Російський президент Володимир Путін веде глобальну ідеологічну війну проти ліберальних, демократичних цінностей Заходу. Ця сутичка завуальовано продовжувалась протягом років, а нині поширюється як на Західну Європу, так і, звичайно ж, на США, де у 2016 році Путін втрутився у президентські вибори.
Передовою цієї ідеологічної війни між путінізмом та демократією, попри все, залишається Україна.
Провівши минулий тиждень в Києві, я збагнув, чому сьогоднішня Україна лякає Путіна. Ця слов’янська нація, яка поділяє деякі аспекти історичної та культурної спадщини з Росією, розбудовує демократію. Якось протягом ланчу я слухав, як члени парламенту активно обговорювали плюси та мінуси одного із законопроектів. Такого більше не почуєш в Росії.
Іншого ранку я мав зустріч з двома десятками громадських лідерів, які борються з корупцією та дезінформацією. Українське суспільство залишається активним і незалежним. Воно здатне впливати на владу та бачити результати державної політики. Це досі трохи присутнє і в Росії.
Іншого вечора я чув, як українські політики скаржились на те, що олігархам належать телевізійні канали. Та один олігарх – або одна лише держава – не контролює усі українські медіа. Конкуренції та плюралізму більше не існує в російських ЗМІ.
Путін шукає можливість використати вибори, щоб розпалити хаос
В розмовах з українськими офіційними представниками, бізнес-лідерами та журналістами, я чув дуже різні оцінки просування економічних та політичних реформ під керівництвом президента Петра Порошенка та його уряду. Деякі аплодували новому поштовху в розвитку децентралізації, інші не вважали його важливим, ще інші скаржились на повільні темпи прогресу. Одні славили принциповість МВФ та її позитивну роль у проштовхуванні реформ, інші засуджували неоліберальну «правильність» організації, переконуючи, що саме це сповільнює економічний ріст. Але найбільш вражаючим у цьому всьому були дебати як такі. […] І це те, що вже не так часто трапляється в нинішній Росії.
Конкурентні лідери, фракції та партії вже готуються доносити свої аргументи до людей, які наступного року прийдуть вибирати президента, а через кілька місяців і новий парламент. Ще одна цікава річ: ніхто не знає, хто виграє. І це саме так, як і повинно бути в демократіях: і це абсолютно протилежне тому, що відбувалось на президентських виборах цього року в Росії. Задовго до їх проведення – за кілька років до цього – кожен знав, що Путін здобуде перемогу.
Вся ця демократична активність справа від російських кордонів лякає Путіна та його систему правління. Якщо українці можуть змусити демократію працювати, то вони можуть надихнути на це і росіян. Відтак Путін залишається вкрай зацікавленим у підриванні ще такої крихкої української демократії. За чотири минулі роки путінські сили окупували частину України та продовжують вести війну проти Києва на Сході України. Росія продовжує здійснювати економічний тиск на Україну. Тим часом пропагандистські зусилля Кремля зобразити Україну як втрачену та корумповану державу продовжуються тими ж темпами – як всередині України, так і на Заході. Кремлівська дезінформаційна кампанія стала справжнім викликом для місцевих громадських організацій: вони хочуть викривати корупцію та поразки держави, але слідуючи цим бажанням, водночас підживлюють російські новини.
Наступна велика битва міжнародної війни ідей матиме місце під час наступних президентських виборів в Україні. І йдеться про куди більші масштаби російського втручання, ніж під час виборів у США. Кремль та його ставленики підтримуватимуть вигідних їм кандидатів, сіятимуть розбрат всередині українського суспільства та дедалі більше ставитимуть під сумнів народне волевиявлення та справедливість голосування. […] Минулого тижня багато українців сказали мені, що ці вибори стануть найбільш ключовими та найбільш небезпечними в пострадянській історії України.
Путін шукає можливість використати вибори, щоб розпалити хаос, безпорядки та сумніви щодо існування демократії. США та наші демократичні союзники мають прагнути протилежного: мирних, легітимних, вільних та справедливих виборів. Ми не можемо сидіти осторонь та просто надіятись на краще. […] Ми можемо, насамперед, фінансувати ефективні анти-дезінформаційні проекти, ініціативи, спрямовані на забезпечення прозорості роботи держорганів і програми моніторингу виборів як всередині України, так і за її межами.
По-друге, Велика сімка – частиною якої РФ не є – мусить публічно та заздалегідь використовувати санкції та інші заходи з метою покарати Росію за втручання в українські вибори.
По-третє, західні лідери повинні рішуче заявити, що вони не підтримують нікого з окремих кандидатів на українських виборах – лише сам процес. (Цього тижня я чув надто багато конспірологічних теорій про те, як Білий дім чи Брюссель вибере Україні нового президента. Ці чутки підривають легітимність виборів.)
По-четверте, демократичні лідери Заходу мусять уже зараз спільно розпочати роботу над новим економічним, військовим та політичним пакетом допомоги, який треба буде надати Україні відразу ж після виборів. Це дасть імпульс новому демократичному обраному президенту. Період, який настане відразу ж після роздавання передвиборчих обіцянок, є найбільш сприятливим для здійснення найбільш болючих, проте необхідних економічних реформ.
Ну і всі ці кроки знову ж таки слід повторити під час не менш важливих парламентських виборів, що матимуть місце кількома місяцями пізніше. […]
Повну версію колонки читайте на The Washington Post
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени