«Коли я побачив перед собою таку велику кількість жителів Східної Німеччини, то збагнув – вони праві». Так чверть століття потому полковник Харальд Егер пояснив своє рішення відкрити ворота та дозволити людям вийти за межі Берлінського муру. 9 листопада 1989 року Егер якраз стояв на контрольно-пропускній точці через кілька годин після того, як лідери НДР повідомили, що правила перетину кордону змінились. Коли берлінці ринули до стіни, вимагаючи дозволити їм перейти на західну сторону, військовий неодноразово намагався отримати додаткові підтвердження від начальства. Та відповіді так і не було.
Зрештою, натовп примусив Егера діяти: «І враз для мене все стало очевидним…тупість, брак людяності. І тоді я подумав: «Поцілуйте мене в зад. Зараз я буду робити те, що вважаю правильним». Цей момент є найбільш промовистою ілюстрацією того, як і чому деякі вуличні демонстрації можуть призвести до політичних змін. Вони можуть апелювати до моральності, відтак переконати чиновників піти на зміни, відмовитись від режиму репресій та відкинути силовий примус.
Демонстрації мають значення, навіть якщо не досягають мети
Я згадала про Егера після того, як прем’єр-міністр Вірменії здивував свою країну та подав у відставку. Серж Саргсян був президентом ціле десятиліття – з 2008 по 2018 роки, одночасно розбудовуючи мережу політичних та бізнес-контактів, які допомагали йому лишатись при владі. В очікуванні завершення свого терміну, президент змінив деякі закони, розширивши повноваження прем’єр-міністра, ну а затим – спонукавши парламент вибрати на цю посаду саме його. Це відомий трюк: свого часу лідери Росії та Туреччини, Володимир Путін та Реджеп Ердоган, грали у подібні ігри, дрейфуючи поміж посадами президента та прем’єр міністра та ігноруючи таким чином Конституцію, залишаючи за собою можливість надалі керувати державою.
Вірмени розкусили це. Протягом 11 днів, у столиці й повсюди, численні натовпи людей протестували проти дволикого захоплення влади. Як раптом Саргсян подав у відставку. «Я помилився, – заявив він. – Вуличні рухи проти мого перебування на посаді. Я виконую вашу вимогу».
Здивовані, вірмени знову заповнили вулиці щоб відсвяткувати. Томас де Вааль, автор кількох книжок про Вірменію, сказав мені, що переконаний – той факт, що «маленька країна має таке велике почуття національної солідарності», підкосив Саргсяна. Ще одна можлива причина: востаннє, у березні 2008-го, коли вірмени організовували масові протести, внаслідок поліцейського розгону загинуло десять людей. Можливо, Саргсян «не хотів повторювати цей досвід».
Хай там що, а політичні демонстрації спрацювали у Вірменії з тієї ж причини, що і в Берліні в 1989-му та Києві у 2014-му: люди змусили головну людину країни задуматись над легітимністю режиму, нею ж збудованою. І це, на жаль, не є розповсюдженим явищем.
Замість успішних продемократичних вуличних демонстрацій, я можу навести список тих, що зазнали поразки. Москва у 2012-му. Гонконг у 2014-му. Варшава у 2015-му. Венесуела у 2014, 2015, 2016, 2017 роках. Іноді демонстрації були приречені на невдачу через те, що вимоги протестантів були надто всеохоплюючими. Іноді не вдавалось через те, що режим вдавався до використання сили і це лякало людей. Іноді демонстрації провалювались і через те, що одного лише займання публічного простору було недостатньо. Люди втомлювались, а їхні співвітчизники знову хотіли бачити вулиці чистими та повернутись до роботи.
Та більшість із демонстрацій звершились провалом через те, що там не було Егера, не було Саргсяна, а режим відмовлявся слухати. Лідер авторитетно заявляв, що мітинги є нерепрезентативними, антипатріотичними, або ж – проплаченими іноземцями. Замість того, щоб бути враженим щирістю та чисельністю протестуючих, у 2012 році Путін сказав, що останні – доказ утілення американського сценарію. Точно так само заявили і в Китаї під час протестів у Гонконзі-2014. І це притаманно не лише авторитарним режимам: американські «консерватори» також говорили про те, що студентські мітинги, які минулого місця виступали проти законів, що легалізують носіння зброї, проплачені.
Коли демонстрації не хочуть чи не можуть змістити з посади людей, то просто «займати» вулиці не має сенсу. Цього просто недостатньо: рух повинен долучитись або стати політичною партією, а вуличні лідери – політиками. Якщо це демократія, то їм ще належить перемогти на виборах. Якщо диктатура – знайти спосіб заручитись підтримкою правлячої партії. У політичних вакуумах, таких як нині у Вірменії, необхідна стратегія. Щоб спрага до змін почала діяти та призвела до суттєвих зрушень в суспільстві, людям треба працювати багато років, а не лише вигулькнути на вулицю на кілька годин.
Демонстрації мають значення, навіть якщо не досягають мети: вони піднімають народний дух, посилюють відчуття солідарності, надихають. Буває, призводять до драми. Та як би там не було, слід пам’ятати: допоки демонстрації не зможуть визначити, закріпити вимоги народу та зробити їх безповоротними, вийти на вулиці – це ще не все.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Енн Епплбаум
Оригінал опубліковано на The Washington Post. Републікація повної версії тексту заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени