Вчора на «ночі реформ» говорили про великі й маленькі помилки реформаторів першої/другої хвилі. На сцені й у залі були «всі свої», тому говорили довго і багато, з жартами і без, глибоко і філософськи, але в той же час легко і невимушено, іноді з образою, але і з запалом. Втомлені люди повинні частіше зустрічатися і частіше сміятися.
Мій виступ був про одну велику, на мій погляд, помилку, яку допустила держава/суспільство – ми могли найняти найкращих людей на держслужбу, а найняли хороших. Впевнений, що різниця між найкращими і хорошими – як між лідером-інноватором в галузі і компанією-середнячком, що відрізняється в десять разів за ефективністю. Це було важливою причиною невдачі.
У червні 2014 року, користуючись хвилею патріотизму і почуття відповідальності, уряд і президент могли найняти багатьох найкращих людей в Україні: Андрія Булаха з Делойта, Олега Тимківа з PwC, Володимира Лавренчука з Райффайзена, Володимира Котенка з EY, Романа Бондаря з Talent advisors і багатьох інших. Але не змогли їх залучити. Чому? Чому держоргани не стали магнітом для талантів? Мені здається, тому були дві основні причини: попит і пропозиція.
Попиту не виникло. Особливо на самому початку, влітку 2014 року. Багато хто з нас тоді просто витрачав сили даремно. З боку держави цей попит не був системним. Він виникав точково. Ми втратили постреволюційний темп модернізації, підтримуваний суспільством. І справа не в непопулярності або болючості реформ.
Попит виник набагато пізніше – з приходом нових відповідальних лідерів: Айвараса (який сформував у МЕРТ одну з найкращих команд на держслужбі), Валерії Гонтаревої (яка, напевно, привернула найбільшу кількість нових людей), Наталки Яресько, Андрія Пивоварського. Попит був у невеликій кількості держорганів. Виникав нерівномірно. Люди заходили тоненьким струмочком, а не могутнім потоком. І попит не був підкріплений нічим, крім палаючих очей деяких лідерів і амбітних завдань щодо реформи країни, та й ці палаючі очі швидко згасали, а люди йшли: багато з волонтерів не могли витримати більше 2-3 місяців.
Я прийшов у НБУ в березні 2014 року – два роки і 8 місяців тому. Одна з перших історій, яку я почув: держава сформує фонд для залучення найкращих людей на держслужбу. Гроші готові були дати і європейці, і американці, і українські олігархи. Говорили, що будуть європейські зарплати. Премії будуть даватися за досягнення реальних KPIs реформ, сам фонд буде моніторитися аудиторами з великої четвірки... Де це все?
За моїми оцінками, у той момент для перезавантаження виконавчої влади та фінансування першого нового покоління держслужбовців ми говорили про суму в 1 млрд грн на рік. 1 млрд грн – ця сума, яку не змогли знайти уряд і парламент у бюджеті за 32 місяці, але при цьому за тиждень знайшли для безпідставних виплат вкладникам фінансової піраміди при банку «Михайлівський».
І це були б не витрати на держапарат чи бюрократію. Команда в НБУ зекономила за 2 роки 7.5 млрд грн запланованих в бюджеті, але не витрачених коштів. ProZorro призвело до економії в 7 млрд грн на цей момент. Різниця в прибутку Нафтогазу за 6 місяців 2016 і 6 місяців 2015 склала понад 25 млрд грн. Зробити збалансований бюджет, не крадучи, не так вже й складно. Тож для держави залучення найкращих людей було б гарною інвестицією з високим ROI.
Невже влада не розуміла цього, а також того, що навіть патріотично налаштовані професіонали з західною освітою і досвідом трансформацій, які шукають виклику і бажають долучитися до чогось настільки великого, як будівництво країни, не зможуть проїдати свої заощадження довго? Але що найгірше, вони не зможуть на такі гроші залучити найкращих чесних людей з ринку. Просто не зможуть узяти на себе таку відповідальність.
Що стосується пропозиції. Всього в НБУ ми звільнили близько 6800 осіб і найняли більше 500 нових людей. Так вийшло, що більша частина процесу рекрутингу йшла зокрема через мене, оскільки я відповідав за реформи і трансформації. Я інтерв'ював багатьох. Витратив на це дуже багато часу. Хочу сказати, що нам десятки разів відмовляли найкращі фахівці з ринку, і я не зміг їх переманити в НБУ. Чому? Озираючись назад, я виділяю чотири причини:
1. Парадокс трикутника Майдану. На Майдані взимку 2014 року зіткнулися три сили: влада, опозиція і громадянське суспільство, яке також представляло бізнес. Які цілі були у влади? Зберегти владу і зберегти систему в країні. Яка мета була у опозиції? Стати владою і зберегти систему. Яка мета була у суспільства? Змінити систему, але при цьому не стати владою. Так от, прийшов час, коли відповідальні лідери, які представляють бізнес і громадянське суспільство, повинні захотіти і бути готовими і здатними стати владою. Не вийде відсиджуватися в кущах. Останні 2,5 роки це показали. Необхідно бути готовим взяти на себе відповідальність і змінювати порядок денний України.
