З деяким запізненням я вивчив українську достатньо для того, щоб використовувати її в побутовому спілкуванні (але ще не настільки глибоко, щоб застосовувати її у професійній комунікації). Я використовую українську мову за будь-якої можливості.
Але підозрюю, що для мене це значно простіше, ніж для багатьох українських громадян, які виросли російськомовними. Коли я припускаюся помилки у вимові, граматиці або ідіомах, на це або взагалі не звертають уваги, або, якщо й помітять, то виключно дружелюбно. Українці все одно захоплені тим, що іноземець хоч якось розмовляє українською, терпляче виправлять мене і в жартівливій манері пояснять помилку.
В іншій ситуації перебувають російськомовні українці, позбавлені природного таланту швидко вчити мови – цінна риса, якою одні люди володіють більшою мірою, а інші (іноді навіть високоосвічені вчені) – меншою. Фонетичні, граматичні та стилістичні помилки в українській мові громадянина України викликають – наскільки я спостерігаю – набагато менше співчуття в україномовних українців. У певних ситуаціях, такі мовні помилки можуть стати джерелом прихованої ганьби або навіть глибокого сорому для однієї або обох сторін – тобто і для людини, яка припустилася помилки, і для того україномовного, хто з нею розмовляв і помітив помилку.
Ба більше, на мою думку, багато російськомовних українців, які є такими з дитинства, іноді не стільки бояться помилитися, розмовляючи українською, як побоюються смішно помилитися – і самому не помітити цього. Добре володіти мовою – а не просто вміти якось говорити – одна з ключових соціальних навичок, що визначають позицію людини в різних комунікаційних ситуаціях, відносинах і спільнотах.
В Україні існують дві дуже багаті і складні мови – кожна зі своєю поезією, прозою, культурними традиціямиОскільки я – як іноземець – не є повноцінним членом українського суспільства, мої мовні навички не відіграють значної соціальної ролі. Моє становище і визнання в Україні заздалегідь визначене фактом, що я громадянин іншої країни, для якого українська мова за визначенням не є основною (а моя четверта мова). Але для українського громадянина може бути дуже неприємно не вміти вправно говорити українською, вимовляти українські слова неправильно, і постійно боятися сказати щось не так.
Іноді, звісно, ця проблема може не грати істотної ролі, особливо в регіонах, де говорять суржиком, і де лінгвістичні правила і так є гнучкими. Але, наприклад, у Києві домінуючі стандарти високої культури можуть призвести до такого відчуття, що ти повинен або ідеально знати українську мову, або її взагалі не використовувати. Насправді, здатність висловлюватися добре сформульованою і правильною російською може в деяких ситуаціях бути більш корисною для соціальної самоідентифікації і позиціонування, ніж говорити кострубатою українською.
Для порівняння з моєю батьківщиною, для південно-східних німців із Саксонії і Тюрінгії їхній сильний акцент іноді стає статусною проблемою в інших регіонах Німеччини, де саксонський і тюрінгський діалекти вважаються примітивними, провінційними або навіть ознакою «нижчого класу». Та все ж це лише відмінності в межах однієї мови.
В Україні ж існують дві дуже багаті і складні різні мови – кожна зі своєю поезією, прозою, мелодійністю, культурними традиціями, історичною основою, регіональними відмінностями і різноманітними діалектами. Деяким людям вистачає здібностей і енергії для того, щоб опанувати обидві. Але інші будуть в змозі сповна осягнути тільки одну з них. Ці питання дуже складні в соціальному і психологічному плані, щоб їх легковажно політизувати.
Нарешті, повністю прийняти аргументи на користь жорсткої українізації, мабуть, мають право лише ті україномовні громадяни, які вивчили українську не в дитинстві, а пізніше, доклавши для цього певних зусиль. Українці, які без особливих зусиль вивчили українську в дитинстві і не вивчили жодної іншої мови вже в зрілому віці, наполягаючи на жорсткій українізації, стикаються з етичною проблемою: як можна вимагати від інших того, чого ти сам не домігся, можливо, ніколи не намагався досягти або навіть не в змозі домогтися?
Людей, які вимагають повної і швидкої українізації, для яких українська мова – рідна, завжди можна запідозрити у спробі проштовхнути егоїстичний порядок денний, в якому їхні мовні навички поставлять їх у більш вигідну соціальну позицію порівняно з тими, для кого українська не є рідною. Часто, можливо, річ може бути зовсім і не в цьому. Проте такі підозри можуть виникнути у деяких російськомовних.
Бурхливі емоції, які викликає мовне питання, пов'язані з цим викликом: сама по собі справедлива патріотична вимога повної і швидкої українізації зачіпає дуже особисті питання соціальної позиції, інтеграції, конкуренції та асиміляції російськомовних. Проблема посилюється тим, що в такій вимозі можна побачити особисте і зовсім непатріотичне прагнення україномовних реалізувати свої приховані або навіть неусвідомлені соціальні інтереси. Завжди залишиться непереборна підозра, що українізація просувається не тільки і не стільки на користь спільної вітчизни, але на користь тих, для кого рідною мовою є українська – і які, порівняно з російськомовними, виграють від повної уніфікації мовної сфери.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени