Дуже дратують люди, які критикують все, що ви створюєте своїми руками і головою. Вони тільки й чекають, щоб ви десь оступилися, зробили неідеально. Повинно бути ідеально, з урахуванням купи особливостей, відомих тільки їм. Але навіть якщо в результаті ви створите шедевр – вони все одно будуть незадоволені.
Наші люди скупі на похвали. Тому що ніхто не готовий визнавати когось в чомусь кращим за себе.
Чи помічали часом, як важко почути від когось слова подяки, підтримки або фразу «вибач, був не правий»? Це все тягнеться ще зі шкіл, в яких вчителі прищеплювали недолугу концепцію однаковості на тлі авторитарного виховання, коли лаяли за невдачі і хвалили тільки за перемоги.
Такий підхід: ознака колишньої духовної убогості і жлобства, при яких мати позитивні емоції було чимось протиприродним. А обдаровувати ними сторонніх – взагалі на рівні божевілля. Добрі слова, сказані чужому просто так ж сприймалися на рівні порожнього розбазарювання валюти, що зберігається у вигляді заяложених папірців десь під матрацом або в шкарпетках. А до валюти у нас завжди ставилися трепетно – як до ікон.
Критика, зрозуміло, потрібна. Що б ми всі робили, якби не було поруч агресивних дурнів, що сидять в трусах на своїх продавлених диванах, і критикують все, у що ми вкладаємо досвід і душу.
Але в такі моменти важливо розуміти, що той, хто засуджує і критикує – думає виключно про себе. І найімовірніше, йому в цей момент прикро, що він, сидячи в трусах на дивані, не в змозі протиставити нічого того, в чому ви його перевершуєте.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени