Чому діти не хочуть в школу?

Всі наче розуміють: школа — не лише конвеєр знань, але й соціокультурна інституція, що формує світогляд, звички та сенс життя. Проте для багатьох дітей школа стає джерелом тривог, відчуття тиску, втрати власної ідентичності. Якщо навчання сприймається не як шлях до розвитку, а як видимий чи прихований обов’язок, з’являються відчуження, відмова, навіть опір.

Коли з’явився примус

Феномен «обов’язку» в школах — доволі пізнє історичне надбання, бо школи-для-всіх з’явилися в окремих країнах лише у XVII столітті. В античні часи освіта була привілеєм, в Середньовіччі грамоті навчалися при монастирях або у майстрів-ремісників саме конкретному ремеслу, копіюючи рухи дорослих. Ренесанс приніс розвиток міст, появу шкіл, пізніше — гуманістичних гімназій. Учитися стало престижно, але за умови фінансової спроможності родини.

Масовість школи без примусу з’явилась у протестантських регіонах (Нідерланди, Швеція, Фінляндія, німецькі князівства) у XVII столітті. Громади починають будувати «народні школи». Ходити туди заохочують пастори, священники, бо «уміти читати Біблію — святий обов’язок християнина».

Для багатьох дітей школа стає джерелом тривог, відчуття тиску

Перші закони про «шкільну повинність» в Європі ухвалює Князівство Саксонія в 1592 році. А в XIX столітті - більшість північноєвропейських держав. У Великій Британії в 1870 році, у Франції - закони Феррі у 1881−1882 роках, які ввели безплатну, світську та обов’язкову початкову освіту для дітей віком від 6 до 13 років, заклавши основи сучасної республіканської школи. Ці закони були частиною ширших реформ, спрямованих на створення навчальних закладів, вільних від впливу церкви, що згодом змінить систему освіти Франції. У США останній штат Міссісіпі запровадив обов’язкову школу лише в 1918-му.

Чому саме ХІХ століття зробило школу примусовою? Бо сталася індустріалізація і роботодавці усвідомили: грамотні робітники скорочують витрати виробника на «навчання біля верстата». Бо на війні потрібні солдати, які можуть прочитати накази, інструкцію до складної зброї, та виборці, які розуміють, що написано в бюлетені. Поряд з цим з’явилися педагогічні утопії, а з ними й віра, що через освіту можна переплавити суспільство та вирішити соціальні проблеми.

Чи хотіли діти йти до такої школи? Так, якщо родина бачила в грамоті шлях із бідності та якщо освіта була єдиним «вікном у світ». Наприклад, для дівчат і сільських дітей. Але часто навчання сприяло втраті заробітку: на мануфактурі чи в полі платили вже зараз, а за диплом — колись у майбутньому. До того ж шкільні умови були суворі: тілесні покарання, холодні класи чи 60 дітей у душній кімнаті.

Пруссію з її школами навіть називали «фабрикою покірних підданих», і батьки часто ховали дітей від шкільного інспектора. Тобто любов чи нелюбов до школи не є сталою величиною. Там, де школа справді відкривала соціальний ліфт або захищала від тяжкої праці, мотивація була високою. Як тільки школа ставала «ще одним обов’язком» без відчутного призу — з’являвся опір. Парадоксально, сьогодні ми знову наближаємось до ситуації XVIII століття: інформацію можна здобути поза школою, і тому школа має доводити свою цінність щодня. Історія показує, що примус працює не довгостроково. Чимало тримає лише комбінація користі, соціального шансу, безпеки й людського ставлення. Перша масова школа справді була шансом як для селянської дитини, так і для робітничого хлопця з мануфактури. Сучасна дитина живе в іншому середовищі, де «шансів» значно більше, а примус — менш ефективний. Отже, наше завдання як дорослих — не відкидати саму ідею обов’язковості, бо вона гарантує право на освіту, але наповнити цю обов’язковість змістом, який знову стане бажаним.

Що ж сприяє неприйняттю дитиною школи?

По-перше, відсутність відповіді на запитання «навіщо вчитися?». Більшість дорослих самі не можуть пояснити і тому відверто брешуть, використовуючи в якості пояснень нерелевантні часу банальності: «щоб не мести двір» або «вчись, там побачимо». Сучасних дітей це ніяк не збуджує, навпаки — видається їм «крінжовим» і дивним. Дорослі обіцяють те, що школа насправді не дає: оцінки не дорівнюють життєвому успіху, в школі може бути невесело і не завжди там є друзі, бо однокласники й вчителі можуть виявитися нецікавими і нудними. Але школа вчить автономії, компетентності й дає відчуття приналежності.

