Колонка записана під час виступу Івана Міклоша в рамках проекту НВ Діалоги про майбутнє
Мені близька концепція інклюзивних політичних і економічних інститутів британського історика Джеймса Робінсона, автора бестселера «Why Nations Fail». Ці інститути повинні виконувати три завдання: захищати право власності, забезпечувати рівні правила гри, а також сприяти інвестиціям та інноваціям.
Подивимося на це з точки зору історії українського прогресу. Я переконаний, що за час, який минув після Революції Гідності, відбувся значний прогрес у деяких галузях. При цьому найслабшою залишається ситуація із захистом права власності та правоохоронною галуззю в цілому. Забезпечення рівних правил гри також вимагає поліпшення. Через недостатній прогрес у цих сферах не формується середовище, яке сприяло б інноваціям та інвестиціям.
Я переконаний у критичній важливості інклюзивних політичних та економічних інститутів. Але необхідно також розуміти, чому їх так важко змінювати. Цей процес вимагає часу, тому існує лише кілька країн-винятків, які ще 50 років тому були бідними, а тепер процвітають.
Найслабшою залишається ситуація із захистом права власності
Інститути — це певні правила гри і принципи, які формують поведінку і функціонують у сфері економіки. Можна досить швидко змінити формальні правила, наприклад, закони. Але важливий не тільки зміст цих правил, але їх реалізація та дотримання. А це набагато складніше, особливо для посткомуністичних країн. Щоб змінити неформальні правила, необхідно докласти набагато більше зусиль. Зазвичай вони змінюються з поколіннями.
Неформальні правила — це ті принципи, які люди поважають не зі страху законного покарання, а за власним бажанням, оскільки переконані в тому, що ці правила важливі. Найкращим прикладом неформальних правил є десять заповідей, яких люди зазвичай дотримуються. Принаймні, деяких з них.
Проблема в тому, що українці протягом декількох поколінь жили в дуже деформованій системі формальних і неформальних правил. Скажімо, Швеція — в числі найменш корумпованих країн світу. Одна з причин полягає в тому, що велика кількість поколінь проживала у середовищі з низьким рівнем корупції. Важливе законодавство на кшталт «Акту про свободу інформації» було прийнято в цій країні ще в 1773 році. Зате українці, так само як і словаки, прийняли нове законодавство лише близько 20 років тому. І тут є дві новини. Погана полягає в тому, що ми не можемо очікувати швидких змін. Хороша — в тому, що зміни можливі. І багато що залежить від швидкості і природи реформ, які є рушійними факторами змін.
Серед посткомуністичних держав успішними стали країни Балтії, Словаччина, Чехія, Польща. Основними рушійними силами змін можу назвати дві: реформи та євроінтеграція. Ці країни стали частиною Євросоюзу і втілили трансформації, досягли найбільшого економічного зростання і рівня багатства в порівнянні з тим, що мали.
Якщо звернутися до мови цифр, то побачимо, що між 1995 і 2000 роками девальвація валюти в цих країнах відбувалася по-різному. У Чехії - 45%, Словаччині - 63%, Польщі - близько 80%, в Україні - 370%. Якщо подивитися на більший період з 1995-го до сьогоднішнього дня, то побачимо, наприклад, що в Чехії та Словаччині валюта стала міцніше (у Словаччині в 2009 році введено євро). Натомість українська валюта за цей час стала слабшою на 1805%.
Поряд з показником міцності валюти важлива конкурентоспроможність економіки та рівень експорту. У 1995 році Україна мала такі ж обсяги експорту, як Чехія, якщо вимірювати в доларах, і вдвічі більше в абсолютних цифрах, ніж Словаччина. Десять років по тому Словаччина вдвічі наростила обсяги експорту, Україні зробити цього не вдалося. Якщо дивитися на найсвіжіші з наявних даних, то в 2016-му в доларовому еквіваленті Україна експортувала вдвічі менше, ніж Словаччина. І це при тому, що Словаччина і Чехія значно менші, ніж Україна за розміром території та кількістю населення.
Важливо дивитися і на структуру експорту. Словаччина, Чехія і Польща в основному експортують техніку, різні електричні пристрої. Це речі, які мають високу додану вартість. Зате Україна експортує переважно сировину — залізо і сталь. При тому, що 30 років тому Україна в багатьох сенсах мала більш розвинену промисловість, ніж Польща чи Словаччина. Тут, скажімо, виробляли ракети і літаки, чого в моїй країні ніколи не виробляли. Тому, традиція і основа для технологічного промислового виробництва були дуже міцними. Однак тепер приблизно половину всього експорту України становить сировина.
Якщо подивитися на прямі іноземні інвестиції на душу населення до кінця 2016-го року, то побачимо, що в порівнянні з іншими країнами Україна також не у виграші. При цьому важливо, що прямі іноземні інвестиції стали основним засобом для реструктуризації та модернізації промисловості країн на кшталт Чехії, Естонії та Словаччини. Оскільки промисловість, яка була успадкована від радянського періоду, була неконкурентоспроможною.
У 1992 році ВВП на душу населення був однаковий для Польщі, Словаччини та України, а зараз існує відчутна різниця в кілька разів. І причиною всього цього є те, що в Україні не було значного прогресу в переході від екстрактивних до інклюзивних політичних і економічних інститутів.
Словаки мало чим відрізняються від українців в плані характеру, освіти або здібностей. Але нам більше пощастило. По-перше, меншою була комуністична спадщина, оскільки під час першої Чехословацької республіки (1918 — 1938) у нас було 20 років ліберальної демократії і ринкової економіки. Ця історична пам’ять про інклюзивні інститути дуже важлива. По-друге, нам пощастило з географічним розташуванням — ми були ближче до Західної Європи. По-третє, у нас менша територія. По-четверте, у нас не було війни.
Тому, коли в 1990-х відкрилося вікно можливостей, ці чинники дозволили громадянському суспільству зібратися та об'єднатися, те саме зробили прозахідні партії. Всі разом вони поставили собі за мету наздоганяти багаті країни Заходу, належати до них.
Нам пощастило, але ми і більше працювали.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени