Нарешті ми дочекалися, і ось вона – книга «Дві країни – одна професія». В Офісі представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ про неї оголосили ще в грудні 2014 року, після чого в Україні були опубліковані протести: не можна ставити на одну дошку дві країни, коли одна, Росія, окупувала іншу – Україну. Та й рівень журналістики і свободи слова в обох країнах різний: попри всі недоліки і проблеми української журналістики, вона різноманітна, на відміну від російської, яка давно перетворена в державну пропаганду – пише грузинський професор Олег Панфілов для Крим.Реалії.
У поданні книги написано «Починаючи із зими 2013 – 2014 рр., коли в Україні спалахнуло насильство, яке охопило пізніше південно-східні регіони країни, сотні журналістів зазнали нападів, були поранені, незаконно затримувалися або утримувалися в полоні членами воєнізованих груп і співробітниками правоохоронних органів».
Можна ще раз подивитися на обкладинку і переконатися – це офіційне видання ОБСЄ – тієї самої організації, Парламентська асамблея якої ще 2 вересня 2014 року прийняла резолюцію, в якій засудила «окупацію території України», висловила стурбованість намірами Росії висунути незаконні претензії на східну частину України» і жаль з приводу «збройного втручання», здійснюваного «контрольованими Російською Федерацією силами в Україні» та породжуваних ними порушень прав людини, у зв'язку з чим закликала Росію припинити своє втручання на Україні» і «привести свої дії в рамках відносин з Україною і з усіма державами-учасниками у відповідність із гельсінкськими принципами». Тієї самої ПА ОБСЄ, голова якої, Ілкка Канерва, 27 січня 2015 року закликав Росію закрити кордон з Україною, щоб «зупинити потік будь-яких видів зброї і бійців, чи то добровольці, чи ні», що ймовірно проникає на схід України.
В Офісі представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ як і раніше вважають, що на сході Україні «спалахнуло насильство» – без адреси, замовника і виконавця. 18 липня 2014 року постійний представник Великобританії при Радбезі ООН Лайалл Грант заявив, що озброєні сепаратисти на сході України не є спонтанним місцевим повстанським рухом і не представляють народ України. Він зазначив, що три основні фігури угруповання «ДНР» є громадянами Росії і прийшли з-за кордону, Росія постачає сепаратистів зброєю та обладнанням. 28 травня 2014 року Барак Обама заявив, що «дії Росії на Україні нагадують події, коли радянські танки увійшли в Східну Європу під час Холодної війни. Однак здатність США формувати світову думку дозволила ізолювати Росію і «протистояти російській пропаганді, російським загонам на кордоні і озброєним повстанцям».
Тобто більшість країн-учасниць ОБСЄ вважають, що Росія є країною-агресором, у тому числі і парламентська асамблея ОБСЄ, і тільки Офіс Дуньї Міятович називає агресора і країну, яка захищається, об'єктами «насильства, що спалахнуло», без уточнення – хто на кого напав і в яких позиціях перебувають журналісти обох країн. Міятович у своїй статті пише: «Відтоді ми провели дев'ять круглих столів у моєму Бюро. Запропонована учасниками символічна назва цього діалогу – «Дві країни – одна професія» – відображає його основоположні ідеї: спільне розуміння прав журналістів та їхніх обов'язків, відданість професійним цінностям і готовність обговорювати етичні дилеми, з якими стикається медіа-спільнота в Росії і Україні в умовах нинішнього конфлікту».
Уявляєте, цілих дев'ять круглих столів, на яких, смію сподіватися, російські журналісти розповідали про цензуру, що забороняє їм публікувати альтернативну офіційній пропаганді інформацію, або, можливо, хвалилися тим, як українські журналісти вільно приїжджають на іншу сторону, щоб разом із російськими журналістами обговорити необхідність урізноманітнення думки в московських ЗМІ. Насправді, дуже важко зрозуміти взагалі доцільність таких зустрічей після окупації та анексії Криму і захоплення частини Донецької і Луганської областей. Оскільки окупована частина України, а не Росії, то яким чином російські пропагандисти й українські журналісти зможуть допомогти один одному?
Один з організаторів цих круглих столів – секретар Союзу журналістів Росії Ашот Джазоян – у минулому відповідальний працівник апарату ЦК Компартії Вірменської РСР, у 1986-1990 роках завідувач сектору мистецтв відділу культури ЦК, одночасно був заступником директора державного інформаційного агентства «Вірменпрес» (Єреван). У 1991-1996 роках – власний кореспондент «Вірменпрес» по Росії, завідувач московським корпунктом телебачення Вірменії. Можете собі уявити цього товариша, який закликає до миру і справедливості в ім'я свободи слова сторони Карабахського конфлікту, якщо ще нещодавно він заявив, що Крим – це частина Росії?