Важко пояснити, навіщо все це і що мозок, як і м’язи, потребує тренувань. Школа — зручне місце, де можна це робити. Принаймні маємо про це чесно сказати, без загравань і пафосу. Людина мотивована тоді, коли сама обирає шлях. У школі траєкторії задають дорослі, які дуже часто самі розгублені і ще шукають свій шлях у мінливому світі. Тому частіше пропонують те, що їм більш знайоме, ніж те, що має перспективу, є сучасним і затребуваним у майбутньому. Дорослим страшно стати безпорадними, тому вони пропонують дітям зразки з минулого.

По-друге — відсутність фрустраційної толерантності у сучасних дітей. Нездатність переносити фрустрацію — проблема, як стає все більш очевидною. Це коли дитина «ламається» щоразу, щойно зустрічає перешкоду: помилку в зошиті, складнішу задачу, червону ручку вчителя, прохання почекати, поки вчитель пояснює іншому.

У школі така низька фрустраційна толерантність дуже заважає, бо дитина запам’ятовує насамперед емоцію (було страшно/боляче/нудно), а не те, що вчить. Тому на рівні поведінки з’являться уникнення, пропуски уроків, невиконані домашні завдання. Діти швидко «здаються», дві-три помилки викликають істерику та сльози. Або ж навпаки проявляється перфекціонізм: робота не здається, поки не буде ідеальною. Результат — емоційні вибухи під час контрольних, групових проєктів, ігор на перерві, конфлікти з однолітками та вчителем.

Відсутність досвіду регулювати зусилля призводить до того, що дитина не намагається доробляти складну задачу, перевіряти стратегії, робити паузу й повертатись до незавершеного завдання, а просто перестає щось робити, завмирає. Продукується зовнішня, а не внутрішня мотивація: «Зроблю лише, якщо хтось сидить поруч і хвалить». Наслідки проявляються майже зразу: шкільна тривожність, хронічна прокрастинація, низька самооцінка, завищена залежність від батьків або гаджетів як «знеболювального», відмова від академічно складних, але перспективних напрямів.

Фрустрація — це стан розчарування, коли щось не виходить, коли неможливо швидко отримати бажане. Толерантність до фрустрації - здатність людини зберігати спокій, не впадати у відчай та продовжувати шукати шляхи досягнення мети, коли вона стикається з перешкодами, труднощами чи нездійсненням бажань. Високий рівень такої толерантності дозволяє конструктивно реагувати на фрустрацію, тоді як низький призводить до надмірної агресії, гніву чи самозвинувачень, що часто заважає успішному навчанню.

Інструкція для дорослих

Батьки, на жаль, неусвідомлено сприяють низькій толерантності до фрустрації, коли намагаються швидко задовольнити потребу дитини прибрати негативні емоції, які вони самі ж і не витримують. Я знаю чимало випадків, коли батьки роблять завдання навіть не разом з дитиною, а замість дитини, щоб уникнути емоційної реакції чи розчарування. Ніяка стійкість так не набувається. До того ж недоброчесність стає унормованою і навіть бажаною опцією. «Я ж не можу дати власній дитині програти цей «забіг», — каже з апломбом мені гордий тато. Так, але це не ваше змагання. Батьки занадто особистісно сприймають успіхи чи неуспіхи власних дітей, вважаючи, що вони визначають їх батьківство, як схвальне, а страждають відносини зі школою.

Виходить, що джерело проблеми часто у поведінці дорослих: батьки, не витримуючи негативних емоцій, «рятують» дитину та виконують роботу за неї, перетворюючи успіх дитини на власний проєкт. Так закріплюється низька толерантність до перешкод і легітимізується недоброчесність.

Тож дозвольте труднощам бути. Запитайте «Що ти вже можеш зробити сам?» замість негайно допомагати. Хваліть зусилля та наполегливість, а не швидкість чи оцінку, робіть аналіз помилок. Розбивайте великі задачі на маленькі цілі, щоб дитина бачила прогрес. Вводьте «паузу допомоги»: 10 хвилин самостійних спроб перед підказкою. Валідизуйте емоції: «Ти злишся, бо не виходить — це нормально». Відокремлюйте свою самооцінку від досягнень дитини: її помилка — не ваше фіаско, а тренажер її стійкості.

Любов до школи не з’являється сама по собі. Вона народжується в суспільстві, в родині й тільки тоді, коли навчання стає значущим процесом, у якому дитина не відчуває себе зобов’язаною, а розкриває свої потенціали. Зміна підходів ззовні через зміну підходів до взаємодії між дорослими та дитиною може зробити школу місцем, де дитина не лише вчиться, але й росте, шукає сенс і відчуває підтримку.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут