Що робити?

Франсіс Маліж, глава ЄБРР в Східній Європі — найбільшого інвестора української економіки, розповідає, як розчищення авгієвих стаєнь держкомпаній зробить з України країну, в яку захочуть інвестувати всі

 

Іван Верстюк

 

 

Офіс Франсіса Маліжа, керуючого директора Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР) в Східній Європі, розташований у Києві на вулиці Антоновича. Втім, застати його тут нелегко, адже він відповідає не тільки за проекти в Україні, але і у Вірменії, Азербайджані, Білорусі, Грузії та Молдові. Однак НВ все ж вдається зловити 49‑річного банкіра в 10:00 ранку понеділка в його кабінеті.

Над робочим столом Маліжа — дві фотографії: його діти і укриття над Чорнобильською АЕС. На столі — робочий безлад: документи, звіти, коробка від мобільного телефону. Пожартувавши над непривабливим виглядом з вікна — там зяє котлован під будівництво,— Маліж запрошує НВ до розмови.

У фінансовому секторі керуючий директор ЄБРР працює з 1991 року і роботодавців змінює рідко. Сім років він віддав консалтинговій компанії McKinsey, шість — французькій банківській групі BNP Paribas. З 2010 року працює у східноєвропейському підрозділі ЄБРР.

Держкомпанії, приватизація, нові закони — все це в бесіді з Маліжем повторюється неодноразово, однак з особливою експресією він каже про інвестиції і банківський сектор, яким віддав не один рік життя.

— Останнього разу я слухав ваш виступ на інвестиційній конференції в середині березня, і ви розповідали, як ваш співрозмовник порівнював Україну з Іраком в плані вкладення грошей. Що потрібно зробити Україні, щоб піднятися на клас вище Іраку в очах інвесторів?

— Моє порівняння стосувалося покупки держборгу. Україна реструктурувала свій борг, у неї високий рівень відношення держборгу до ВВП, через що простір для фінансових рішень звужується, і країна стає менш привабливою для інвесторів. Приклад з Іраком, який я навів, був про те, що у інвесторів є вибір. В Україні багато хто думає, що інвестори буквально зобов'язані вкладати гроші у вашу країну. Це не так.

Якщо порівняти ставку ренти, яку платять добувачі нафти й газу в Україні, зі ставками інших європейських країн, Україна опиниться найдорожчою в цьому відношенні. Або візьмемо портовий збір — в Україні він в три-чотири рази вищий, ніж у конкурентів. І тому у представників бізнесу є вибір — доставити товар в Південний або в Одеський морський порт або ж в румунську Констанцу. В Україні при структуруванні логістичної операції необхідно заплатити 14 різних зборів, а в голландському Роттердамі — тільки три. Коротше кажучи, потрібно покращувати бізнес-клімат.

— Тобто інвесторів все ж  більше хвилює бізнес-клімат, а не політична стабільність і боротьба з корупцією?

— Корупція і легкість ведення бізнесу — дві сторони однієї медалі. Україна за останні 20 років у багато разів збільшила кількість дозвільних документів, а це відкриває можливості для зростання корупції. Але останні два-три роки країна рухалася в правильному напрямку і скасувала деякі з цих вимог. Мій улюблений приклад — це необхідність отримувати ліцензію при переміщенні сільгосптоварів між областями. Де ще таке є?

Це в "найкращих" традиціях України — організувати приватизаційний аукціон так, щоб не отримати найвищої ціни

— За дерегуляцію відповідає Міністерство економіки. Як ви оцінюєте його роботу в спробі зробити Україну місцем, де легко і вигідно вести бізнес?

— Ще багато чого потрібно зробити. Кілька місяців тому я зіткнувся з ситуацією у Держслужбі геології та надр, де потрібно не просто отримати дозвіл, а спочатку домогтися права подати заявку на отримання дозволу. Це відвертає людей від України. Правда, за останні три роки багато чого вдалося досягти в реформування газової галузі, банківського сектора. Але уряду потрібно рухатися швидше в дерегуляції та реформі управління держкомпаніями, яких в Україні більше трьох тисяч, не рахуючи муніципальних підприємств. У приватизації немає ніякого прогресу. Це в "найкращих" традиціях України — організувати приватизаційний аукціон так, щоб не отримати найвищої ціни. Ми намагаємося допомогти це змінити. ЄБРР брав участь у підготовці законопроекту про приватизацію, справа за Кабміном — узгодити його, і за Радою — прийняти цей документ.