2. Гроші. Дуже багато відмовлялися через гроші. Не хотіли приносити фінансовий ризик в сім'ю. Пам'ятаю, як я переконував людей приходити в НБУ восени 2014. Хтось погоджувався, при цьому все ще не довіряючи, при тому, що ми пропонували більш-менш ринкову зарплату. Ряд людей повинні були виходити з січня, а 1 січня 2015 року парламент на хвилі популізму і тиску на НБУ знизив зарплату нашим працівникам – для багатьох нових людей це зниження було у 5-8 разів. Мені соромно було дивитися в очі людям, яких я тільки вчора хантив. Нам вдалося відбити цей популізм тільки через три місяці, і то за допомогою МВФ, але початковий темп був упущений. Зараз ситуація в цілому у держорганах не краща, хоча ЄБРР і Євросоюз допомагають як мінімум радниками в офісах реформ. Але нам все ж потрібно дотиснути цю реформу – люди на держслужбі повинні отримувати справедливу оплату! Їх має бути менше, ролі держави в житті суспільства повинно бути менше, але лідери реформ повинні отримувати справедливу оплату. Без цього реформа держслужби не злетить – тут не може бути ніяких компромісів.
3. Небажання виходити із зони комфорту. Я десяток разів чув відповіді, мовляв, нам в бізнесі комфортно. Машини у нас хороші. Офіси теплі. Зарплати високі. Закордонні відрядження. Підлеглі кращі. В політику не хочемо йти. Багато задавали запитання: який сенс іти на менш оплачувану і менш комфортну роботу, адже за це навіть не подякують? Більшість людей в залі вчора працювали або працюють на державу. Багато їм дякували. Щиро. Порівнювали зі спартанцями. Хотілося б, щоб такої публічної підтримки було більше. Але треба і новим хвилям спартанців виходити зі своїх кабінетів, закочувати рукави і йти захищати наш «Аеропорт» під назвою нова Україна. Просто більше нікому. Просто тому, що конкретно ви цим не можете не займатися.
4. Емоції. Багато боялися потоку негативу, який виливався на держслужбовців, зокрема нових, зокрема на НБУ. І не хотіли в цьому лайні жити без жодної поваги суспільства. Мені нічого було особливо протиставити їм. Що я робив – я їм розповідав про свої емоції, точніше, навіть емоційну симфонію, яку я переживав на держслужбі, і говорив, що цих емоцій не треба боятися, їх треба розуміти і керувати ними. Але це вже історія для іншого колонки.
За 2,5 року я вже бачив поблизу три покоління хороших 30-40-річних хлопців, які приходили на держслужбу і відчували емоційну симфонію держслужбовців. Кожен був на своїй ділянці, але не було спільного проекту, якими могли б керуватися, будуючи спільний дім – нову Україну. Була недостатня взаємодія реформаторів, поодинці перебитих системою. Тому багато хто й пішов.
Вчорашній захід – точно крок вперед сучасної України. Говорити про свої невдачі в залі Укрдому – це #перемога і ознака того, що реформаторсько-волонтерська система вибудовує зворотний зв'язок і самонавчається. Якщо ми зможемо зробити курс про реформи на Prometheus, то ці знання, побудовані на власних помилках і болючому досвіді першої хвилі, будуть доступні десяткам тисяч українців, які хочуть жити в іншій Україні.
Слава Вакарчук наприкінці заходу зазначив: "Треба встрявати в бійку, тому що не можна не встрявати!". Я згоден з цим. Треба брати і робити, що можеш, там, де ти є. Потрібно об'єднуватися і формувати орденську команду, яка буде творити Нову Україну. Країну ніхто замість нас не перебудує.
Якщо ви відповідальний лідер, я закликаю вас подумати про це. Ви все ще потрібні Україні. Гра далеко не закінчена. Емоційний оркестр на держслужбі точно відчуєте. Не бійтеся його. Встрявайте в бійку. До зустрічі на музичному будмайданчику нової держави!
Більше точок зору тут