Сьогодні чудовий час бути британцем. Час пишатися тим, що ти британець.
Така думка навряд чи спала би минулого тижня у Лондоні, коли Палата громад принизила прем’єр-міністра Терезу Мей, відмовившись від її плану Brexit. 432 голоси проти 202. Це була безпрецедентна відмова. А через день Лейбористська партія підійшла до того, що її уряд майже втратив підтримку Палати громад – 325 голосів «за» та 306 «проти».
Британські та іноземні ЗМІ спонукатимуть вас розглядати ці події як істинний, деструктивний хаос. У статті для CNN Стівен Коллінсон написав про США та Великобританію, мовляв, «важко повірити, що дві настільки сильні демократії, які решта світу вважала маяками стабільності, розчинились у такій гіркій громадянській дисфункції». Важко повірити, якщо ти розглядаєш демократію як плавне керування справами з боку еліти. Ось як виглядає – чи мала би виглядати – демократія, коли громадяни зіштовхуються з фундаментальними проблемами.
Зараз відбувається національна дискусія про природу британського – а в більш широкому значенні й європейського – управління, що тривала і буркотіла десь на поверхні десятиліттями. Рішення провести референдум щодо членства у ЄС – прийняте у 2016 році тодішнім прем’єр-міністром від консерваторів Девідом Камероном і про яке, за його словами, він нині не жалкує – було тим, що він упевнено хотів виграти.
Зараз гамівна сорочка ЄС радше загострює, ніж вирішує проблеми
Частково це було питання внутрішнього партійного менеджменту, але отримало підтримку впливових людей і серед лейбористів. Політики – а особливо ті, що походять з частини Англії, що поза межами багатих, космополітичного південного сходу – чули усе більше незадоволення від тих, чий рівень життя перебуває у стагнації, так само як і тих, хто закликав до більшого демократичного контролю від політичного центру, який вони здатні зрозуміти та на який здатні впливати – тобто Вестмінстерського парламенту.
Як і будь-який широкий та глибокий громадський збій, голосування за Brexit відбулось ціною економічної нестабільності та ймовірного майбутнього зниження національного ВВП. Побоювання за це підштовхнуло мене – та інших – проголосувати за те, щоб лишитись у ЄС. Цей страх розповсюдився: опитування цього тижня показали, що рімейнери (ті, хто за членство у ЄС) перемогли би брекзітерів (тих, хто проти) на 10%, а опитування минулого місяця показували різницю в 18%. Такі показники надихнули рімейнерів закликати до проведення другого референдуму – ця пропозиція могла би розкинути британських політиків на два ворогуючі табори, проте може бути також і єдиним способом вийти з парламентського глухого кута, де жодна стратегія не отримує підтримки більшості. Непевність присутня у кожному русі: така природа народного вибуху, що прагне – у мирний спосіб – до інших відносин з політичною владою.
Демократична метушня дійшла також і до Європи – та не до ЄС. Два національні лідери, найбільш віддані ідеї відновити рух до більшої інтеграції ЄС – французький президент Еммануель Макрон і німецький канцлер Ангела Меркель – були втягнуті в демократичні вири, що свідчить про те, що вони обоє ще більш ослаблені у себе вдома.
Брюсельське керівництво ЄС – президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер та президент Європейської ради Дональд Туск – не відчували на собі таких народних побоїв. Складається враження, що вони не збагнули, що Brexit і поява французьких протестів «жовтих жилетів» – це надзвичайно важливі рухи не тільки для Британії та Франції, а Союзу як цілого. Зараз ЄС зіштовхується з власними і усе більшими труднощами та посиленням можливості рецесії – викликаними наростаючим боргом Італії та її небажанням бути пов’язаною з фінансовими обмеженнями ЄС, кінцем тривалого періоду кількісного послаблення, що втримувало процентні ставки на межі, а заразом і тим же Brexit.
У цьому і полягає основна проблема ЄС сьогодні. Він обрав для себе бути непробивним фронтом 27 держав, цілковито об’єднаних проти однієї 28-ї бунтівної – Великобританії. Вони доручили головному європейському перемовнику з питань Brexit, Мішелю Барньє, викласти Великобританії важкі факти угоди, що встановлює дворічний період виходу, протягом якого більшість правил ЄС застосовуватимуться за плату в 39 мільярдів фунтів ($50 млрд). Це угода про розлучення, яке може й не конкурентне тому, що вийде в Джеффа та Маккензі Безосів, які залишаться з приблизно $66 млрд кожен. Але це увірве значний шматок ВВП Великобританії, який був на рівні $2,6 трлн у 2017 році.
Проте жорсткий фронт – це ілюзія. Центральноєвропейські держави – Угорщина, Польща, Чехія та Словаччина – хочуть продовжити користуватись субсидіями ЄС, водночас відступивши від її політики, особливо від перебирання частки мігрантів усередині Європи на себе. Зараз Італія має популістський уряд, що маючи обмежені витрати, кидає виклик ЄС. Наростаючий борг країни і падіння промисловості разом з боргами інших основних членів нині тягнуть Союз до рецесії. «Ганзейський союз» малих північних держав під голландським керівництвом, відверто виступає проти будь-яких спроб зробити Союз «як ніколи ближчим» – тобто проти тієї стратегії, якій віддані Юнкер, Туск, а також Макрон.
Це не група братських держав, що марширують назустріч федеральній Європі. Це група країн з різними політичними традиціями і культурою, які мають достатньо спільного, щоб утворити єдиний ринок та нарощувати традицію кооперації – та лише вибірковим, та і присутнім меншості, апетитом на створення чогось більшого.
Виклик, з яким зіштовхується ЄС, що може включати і Великобританію, полягає в усвідомленні правди його нинішнього стану та напрацюванні способу, в який найкраще за все відділити Союз від його сьогоднішньої контрпродуктивної місії федералізуватись. Натомість слід дати з’явитись Союзу різної швидкості, в якому і до бажання сформувати федеральну державу, і до бажання зберегти суверенітет у межах існуючих націй, мають пристосовуватись, а не відповідати покаранням. Зараз гамівна сорочка ЄС радше загострює, ніж вирішує проблеми, відходячи від свого початкового бачення творення нової світової сили, відданій свободі.
Керівники континенту мають збагнути те, що британський істеблішмент збагнути примусили: що політика і економічні рішення більше не можуть бути розташовані на відстані у тих інституціях, які громадяни не розуміють, і находити від тих осіб, яких вони не знають. Великобританія і справді може пишатись тим, що ця безладна, страхітлива та пристрасна боротьба навколо фундаментального принципу демократії та громадського життя відбувається усередині країни. І має поширитись по усьому континенту.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Джона Ллойда. Републікація повної версії тексту заборонена
Вперше опубліковано на Reuters
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени