Користуючись службовим становищем, передаю привіт лікареві Хархуну Михайлу Івановичу. Зірці, судячи з усього, Київської обласної клінічної лікарні. А разом з ним і всім тим, хто колись чомусь раптом вирішив, що він готовий, може і, головне, хоче працювати на державу, за смішну зарплату, в убогому кабінеті, і хто задля чогось тепер з тихою ненавистю просиджує життя на цій роботі мрії. І компенсує свої комплекси, принижуючи тих, кого повинен обслуговувати.
Я дуже вибачаюся, доктор, що відволікла вас вчора від шпилення в Доту (або в що ви там шпилились? я в цьому нуль, але мій син, який 15 хвилин шкандибав до вас поміж корпусами на милицях з поламаною ногою, вважає, що таки в Доту).
Я дуже вибачаюся, що ми не заплатили 20 гривень медбрату, щоб він зняв нам гіпс (мені не шкода – я просто кожен вечір розмотую цей бинт вдома безкоштовно, але я оцінила вашу іронію про "ну тоді заплатите собі 20 гривень і зніміть сама").
Коли вони піднімають на мене очі з погано прихованим роздратуванням і виразом "шо треба?", я соромлюся запитати: навіщо ви вибрали цю роботу? Люди, які приходять до вас – це ваша робота, а ви їх ненавидите або зневажаєтеЯ дуже вибачаюся, що ми розмотували бинт, сидячи прямо в коридорі на підлозі під вашим кабінетом (там просто немає шкіряного дивана, як у вас в кабінеті; там взагалі нічого немає, навіть стільця; в травматології, так). А в кабінеті ми вам, напевно, забруднили б гіпсом диван.
Я дуже вибачаюся, що я, така тупа, запитала, як доглядати за ногою після того, як зняли гіпс – віднявши ще півтори хвилини дорогоцінного докторського часу.
Я дуже вибачаюся, що підвищила на вас голос і грюкнула дверима. Я дозволяю собі таке – ніколи. Тільки з чоловіком. І у виняткових випадках, коли з моєю дитиною поводяться хамським чином.
Я ненавиджу стикатися з державною машиною на рівні лікарів, працівників податкової інспекції, ДАІ, БТІ і т. д. – будь-яких держконтор саме тому, що на кожному поверсі, в кожному кабінеті, за кожними дверима там сидить Михайло Іванович, часто цілком собі молодий. Який зустрічає тебе з виразом обличчя "залиш надію кожен, хто сюди заходить"; впритул не помічає тебе, підвищуючи власну значущість і самооцінку; посилає тебе кудись за стопітсотою довідкою або просто посилає, тому що у нього приймальні години один раз на тиждень, з 9 до 11.
Це величезна армія людей, які інших людей ненавидять, тому що вони весь час ходять і щось хочуть і просять, змушують їх за їхню мізерну державну зарплатню піднімати сідниці, трубку телефона або ручку, робити якісь рухи, приймати якісь рішення.
Коли вони піднімають на мене очі з погано прихованим роздратуванням і виразом "шо треба?", я соромлюся запитати: навіщо ви вибрали цю роботу? Люди, які приходять до вас – це ваша робота, а ви їх ненавидите або зневажаєте. У тому числі тому, що вам занадто мало платять, щоб ви витрачали себе на цих чужих людей.
Гроші – це друге питання, яке мене мучить, коли життя зіштовхує з вами – злими і непривітними лікарями, нахабними і хитрими співробітниками без п'яти хвилин покійної державтоінспекції, а також усіма, кому пощастило ще менше. Чому ви вибрали цю роботу? Низькооплачувану і не найцікавішу? За покликанням? У спадок? Свідомим розрахунком (або надією) на те, що будете все життя заробляти, як даішник жезлом: отримав смугасту палицю – і крутися, як знаєш?
Мені складно уявити, що хтось, заплющивши у восьмому класі очі, уявляв себе даішником зі смугастим жезлом, але... Але якщо все ж таки за покликанням – то чому ви не докладете найменших зусиль для того, щоб хоча б приховати роздратування, яке викликає у вас поява кого-небудь у дверях?
Вибачте, але мені анітрохи не шкода даішників, яких через нову поліцію пачками списують у небуття. Єдиний щирий вчинок даішника на моїй пам'яті за 10 років за кермом – це коли один з них, доки мені виписували штраф на трасі, послужливо показав моїм подругам, де зручніше спуститися з траси в кущі, щоб попісяти. Всі інші наші "зустрічі" – це Ну і шо ми будемо з вами робити? або Хто більше дасть, той і правий.
Вибачте, мені анітрохи не шкода, якщо всі державні лікарні приватизують хоч за три копійки разом з захмарною байдужістю і снобізмом всередині їх облуплених фарбованих олією стін. Не шкода, якщо звільнять усіх красунь, які роблять вкрай важливу роботу в судах, прокуратурах, архітектурних бюро, держадміністраціях, в дольчеігабанах розносячи папірці поверхами. Взагалі не шкода. Вибачте.