— Кожен раз, коли ми чуємо про чергову інвестицію ЄБРР в один з українських проектів, ми відчуваємо себе амбівалентно. З одного боку, добре, що в українську економіку йдуть гроші. З іншого боку, інвестиції ЄБРР — це ознака того, що ніхто з приватних інвесторів не хоче вкладати гроші в Україну. Що ви думаєте про це?

— Коли ми інвестуємо в держсектор, все так і є. Коли ж йдеться про інвестиції в приватний сектор, то все не зовсім так, адже ми створюємо можливості для інших. Ми ніколи не вкладаємо в проект більше третини його вартості. Тому якщо ЄБРР інвестує €50 млн, то це означає, що хтось вкладає $100 млн. Дійсно, ЄБРР — найбільший інвестор в Україну, і мені відверто хотілося б, щоб, вклавши ті ж гроші, ми були, скажімо, внизу десятки найбільших інвесторів.

Минулого року ми вклали в Україну відносно небагато — €600 млн. Було мало можливостей для інвестицій у держсекторі. Та і в приватному секторі, чесно кажучи, могло би бути і більше пропозицій. До того ж інвестиції — тривалий процес. У 2014 році ми підписали угоду про фінансову підтримку будівництва метро в Дніпрі, і тільки в минулому році від нас пішов перший транш.

— ЄБРР в середньому вкладає до €1 млрд на рік в українські проекти. От ви — директор банку в Східній Європі. Як ви обираєте, куди інвестувати гроші в Грузію, Молдову чи Україну? Ви дивитеся на прибутковість проектів або на потреби країн в грошах?

— На прибутковість проектів. Немає такого, щоб ми на початку року збиралися і вирішували: ось, €300 млн дамо Молдові, а €500 млн — Грузії. У нашої команди є свої цілі, але ми все ж таки банк. Ми шукаємо бізнес-проекти з поважними власниками, нормальним менеджментом і хорошими фінансовими показниками. Якщо бачимо, що в проект в одній з країн потрібно вкласти в десять разів більше, ніж ми спочатку думали,— значить, вкладемо в десять разів більше. Як правило, за рік ми вкладаємо гроші в 27-35 проектів у кожній країні. Якщо ми говоримо про держсектор, то в основному дивимося на ринок енергетики, інфраструктуру і ринок муніципальних компаній.

Для прикладу, з 2015 року я щільно працюю з Нафтогазом. Проект з самого початку був спрямований на те, щоб Нафтогаз почав закуповувати газ на західному кордоні України, де є конкуренція постачальників, а не на східній, де тільки Газпром. В результаті в минулому році ми зафіксували рекордно низьку ціну закупівлі газу Нафтогазом — $176 за 1 тис. куб. м, хоча раніше він закуповував блакитне паливо за $250-350 і навіть більше.

— Верховна рада минулого року прийняла закон про комісію—регулятора ринку енергетики, а президент його підписав. Начебто і закон непоганий, але виходить, що голова комісії Дмитро Вовк збереже свою посаду ще на півтора року, а на ринку всі говорять про те, що у своїх рішеннях він залежить від президента. Ви бачите проблеми в роботі регулятора енергоринку?

— Нам подобається закон про енергорегулятора. Що стосується незалежності його голови, то з приводу майже всіх держчиновників рано чи пізно виникають підозри в їхній залежності від когось вищого. Такі підозри були відносно голови Нацбанку Валерії Гонтаревої, але вона довела свою незалежність.

Країні зараз потрібен також закон про ринок електроенергії — як його регулювати, як встановлювати тарифи. До того, як закон запрацює, ринок не зможе нормально функціонувати, а держава — продати свої компанії в цьому секторі. Якщо приватизувати обленерго зараз, то контроль над ними отримають всі ті ж люди, які давно присутні на ринку, а не профільні іноземні компанії. Я не кажу, що обов'язково продавати обленерго іноземцям, але як мінімум на аукціонах потрібна конкуренція. Зрештою приватизація — це дохід для держави і, таким чином, для всіх українців.

