряд працював у зв’язці з Петром Порошенком і його політсилою, чий рецепт був — піаритися на бюджетних інвестиціях в армію, забуваючи про розмір держборгу і боротьбу з корупцією. А Володимир Гройсман, наприклад, ніяк не міг знайти і втілити в життя потрібне країні рішення в питанні агродотацій, продовжуючи накачувати бюджетними грошима великі агрохолдинги.
Зараз же завдання прем'єр-міністра полягає в тому, щоб не впасти в залежність від необхідності бути популярним, прийнятним, зрозумілим, підтримуваним. Щоб не думати про те, що буде, якщо доведеться втрачати посаду. Щоб не вплутатися в складну і довгу позиційну боротьбу щодо дрібних питань, програючи позиції у великих, очевидних і актуальних речах — таким як ринок землі, приватизація, судова реформа і реформа енергетичного ринку.
Дуже не хотілося б, щоб Гончарук, маючи за собою наймолодший уряд в історії країни, почав домовлятися про формат компромісів навколо тих різких реформаторських рішень, яких потребує українська економіка. Він сказав правильні речі про майбутнє Укрспирту й Укрзалізниці. Країна повірила і дуже не хотіла б розчаруватися. Розчарування загрожує вилитися в посилення еміграційних потоків і зростання популярності проросійських і популістських політичних сил.
Тому, обізвався грибом — то лізь у кіш. Узяв на себе посаду прем'єра — відбудовувати економіку, яка б апелювала не до вугільно-сталеливарного потенціалу, якого насправді не так і багато, а до аграрних технологій, цифровізації та всього того, де український креативний клас може створювати якісну додану вартість.
Уміння бути виконавцем цінується на низових рівнях політичної ієрархії. Функції прем'єра — це про те, як ставити потрібні параметри змін і керувати ними. А якщо щось піде не так — є великі медіа, які нададуть свої майданчики, аби прем'єр пояснив, хто і що йому заважає міняти країну.
Сорочка ліберала — особливий наряд. Їй раді в Брюсселі та Вашингтоні, але її можна серйозно забруднити або навіть порвати в українській політичній боротьбі. Однак боятися цього не варто. Українське суспільство доросло до того, щоб цінувати справжні реформи та не забувати тих, хто їх робить.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