Чарівний романтизм Міятович: «Однак я відчуваю радість і гордість за його учасників, яким вдається підтримувати конструктивну дискусію про те, як допомогти журналістам у біді і відстояти гідність своєї професії, незважаючи на критику в себе вдома від прихильників продовження конфронтації та інформаційної війни». Рівно два роки проекту, але ні я, ні мої колеги так і не побачили покращення ситуації – російська пропаганда брехала, так і продовжує брехати, інформаційна війна як ішла, так і не зупиняється, вона стає ще більш запеклою, незважаючи на величезні гроші, які ОБСЄ витрачає для створення видимості доброти і миролюбства.
Усі ці зустрічі журналістських чиновників, а в російській делегації не помічений ні один діючий журналіст, тільки номенклатура з псевдоправозахисних організацій, які звикли відсиджувати час у численних засіданнях. У реальності ситуація не змінюється і навряд чи зміниться тільки з однієї простої причини – у Росії ставлення до свободи слова і прав журналістів залежить від окрику з Кремля, а не від закону. Сподіватися на те, що ще кілька заяв ОБСЄ або учасників круглих столів змінять ситуацію, було б верхом наївності – цього не вдавалося зробити ні під час обох чеченських воєн, ні під час російської агресії в Грузії. Жоден з російських чиновників, кому вдев'яте вдається безкоштовно з'їздити у Відень, не згадує Сашу Клімчука і Гігу Чихладзе, загиблих неподалік від Цхінвалі від російської зброї.
Круглі столи між російськими пропагандистами й українськими журналістами можливі тільки тоді, коли від російських «журналістів» буде щось залежати, а Спілка журналістів Росії буде насправді незалежною організацією, а не конторою, яка отримує гранти з Кремля. Коли секретар СЖР Надія Ажгіхіна стукне по столу кулаком і скаже: «Припиніть свою пропаганду, вистачить брехати й обманювати росіян казками про «бандерівців» і російськомовних немовлят». Смішно собі уявити таку картину, в крайньому випадку Ашот Джазоян їй не дасть це сказати – партійне минуле не дозволить лаяти владу.
Офіс представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ було створено в 1998 році, і його першим керівником був німецький політик і журналіст Фраймут Дуве, який ставився до прав і необхідності бути вільним буквально, як людина, яка виросла у вільному світі. Протягом шести років російська місія в ОБСЄ сприймала роботу Офісу як свою особисту загрозу, як постійну небезпеку бути звинуваченим у порушенні свободи слова. І Фраймут Дуве це робив постійно і наполегливо, не розуміючи, як російська влада може спокійно сприймати нагадування про невиконані зобов'язання. У нинішнього представника ОБСЄ проблем із російською місією немає: даремні круглі столи між українцями і росіянами може нагадувати діалог боксера і шахіста, але не журналістів і пропагандистів.
Сумно усвідомлювати, що видимість роботи замінює реальні кроки, але ОБСЄ інакше не може – це консенсусна організація, в якій один голос Росії «проти» впливає на прийняття рішень та фінансування структур ОБСЄ. Так було багато разів, коли Офіс не міг отримати поточне фінансування через те, що російська місія була ображена на доповідь про стан з правами журналістів і свободи слова в Чечні. Чи варто серйозно ставиться до того, на що витрачаються чималі гроші? Швидше за все, ні – так само марно, як і російська пропаганда: і те, і інше – скоріше створення видимості роботи, коли одні думають, що в них свобода слова, інші – про те, що вони цю свободу слова захищають.
Якщо уважно прочитати документи Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі в 1975 році, що стали основою для створення ОБСЄ, то вони дуже схожі на російську Конституцію – в них багато декларованих прав і свобод, а в реальності їх зовсім немає. Напевно, ОБСЄ вже не зможе діяти інакше – російська місія не буде голосувати за нового Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ із західного світу – вони пам'ятають ще Фраймута Дуве. І ніякої реальної користі знову не буде. А це означає, що до ОБСЄ треба ставитися як до організації двох професій – одна багато говорить про свободу слова, інша підтакує російському послу і його колегам із СНД. Іноді мені здається, що ці різні ОБСЄ навіть не знайомі одна з одною.
Більше точок зору тут