Учора в соцмережах розлетілося відео зі зборів в Павлограді, на якому чоловікові, який розмірковує перед мікрофоном про те, що в Україні - громадянська війна, з розмаху зацідили по пиці. Предметом обговорення на зборах було перейменування провулка Чкалова в честь Андрія Михайленка - бійця, загиблого в АТО. Одні городяни завзято підтримували перейменування, інші ж голосно нарікали, що вони проти.
Випадок у Павлограді прекрасно ілюструє ситуацію в нашому суспільстві загалом, яка існує протягом останніх двох років. А саме - протистояння думок щодо такого явища, як війна.
Те, що комусь здається цілком очевидним, іншим вбачається зовсім інакше. Це мені як журналісту очевидно, що війна - ось вона, і вона нікуди не зникала весь цей час. Це мої колеги, які два роки висвітлюють події в Донбасі, розуміють, що війна тут. Це мої друзі - молоді люди з активною життєвою позицією, читають новини і цікавляться тим, що відбувається в світі. Це моя стрічка в Facebook, яка зараз переважно складається з колег, політиків і політичних експертів, громадських активістів, військових і волонтерів, так чи інакше живе війною. Це сім'ї, в яких сини або чоловіки повернулися додому покаліченими або не повернулися взагалі, розуміють, що значить слово «війна».
Але давайте зробимо пару кроків назад і обернемося. Роззирнемося на всі боки, щоб побачити, чим живуть інші. Ті, для кого війна - це інше, паралельний простір.
Найпростіший, але яскравий момент, який ілюструє ставлення людей до того, що відбувається в нашій країні сьогодні - це салюти. Вони нікуди не поділися. Протягом усіх цих двох років феєрверки, які голосно вибухають в ночі, повсюдно чути й у центрі, й у спальних районах Києва. Я часто бачу, як їх запускають у мене - в спальному районі столиці. Іноді - практично під вікнами. І якби ж то ще якийсь Новий рік. Ні. Дуже часто салюти - це розвага для нетверезої компанії, яка вирішує повеселитися після півночі, розриваючи тишу ось цими залпами.
Найяскравіший момент, який ілюструє ставлення людей до війни - це салютиІ знаєте, що найстрашніше? Коли намагаєшся пояснити цим людям, чому так не можна робити, стикаєшся зі щирим нерозумінням. Доводиться терпляче розкладати по поличках, чому залпи від салютів не в усіх асоціюються зі святом, чому для когось це все ще прикольно, а інші інстинктивно лягають на підлогу. Чому діти переселенців в дитячому саду від гучних звуків ховаються під ліжко.
Недалеко від мого будинку, просто на зупинці громадського транспорту, десь півроку тому поставили кіоск з піротехнікою. Не знаю, хто у них скуповується - щоразу, коли проходила повз, бачила там тільки продавця. Але періодично на дитячому майданчику під вікнами тепер зустрічаються якісь хлопчики-підлітки, які підпалюють петарди і кидають їх, наприклад, у смітник. Мало того, що вибухає голосно - може ще й спалахнути. Але вони теж не розуміють, чому так не можна. Їх не навчили.
Але це - Київ. Столиця України зрештою. Велике місто, де був Майдан, де квіти і портрети на Інститутській все ще нагадують про непоправне, де в автобусах разом з «оплатіть проїзд» вмикають запис про збір коштів на потреби героїв АТО і їхніх сімей. Де на кожному розі є якесь нагадування про війну.
Давайте від'їдемо далі. Кудись за Захід. Наприклад, на Закарпаття. У дрібних містечках чи селах ритм життя кардинально відрізняється від столичного. Не тільки тим, що тут менше машин, не настільки відчутна буденна метушня і практично відсутні похмурі урбаністичні пейзажі. Іноді здається, що час тут завмер. Багато хто, як і раніше, живе своїм життям, не особливо цікавлячись чимось, що перебуває за межами їхнього населеного пункту. Бо це все - далеко. Все ще не пахне війною і в невеликих курортних селищах десь на півдні країни. Там, як і раніше, влаштовують дискотеки з хітами 90-х, співають в караоке «Белые розы», ніколи не чули про бойкотування російських товарів і не обговорюють політику всім салоном автобуса.
Незважаючи на щоденні зведення з АТО про кількість поранених і загиблих за минулу добу, на чергову хвилю демобілізації, на наплив переселенців і регулярні прощання з бійцями на Майдані, у багатьох в нашій країні все ще зберігається ілюзія того, що війна - десь не тут. Так, ці ілюзії розвіюються. Для цього достатньо було б побачити своїми очима мертвий, ніби випалений і сонцем, і війною Донбас, подивитися в очі бійцеві, який повернувся звідти, почути історії від тих, хто втік, назавжди кинувши там свою домівку. Однак більша частина людей з тієї, паралельної реальності, починає щось розуміти лише тоді, коли це стосуватиметься безпосередньо їх самих. Не сперечаюся, є і ті, хто навмисно убезпечує себе від негативу, намагаючись не занурюватися в новини. Але і це дуже часто - лише до певного часу.
Прагнучи знайти правду, ми дуже часто доходимо до крайнощів. І це - чергове протистояння. З одного боку ми бачимо тих, хто не хоче вникати в суть або вважає війну «роздутим» через ЗМІ поняттям, політичною маніпуляцією і штучно створеною проблемою. Сюди ж, напевно, можна віднести і чоловіка з Павлограда, якому зацідили в обличчя - він теж впевнений, що ця війна «громадянська». Але і на протилежному боці теж часто трапляються перегини. Це коли в тему і не в тему розмови вплітаються фрази на кшталт «чому ти ще не в АТО?», «А ти воював взагалі?» та «В Донбасі хлопці вмирають, а ти тут ходиш і радієш». Без сумніву, це теж занадто.
Якою ж є та сама, золота середина? На третій рік війни ми навіть не почали розв'язувати цю проблему - проблему інформаційного вакууму, в якому досі живе багато людей. Хто має розв'язувати її? Як? Як слід ставитися до страшного слова «війна»? Впускати її в своє життя, якщо територіально вона - далеко, а ментально - стоїть за плечем?
Забагато питань, які потребують відповіді вже сьогодні. Нам із вами на них відповідати.