— В минулому році в НВ вийшла велика стаття про те, як близький до президента нардеп Ігор Кононенко контролює Центренерго, велику державну електрогенеруючу компанію. Про що ви думаєте, коли читаєте в пресі про те, як люди з влади контролюють держкомпанії, а олігархи впливають на рішення регуляторів?

— В Україні багато хто не вірить у справжню незалежність. Логіка політиків така: якщо це не моя люина, то вона чиясь людина і буде використана цим кимось проти мене. Саме тому потрібні незалежні регулятори, Нацбанк, генпрокурор. Можливо, зміниться покоління, і незалежність у вас сприйматимуть інакше. Для початку потрібні нормальні наглядові ради в держкомпаніях. Зараз вони є у Приватбанку і в Нафтогазі. Тільки після введення наглядових рад держава задумається, а чи потрібні йому ці активи взагалі. Це не має бути державним бізнесом. Держава має бути регулятором і займатися реформами. А держкомпанії лише формально належать уряду, адже грошові потоки на них давно приватизовані.

— Частка держави в банківському секторі після націоналізації Приватбанку перевищила 50%. Це великий ризик для фінансової індустрії?

— Ситуація неідеальна, але це краще, ніж те, що відбувалося в 2014‑му,— 180 банків, більшість з яких були або кишеньковими установами для висмоктування депозитів населення, або "пральними машинами" для відмивання грошей. Нацбанк відмінно розчистив галузь. Однак частку держави на ринку потрібно зменшувати.

— Ви працювали у відділі злиттів і поглинань французької банківської групи BNP Paribas, тому хочу вас запитати: як зараз продавати українські банки? Уряд хоче продати свої держбанки, росіяни хочуть продати свої банки в Україні, проте весь сектор протягом довгого періоду часу був збитковим.

— Сьогодні нелегко продавати українські банки через поганий бізнес-клімат. Індустрія проходить через період трансформації. Отже поки що потрібно не шукати покупців, а підвищувати в банках стандарти ризик-менеджменту, вводити нормальні практики управління. Спільно з іншими міжнародними фінансовими інститутами, ми розробили законопроект про держбанки. Кабмін узгодив його, але Рада так і не прийняла. Чому? Він дозволив би оздоровити держбанки, підвищити якість їхньої бізнес-моделі, після чого їх можна було б продати. Як кажуть у Франції, щоб ловити мух, потрібен не оцет, а мед.

Логіка політиків така: якщо це не мій чоловік, то він чийсь чоловік і буде використаний цим кимось проти мене

— Тим не менш ЄБРР збирається придбати міноритарний пакет Ощадбанку. Поясніть вашу логіку. Це вигідна інвестиція?

— Купивши частку, ми хочемо поліпшити якість менеджменту. У минулому році ми вже почали працювати з Ощадом в сегменті торгового фінансування та кредитування малого і середнього бізнесу. Щодо майбутньої угоди, то все залежатиме від ціни Ощадбанку. Нас цікавить частка у 10-25% акцій. Ми плануємо або вивести банк на біржу через три-п'ять років, або продати мажоритарний пакет профільному інвесторові. Щоправда, у випадку з Ощадом, думаю, продавати банк іноземній групі — не найбільш ефективне рішення. Краще було б вивести його на одну з українських бірж.

— Зараз в Україні споживче кредитування перебуває в занепаді. Аналогічна ситуація з іпотекою. Як можна вибудувати в нашій країні прибутковий банківський бізнес в таких умовах?

— Дійсно, сьогоднішній український банківський сектор мало кредитує. Проблема в дуже високих ставках за держпаперами і депозитних сертифікатах Нацбанку. Немає сенсу кредитувати фізосіб або приватні компанії, якщо держава дає високу прибутковість. Краще позичити гроші державі, тут менше ризику. Але якщо Нацбанк продовжуватиме зважену монетарну політику протягом найближчих року-двох, то ставки за держборгом впадуть, після чого фінустанови автоматично почнуть кредитувати приватний сектор.

Хто сьогодні в Україні може дозволити собі взяти іпотечний кредит? Майже ніхто. Брати кредит на сім років під, скажімо, 20% — це нереально. Ось під 10% — реальніше. Наприклад, у Грузії ЄБРР приєднався до процесу запуску іпотечного кредитування. Ми випустили облігації в грузинській валюті на місцевому ринку, залучили ресурс в ларі і почали кредитувати фізосіб.