1. Не можна міряти по собі, перебуваючи у статусі креативного класу в Києві. Для сільських хлопців і дівчат такі сайти — єдиний шанс отримати доступ до цікавого контенту, а не гнити перед лупатим телеком, де Зеленський видає кислі жарти, а навколо телевізора мама з татом п'ють горілку, б'ються.
2. Netflix, оспіваний у хвалебних одах, дає обмежений доступ до свого контенту для користувачів з України. Якщо я правильно знаю, то йдеться про 10-15%. У iTunes теж є не все, чим би ти хотів скрасити свої вечори. Не бреши сам собі — більшість відео (особливо популярні серіали), які споживаються тобою, взяті тобою в обхід прав виробників.
3. Державний тиск на ретрансляцію інформації (за винятком боротьби з сепаратизмом) — це цензура. Кимось сплачена або "від душі" — неважливо. Сьогодні вони закриють тобі ex — завтра закриватимуть тебе за пости у Facebook. Є приклад Росії.
4. "Європейські рішення", прийняті в сучасній Україні, суцільно популістські. Україна — визнаний лідер за рівнем корупції в Європі. Наша країна — економічне і політичне дно. Заборонили купувати алкоголь після 23:00? Ура, ми Європа. Заборонили курити в закладах? Ура, ми Європа. Забороняють сайти? Ура, ми Європа.
Ми жопа, а не Європа. На цьому відрізку часу. Скільки трудових віз для роботи за кордоном отримали українці в 2016 році? Якщо я правильно пам'ятаю, то 500 000.
П'ятсот тисяч тільки в цьому році.
5. Хто може купувати ліцензійний контент — купує його. Все моє програмне забезпечення на всіх моїх "епплах" придбано за гроші. Чимало музики куплено на вінілі. І якщо я думатиму вузько, то прикладу себе, як подорожник, до всієї України і скажу — роби, як я. Але спершу міцно подумаю, а де ми всі дивимося всі ці серіали і чи всі цікаві фільми йдуть в кінотеатрах?
Говорити про доцільність заборони "піратського трафіку" можна лише тоді, коли купівельна можливість середнього українця дозволятиме платити за контент. Вона — можливість — залежить від економічного становища держави загалом.
Текст опубліковано з дозволу автора.
Більше точок зору тут